Ольга Кіс. «Праведний Боже, прийди з допомогою!»

216

Біженець           

 

Біжи, біжи… Ти біженець малий.

Прийшли ординці – бісівська личина.

А в тебе темні кола під очима,

Бо вийшов з підземелля заслабий…

 

Благословен «зелений коридор»,

Позаду смерті і всуціль – руїна.

Та бореться, палає Україна,

Перемагає, громлячи Мордор.

 

А ти біжи з ведмедиком в руці,

Земний твій Янгол – мама блідолиця.

І світ вціліє, небом освятиться,

Весна сади утопить в молоці!..

 

Та де той сад? Примара із примар,

Чорніє люто… Де весела хата?

І батько на війні карає ката,

І всіх йому на світі мало кар!

 

І так стоять перед очима – злом

Земля розп’ята, Янгол за плечима.

Хлопчина – темні кола під очима,

Й десниця Божа над його чолом.

 

 

 

 

Колискова 2022

Котику Сіренький, Котику Біленький,

                                     Котку Волохатий, не ходи по Хаті.

                                     Не ходи по Хаті, не буди Дитяти…

Українська народна колискова

 

Котики сіренькі з Ворзеля і Бучі.

Сутінки спадають хмурі, нестерпучі.

Котики біленькі з Мили й Бородянки.

Заячали болем страчені світанки.

Котики херсонські, харківські, ірпінські…

Бомбами зорало землі українські.

Маріуполь-страдник… В підземеллях, долі

Котики вмирають в мороку юдолі.

Смалені вогнями котики і киці,

Чи ж уже приспали донечок убивці?

Ходять попід вікна і лякають діток

Згірклими плачами скривджених сиріток.

Як жаска примара нявкають-голосять,

Молока і хліба у матусі просять.

Котки волохаті забирають спокій

У хатах ординців на війні жорстокій,

Щоб ґвалтівниковій крихіточці-доні.

Від нестерпних видив посивіли скроні.

Котики сіренькі, котики біленькі,

Месники за сльози України-неньки,

За весну криваву, смерті чорні квіти!

Аби сну не знали палачеві діти!

 

 

***

Окупанти вбили 13 людей,

які стояли в черзі за хлібом у Чернігові.

16 березня 2022

Чернігівська і сіверська земля!

У тобі Русь свята, як серце, б’ється.

Тут дзвони храмів чути віддаля,

Тут пісня роду плаче і сміється.

 

Було щасливо, радісно було,

Допоки орди не прийшли зі смертю,

Підбили пісні сонячне крило,

Забрали зерна, висіяли дертю.

 

Вони не чули, певно, «Отче наш»

Про хліб насущний, щоб дитині в руку…

Вони ракети, танки і калаш

Приволікли місцевим на науку!

 

А ті стояли в черзі, як німі.

Навкруг стріляли, але ж як без хліба.

І продавчині хліба на війні

Хіба святого бракувало німба.

 

Та враз свинцева цівка вогняна

Із рук фашиста чергу захлиснула.

Той хліб із кров’ю, Боже, – не війна,

А сатанинська людяність поснула.

 

Ще з холодів не скреснув абрикос,

На дачах спали клаптики городу…

Той хліб із кров’ю – наче сам Христос

Зійшов з Голготи до свого народу.

 

 

Молитва

 

Небо над Києвом, зранене, зоряне,

Люто московськими орками зоране.

Небо над Києвом і над Софією

Вірить молитвою, світить надією.

 

Плачуть Рахилі, стікають молоками.

Вставтесь за нами святі із пророками!

В кожному серці – скорбота незгоєна.

Встався, Маріє, за кожного воїна!

 

Вийшли на прю із мерзотою вбогою.

Праведний Боже, прийди з допомогою!

І збережи в княжім шоломі Києвім

Янгола-привида в небі над Києвом! Молитва

 

 

Ключ

 

Старий тримає в руках ключа,

Крутить його, наче іграшку,

Оглядає, як небачену дивовижу.

Щось підказує йому всередині:

Візьми ключа…

Та що відмикатимеш ним:

Клаптик неба над вирвою,

Привид хати,

Немов чорний бундючний крук?

Що відмикатимеш цим ключем –

Колишні лункі розмови,

Галас, сміх, сльози…

Уламки віконниць,

Самоцвіти розбитої люстри,

Поранений нагло годинник –

Всі в один голос волають:

Візьми ключа!

Може, ця хата, що злетіла до неба

Із першими бузьками

Цього смертоносного березня,

Колись повернеться.

Візьми ключа…

 

 

        

 

Про біле

 

Ординці, що прийшли вбивати,

Одягають білі пов’язки.

Гадають, білим вибілити пекло,

Що принесли із собою.

Гадають, сховатися

Між жінками і дітьми,

Що викидають білі простирадла:

Не стріляйте, не стріляйте!..

Ці білі пов’язки –

Сатанинська  диверсія проти білого,

Символу чистоти і невинності,

Денного світла,

Благословенного дару життя,

Радості і свободи!..

…Вона має пів години до евакуації,

Як пів життя, проминулого

В зимному і вогкому підвалі.

Пів години, щоб забігти додому

І взяти найцінніше:

Біле плаття,

Яке ж воно гарне,

Це біле плаття нареченої!

Вона зминає фатин із мереживом,

Поспіхом запихає в наплічник.

І якщо окупанти цілитимуться

В їхню колону,

Вона дістане це плаття,

Розмахуватиме ним,

Наче білим знаменом,

І  голосом усіх наречених

Розтерзаної України

Не благатиме, а велітиме:

Не стріляйте, не стріляйте!

Біле на нашому боці!

 

 

 

 

За Сент-Екзюпері

 

Вони хочуть, щоб ти поїхав,

А може, й ні.

Вони дивляться просто у вічі,

Але насправді – в серце.

Вони плачуть разом з тобою,

Лякаються вибухів,

А потім вас разом долає сон…

І що такого, скажіть, незвичайного

Мовив французький авіатор,

Збитий в бою

Над Тірренським морем,

Щоб його цитувало

Кілька поколінь поспіль.

І так усе зрозуміло:

Ти не залишиш їх напризволяще,

Ти зостанешся з ними

І з надією, що якось обійдеться…

Тебе за це не нагородять.

Але в цьому розбомбленому

Окупованому місті

Всі коти і собаки

Лизатимуть тобі руки,

Ластитимуться

Та заглядатимуть в вічі.

І Господь тебе порятує!

 

 

 

Міста життя і смерті

 

Міста умирають, як люди.

Їхні назви звучать по-різному,

Але однаково моторошно.

На їхній спомин

Називають малі планети.

В мартирологу міст

Є справжні переможці

В рейтингу «жорстока,

безглузда, кривава,

нестерпна, жахлива,

смертельна рана-руїна».

Герніка.

Ковентрі.

Алеппо.

Волноваха.

Історії їхніх смертей

Вкладаються у звиклу схему:

Бомбардувальники та артилерія

Спочатку звільняють міста

Від театрів, лікарень,

Будинків-мурашників.

А потім голодом, спрагою,

Хворобами чи звичайнісінькими

Кулями та уламками від ракет

Звільняють також від людей.

Статистика, як байдужа повія,

Сухо викаже біль і страждання

Грізною мовою цифр.

 

Та Маріуполь бореться!

Його сльози вмиває Азовське море,

Його дітям щоранку сходить сонце

(окрім тих, що померли вночі),

Його породіль убивають,

Та їм за акушера – сам Бог.

Так місто живе і народжує

месників.

Так місто, приречене на смерть,

Перемагає її…

 

 

Мости

 

Ці мости – пласка гусінь,

Розпростерта над річками

Та автострадами.

Їм завжди боляче

Від безнастанного

І дражливого доторкання

Коліс та підошов.

Дарма, що вони

З бетону й металу.

Їхнє оживлення й олюднення

Стається поволі

Від плюскоту сріберної води,

Від людських розмов:

  • Кляті корки, прошу,

дочекайся мене.

  • Я тебе люблю…
  • Сузір’я Оріона минулої ночі

було особливо яскравим.

 

Ці мости не чекали війни,

Але були готові померти,

Як Генічеський,

Що вибухнув разом із

Морським піхотинцем,

Щоби зупинити рух варварів

На столицю,

Як Ірпінський – тяжко поранений,

З понівеченим хребтом,

З нечутним стогоном,

Що невтомно перепроваджує

Тонкі цівки людей

Із розбомблених міст

До чистилища

Із водою та хлібом…

Слава вам, мости і місточки,

Полеглі в бою

За свої ріки,

За своїх людей,

За свої автомобілі,

За цю непереможну землю!

Слава вам, мости і люди!

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!