Олеся Омельченко. «Світу весняний, усміхнений світу…»

763

Миттєва неповторність

І тісно стане у самій собі,

Захочеться у небо превисоке.

Сміється з мене променистий сокіл,

І плачуть неба очі голубі.

А я іду між травами, одна,

Між дзеркалами росяного замку.

Розбита на нескінченість уламків,

Душа спокою тихого не зна.

Розп’ята поміж простору, несу

Ошукані оманою надії,

Миттєвій неповторності радію,

Молюсь на цю божественну красу.

Як боляче – шукати й не знайти,

Як боляче – знайти і загубити.

В глибинностях суттєвості – світити –

Вишукую краплини чистоти.

І плачуть неба очі голубі

Між дзеркалами росяного замку.

Розбита на нескінченість уламків,

Вигранюю Безмежжя у собі.

 

* * *

 

Люблю, коли збирається на дощ:

Передчуття безпечної стихії.

Страх підсвідомо таїнству радіє.

Люблю, коли збирається на дощ.

Коли вже перешіптується сад

В щасливому очікуванні зливи,

Коли тремтливо наростає сила

І тріумфує в мить блискавопад.

Тоді душа ошукана співає –

Вона себе в гармонії шукає.

Люблю, коли збирається на дощ.

 

* * *

 

Звістку природа нам посилає:

Небо гримить, в блискавицях палає!

Дякую, Боже, за дощ для врожаю!

Ти про нас дбаєш й піклуєшся, знаю!

Звістку природа шле у громовицях.

Я її чую. Життя це не сниться!

Я із утрат, як земля, оживаю,

Смерть і життя в одній миті єднаю.

Боже, ллє дощ, як душа моя плаче.

Сліз не спинити їй вічно неначе.

Грім вже над хатою, сердиться, грима,

Блискавка грізно палає очима.

І величально на хмарі, як храмі,

Мудрий Перун знов склада свої драми.

 

* * *

 

Трава густа і соковита.

А небо!

Аж схотілось пить!

І сріблом ковила повита

Шовково в танці мерехтить.

І сосни збіглись до галяви,

І розшумілась осока.

Береза вигнулась у стані,

У клен такий, щоб – гопака!

Я розгубилася,

притихла.

Дзвіночки дивляться з роси.

Сміються  з кущиків суниці,

Цвітуть пташині голоси.

А сонце..!

Ох, високе сонце

Над лісом косу золотить.

Я обережно

(лісе, можна?),

Впаду в траву,

щоб не зомліть.

На вушко бджілка

щось пробджолить,

Травинка щоку лоскітне.

Лежу

у лісу на долоні,

І чую:

чує ліс мене!

 

* * *

 

Що скаже серце –

те рука й напише.

Що вимріє душа –

то так і буде.

Частіше усміхайтесь,

вірте в чудо,

Слова несіть до ближніх

найтепліші.

Бо тільки зараз ваша мить –

всеможна.

Бо ви – живі!

На сонце надивіться!

По шпоришу м’якому

находіться!

– Яка ж краса! – скажіть,

– Спасибі, Боже!

 

***

 

Мене у просторі так мало…

здається, й справи теж малі.

Я все життя тебе чекала.

І от – смішнію до весни!

Намріюсь, нароблюсь на грядці,

Усядусь в теплім спориші,

Заструменять протуберанці,

І стане тепло на душі.

Я – польова звичайна квітка.

Мені далеко до троянд.

Живу між трав і дико квітну.

Уся для буднів — не для свят.

Та небо зоряне над полем

Не заступа мені ніхто.

Далеко видно ген за обрій

І пахне свіжістю дібров.

Все має місце на планеті.

Не заздрю віщому вогню.

А що ночами кличеш: – Де ти?

І уже тихше: – Я люблю..! –

Це також доля.

Лиш сузір’я

Всерозуміюче мовчать…

І вітер,

знову свіжий вітер!

О, як з ним радісно співать!

 

***

 

Давайте присядемо, осінь,

ось тут, на травичку.

Між променів і листочків –

яблучка й павутиння.

В пахучих горіхових кронах

Граки хрумкотять горішками,

І пахне Дніпром і димом,

І знов на душі тривожно.

Немає в природі фальші,

Довершено все і чесно.

Так чому щоденна праця

Не  може цим похвалиться?

Чи руки у нас невмілі?

Чи розум у нас незрілий?

Чи, може, нема поваги

До слова свого і діла?

Життям за життя заплатим.

Давай відпочинем, світе!

У тиші, під сонцем,

видно

Найтонший промінчик

серця.

 

* * *

 

Ловили рибу з батьком на Дніпрі.

Ще тільки-тільки сходило світило,

І хвилі різнобарвні червонило.

А ми удвох сиділи у човні.

Затока тиха. Збіглись до води

Крислаті верби, юні й кучеряві.

Латаття і лілеї голубі

Здригались раз-у-раз під поплавками.

Ого який! – сміявся мій татусь,

І тяг у човен коропа зраділо.

В моїх очах від риби зарябіло,

Що навіть й рахувати не берусь…

Ну все. Пора.

Заводимо мотор.

Реве вода розбуджена

сердито.

А ми – у краплях

сміємось удвох,

Й наввипередки з сонцем

мчим по хвилях.

– Ну як? – сміється батько. –

– Ну й краса! –

І погляд утопає у світанні.

А я, щаслива,

щось йому горланю…

І голос мій змивають небеса…

 

* * *

 

Слава Україні!

Прошу тебе, не важчай, бідне небо,

Гуркотом тривожних літаків.

Не наповняйся смородом. Не треба

Криваво-чорних, розпачних слідів!

Пульсує тиша, як перед інфарктом,

І серце у тривозі груди рве.

В дитятка завтра вже не стане татка…

Душа, як тур поранений, реве.

А велетень війни залізний гупа

По пшеницях і сонячних гаях.

Ані плачу, ані вмовлянь не чує –

У нього кров в провалених очах.

І пада юність, сильна і прекрасна,

В останню мить з усмішкою любить.

І важчає сльозами неба чаша.

Дощі і зливи, досить голосить!

Знак оклику вогненний – спалах смерті

У знак питання матінки-землі.

Хоч обіймай соколиків померлих,

А хоч кричи – у світі, як в труні.

Волосся на собі рве мати сива…

«Ох, синку, чи ж була я молода?

Яке то щастя – як тебе носила!

Убили! Стала прірвою біда.»

Не важчай, небо! Люди, схаменіться!

То ж молодь гине, завтрашнє, любов!

Солдатику чужий, постій, не цілься

У братика свого! Невинна кров

Так неслухняно ллється, просякає

У чорнозем, живий червонозем.

У війнах благородства не буває.

У них останній промінець помер.

І темрява повзе криваво, важко

Попід свинцевим небом, наче ртуть.

О людоньки, одумайтесь, будь ласка!

Дітей на розстріл нелюди ведуть!

Як без синочків їстоньки і пити?

Для чого дихать?! Україно, мов!

Ох, крадіям хотілося пожити:

І плюндрували, й проливали кров.

В синах свята повстала Україна

За правду, за любов і за красу.

Не розростайтесь розпачем, руїни!

Яку вже сотню Ангели несуть?!

Прошу тебе, не важчай, рідне небо!

Солдатів душами не важчай! Пожалій!

«Життя одненьке, берегти ж як треба..!» –

Казала ніжно мамочка мені.

Кому ж замало неба і землі?!

Під кулями, із сонцем на крилі,

Курличуть, кличуть в пісню журавлі…

 

* * *

 

Світу весняний, усміхнений світу,

Куди із душі мені зиму подіти?

Була ж — Україна в надії цвітіння,

Розшарпали цвіт, що нема воскресіння.

Стирчить серцевина – чи плід, чи наруга?

Вбиває син батька, вбиває друг друга.

І зрада регоче. Обман і злодійство.

Усі живемо в кульмінації дійства.

…Світу мій чистий, довірливий, рідний,

Одурена правда за гратами, бідна.

У небі, на суші мій край під прицілом,

Накинуто зашморг на віру й надію.

Але ви забули, враги й воріженьки,

Що нас не зломить, доки б’ється серденько.

Вкраїно, ти вистоїш в протистоянні?

Знак оклику змінить цей знак запитання!

 

 

* * *

 

Нехай слова «не встигнув», «не зумів»

В безвихідь не затиснуть вибір твій.

Живи відкрито на святій землі,

Де шанси буть щасливим –

всі твої!

 

* * *

 

Погримав грім

й пішов собі,

вже далі.

Нагримав на сади:

– Ви плодоносьте!

Нагримав на городи:

– Урожайніть!

Нагримав на Вкраїну:

– Може, досить?!

 

* * *

 

На долю земну нарікати не треба.

Встигати, встигать крізь болючі утрати.

Себе переборювать й світ цей любити.

Жаліти, стогнати, повірте, не варто –

Не встигнеш в собі геніальне відкрити.

 

* * *

 

…А вітер крізь дощ завиває, реве.

І я не боюся ніскільки негоди!

На те і життя, щоб іти під дощем –

Ні сліз не помітять, ні вигадки й вроди.

 

* * *

 

Дощі Перунові під блискавками сіяють.

Квіти під життєдайними краплями оживають.

Сад мій старий тріщить,

під вітром ламається.

Думала – усе скінчено,

а все лише починається.

 

“Українська літературна газета”, ч. 16 (308), 13.08.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?