Ольга Яворська. «Не зазіхай на український край»

286

Гук битви

               Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод

               Не спинить вас!..

                                                    І. Франко

Лупають, Каменяре, ідуть на смерть і муки,

Одні летять у вирій, а інші – знову в бій,

Долають жар і холод, зневіру і розпуку,

Рятують Україну нащадкам і собі.

 

Гук битви не змовкає, надію жаль не точить,

Горять бажанням очі звільнитися від пут,

Хоч недруги у злобі загибель їм пророчать,

Та месники клянуться: Вітчизни не здадуть.

 

Безмірний біль за тими, хто мучиться в полоні,

За тими, хто загинув і хто поляже ще.

Ніщо їх не спиняє… Зайнявши оборону,

Вони лупають скелю, стоять плече в плече.

 

Не зазіхай…

 

  1. Живемо в світі нелегких змагань,

Травмують спокій прикрощі неждані,

Душа щемить, неначе у вигнанні,

Ввібравши в себе біль чужих страждань.

 

Та боротьби нескореної грань,

Як вірність тим, що впали на Майдані,

У відчайдушному підкріплює змаганні

Порив незламний праведних повстань.

 

Бійці безстрашно день і ніч стоять,

Ідуть на смерть без зойків і проклять,

Не думаючи про звання і славу.

 

Забувши про приреченість та страх,

І про тривожні зорі в небесах,

Щодня рятують від орди державу.

 

*        *        *

 

  1. Щодня рятують від орди державу,

Від рабства й мук майбутні покоління,

В горнило смерті їх веде сумління,

Господь на Небі увінчає славу.

 

І зазвучить «Осанна» величаво

Їм на життя, кохання і спасіння.

На спротив переплавилось терпіння,

Бо демон розпочав війну криваву.

 

Болючий зойк скорботних матерів,

І тисячі загублених життів…

Горить-палає гнівом небокрай.

 

Москалю, що прокльонами обріс,

Куди втечеш від материнських сліз?

Не зазіхай на український край.

 

 

*        *        *

 

  1. Не зазіхай на український край,

Неситий «брате», що чужинцем звешся,

Закінчиться виснажливе нашестя,

Де править бал кривавий смертограй.

 

То ж демонічну силу не впрягай,

Бо у хвилину другого Пришестя,

В останню мить з гріхом не розминешся,

Бездушністю спаливши власний рай.

 

Важкі утрати і важкі слова,

Бо ж не одна поникла голова,

Схилившись над розпукою своєю.

 

То ж май, лихий ординцю, на умі,

Не буде Україна у ярмі,

Вовік не буде бранкою твоєю.

 

             Розлука, мов доля

 

Він прибув звідтіля, де на згарищі промінь зачах,

Де у сув’язі дум в узголів’ї ставала сосна,

Де кривавилась мить, переможно долаючи страх,

Де у звабу небес люто дихала смертю війна.

 

Він вернувся живим у підсвічені висі Карпат,
До юнацьких грудей пригорнув синьооке дівча,

І життя молоде йому стало дорожчим стократ,

І на небі надій засвітилася віри свіча.

 

В молодому ліску посадив кілька ніжних беріз,

На мобільнику мовчки набрав непокірний Донбас,

І роса на траві заблищала, як крапельки сліз,

Бо розлука, мов доля, пливла, підганяючи час.

 

 

 

 

              Вічна боротьба

                             З серця треба вигнати раба…

                                                        Володимир Лучук

Лячно, друзі, кривді потурати,

Важко, друзі, правди не знайти.

Кров – рікою, скаженіють «браття» –

Смертоносці, упирі, кати.

 

Полум’я охоплює нам душі,

Зброєю стає для нас строфа,

Мародерів підпирати змусим

Спинами ганебного стовпа.

 

Страшно, друзі… Та не маєм права…

Наша доля – вічна боротьба.

Лиш тоді врятуємо державу,

Коли з серця вирвемо раба.

 

*        *        *

Новини… Знову… П’ятеро бійців…

Два на розтяжці… Трьох накрили «Гради».

Бреде весна зі свічкою в руці,

Підсніжники несе під канонади.

 

А жаль, мов птах, злітає до небес,

Де янголи схилилися печально,

І гусне біль, що у надії скрес,

Бо розриває душу дзвін прощальний.

 

 

*        *        *

Він боявся не ночі, не кулі, не смерті,

Він боявся оман і безглуздих розмов,

Він боявся нещирості, зради й диверсій,

Що спустошують душу й отруюють кров.

 

Він хмелів від сосни, сповідався калині,

Годував цуценя із пошерхлих долонь,

Білим вітром ставав і летів до дружини,

Зігріваючи мить, мов священний вогонь.

 

Він у Бога просив для синочка здоров’я,

Бо у снах зустрічав його очі сумні.

Чорний ворон замовк, сонце вмилося кров’ю,

Коли день скам’янів на холодній труні.

 

 

*        *        *

Такий тривожний сон, такий жаданий ранок.

Вітри з усіх усюд – про кулі, про війну.

Пиляє душу біль, та сонячний світанок

Промінчиком мене таки не обминув.

 

Так віриться, що день не скориться стихії,

Що схаменеться смерть, забуде молодих,

Надією Господь нам душі обігріє,

І зникнуть назавжди загарбницькі сліди.

 

*        *        *

Вечір травневий тріпоче, мов стяг, на каштані.

Із темряви – в ранок, у – день, у – невидимість ночі…

Снуються тривожно думки мої, ой не весняні,

Бо серце до втрат і поразок звикати не хоче.

 

Ворожі гранати калічать мережані строфи,

Криваві новини, криваві новини, криваві…

Укотре від туги ячить українська Голгофа

І мружаться підло загарбника очі лукаві.

 

 

*        *        *

Плекаю надію, неначе маленьке дитя,

Щоб сонячний промінь пробився крізь днів буревії,

А серце у грудях тріпоче, мов зранений птах,

І клен посивілий єдиний мене розуміє.

 

Примарами – хмари, воронням – тривожні думки,

Шматують надію ворожі, розлючені «Гради».

А серце все вірить, що світ не жорстокий таки,

Що марним не буде жертовний вогонь зорепаду.

 

Пелюстка співчуття

 

У високому небі дивний птах так печально голосить,

Над безсмертям лісів зависає журбою той спів,

Над бездонністю дум, що до серця бредуть безголосо

Чорний крук, чорний сум із Донбасу вночі прилетів.

 

І здригнулося сонце, що зійшло над молитвою світу,,

По тривожних серцях материнський розсіявся біль,

Тихий зойк споришів, бо так мало, так мало прожито…

Пелюстки співчуття буйний вітер приніс звідусіль.

 

               Багряніє обрій

 

Багряніє обрій, багряніє…
Маляр небесний звик до таємниць.
Свіча тужлива пам’яттю зоріє,
Печаль голосить зі старих дзвіниць.

Над століттями, над тополями,
Над руїнами, понад долями.

Не здолати волі, не здолати…
Ненасить ворожа – наяву.
Свій біль прийме чиясь страждальна мати,
Втамує плач і прокляне Москву.

 

 

*        *       *

Живу собі між маєвом лісів,

Ловлю промінчик сонця на світанку,

Предивний спів пташиний спозаранку

Мене в саду й сьогодні перестрів.

 

Поміж «Новин» хоч небові всміхнусь,

Поміж тривог вклонюся низько дневі,

Щоби чарівно-ніжно-яблуневий

Про люту смерть не сповістив комусь.

 

Сміється сад до сонця, бо ж весна.

Сусід коня похмуро розпрягає,

Але хустину чорну не знімає

Його кохана, віддана жона.

 

Погідний день засумував ураз,

Сховавши ясне сонце за хмарину.

Сусідський син із усміхом дитини

Листком любистку заяснів до нас.

 

*        *       *

«Брати» московити снарядами нас пригощають,

Оманлива дійсність окутує люттю і злом,

Та згине антихрист, і Янголи в сурми заграють,

Господь Україну прикриє Небесним крилом.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!