ЇЇ ЗАКОН
Вона закохалася в нього за м’язи –
Міцне плече у прямому смислі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Згодом любила за те, що, де б він не лазив –
Прилазив додому, а вдома бував корисний.
Ще потім любила за пам’ять
Про те, що на світі буває так гарно.
А далі, коли, бувало, здавлять
Горло ридання –
Вона відкрила для себе закон кохання,
І вважала: хоча б за те з ним лишатись варто,
Що він допоміг цей закон сформулювати.
Отже спершу люблять за щось конкретне.
У другій фазі люблять, незважаючи на щось інше.
А потім настає фаза третя –
Найвища:
Коли люблять, незважаючи ні на що, всупереч усьому –
Так, як вона хотіла б, щоб любили її саму.
15 – 16 липня 2016 р.
Не всім таланить украсти –
От лихо, що не кажи;
Не всіх привалило щастям
Ковтати шматки чужі.
Нічого не вкрав – то нічого:
Й не крадучи люди живуть –
Благенько собі, убого –
Не тільки ж у їжі суть.
Бо ти неграмотний грак такий:
Отруту не продавав, –
Для тебе «колеса» – це в трактора,
«Трава» – це просто трава.
І не пом’януть онуки
За тобою таких заслуг,
Щоб їхню землю «штовхнув» ти
І різав завод на брухт.
Ти себе не перевиховуй –
Не вийде, бо ти, звиняй,
Потилицю триповерхову
Не наростив як свиня.
Що ти не в високому кріслі –
Так це ж важка робота –
Коли тебе з місця на місце
Тягають, як трухлу колоду.
В журналах тебе не видно
Й по «ящику» – що ж поробиш:
Ти ж не годоване бидло
На виставку і на продаж.
Та він же круглий, наш глобус:
Колись попросить води
Хазяїн життя у когось –
А кимось будеш ти.
Не бійсь – це не проповідь знову,
На неї все схоже лиш тим
Про світ невеликим словом:
Все зчіплене і збудоване
З відносин малих частин
(В дужках: електричні сили,
Нафта, АЕС і гроші,
І мізки, що все зрозуміли,
Авжеж, безперечно, тощо).
Ти в світі – неначе атом.
Маленький – ну і нехай.
Не бійся не бути гадом.
Нічого, що ти – не хам.
ПІНА
«Мила, не знаю, наскільки тобі цікаво
Те, що також я не знаю: а що ж робити?
Древні вважали, статева любов – це кара.
Досить згадати походження Афродіти:
Небо кастроване Часом, але зуміло
Ще наостанок з себе Любов породити.
Чи це цікаво тобі, не знаю, мила.
Так воно сталося, кажуть, з самого початку:
Вийшло, що Афродіта вийшла із піни.
Піна – це те, що вичавлюється з мочалки.
Це коли поруч є хтось, хто б потер тобі спину.
Це коли хочеться вийти з кимось на берег,
Випростатись у піні, в смузі прибою,
Виправдатися перед тобою і перед
Всім, що так довго не розмовляв з тобою».
Після цієї промови, зітхнувши і вися-
кавшись у хустку (зберіг шляхетні манери),
Ліктями й черевом спершись на столик, дивився
Дядько у піну пивну, й розмовляв із нею.
18 квітня 2017 р.
МІФ ПРО ГУМОВІ ЧОБОТИ
Наче гірські ріки –
Так ревіли струмки
Цими ж днями, тільки
Тридцять з чимось років
Відтепер віднявши,
Збившися із лічби.
Сорок п’ятий наче
Розмір був тих чобіт.
Рушив – ліва, права –
Як солдат далебі.
Тільки от халяви
Хлопали при ходьбі.
Гайда рівчаками –
Міряти глибину.
Ми на те й чекали
Цю грязнючу весну.
Чоботи як гирі –
Через верх натекло.
Це не ностальгія.
Просто води було
Більше, а ми – менше
Віком були й на зріст.
Брешеш, життя, брешеш –
Все ж я живий, дивись.
***
Війна – це не тільки кулі,
Що влучають в живі мішені.
Війна починається з дулі
В кишені.
Бо гривні, від поту солоні,
Злітають з кишень у повітря,
Збиваються в зграї, у хмари, в мільйони,
В мільярди й сідають на Кіпрі.
А далі дівчисько убоге
Сідає до дяді в тачку.
Й війна починається з того:
Не з бідності, а з подачки;
З дитячої віри дяді,
В якого також є діти
І голова вже сива,
Що дівчина не тільки сяде
І буде не просто радіти,
А буде дуже щаслива.
Війна – це посмішка хтива,
Націлена в об’єктиви;
Війна – обіцянок тонни,
Спрямовані в мікрофони;
Побори в лікарні і в школі,
І дурних телешоу приколи;
Це рев вдови у подушку
І регіт братви нам в душу.
Вчимося, брати й сестрички,
Як брата зробити катом.
Війна – звичайнісінька звичка
До того,
До чого не можна звикати.
Ти біля екрану плакав,
Ти співчуваєш втратам,
Та якщо тобі дати на лапу,
То не так уже сумно, правда?
Ти ділиш відкат
Чи збиваєш літак,
Однаково – кат:
І так, і так.
Ти скажеш – стріляєш не ти, –
Й не треба. Лише оціни,
Хто й що для тебе оплатив
У ринкових цінах війни:
Новеньку «Тойоту Камрі» –
Відірваними руками,
Поїздку сім’ї на Багами –
Ампутованими ногами,
А коктейль із гуавовим соком –
Вибитим оком.
Згадай, що так само неквапом,
Як коктейлі крізь соломину,
Стікають останні краплі
Крові із рани від міни.
Приємно зайняти посаду,
Коли в тебе трупи позаду?
Ти можеш цього не хотіти,
Ти можеш над цим хихотіти,
Та твоєму комфорту ціна –
Труна.
Війна як факт – річ уперта,
Як шанс позбутися паразита:
В тобі щось мусить нарешті вмерти,
Щоб зрештою міг ти жити.
АРІЯ ПРОСТОГО ЧОЛОВІКА
Я – Простий Чоловік,
Звичайний Як Черевик.
Стільки-то літ прожив
І ще не менше б хотів,
Бо вже, якщо чесно, звик.
Ну а поки живу я цих стільки-то літ,
То в процесі
Готовий подати звіт
Про це все.
У поті лиця працював
Чи – вибачай –
У поті чола.
Їжі недоїдав,
Правди недобачав,
Любові недочував.
Може, ви скажете: бач,
Який споживач!
А може, я й виробник!
Може, я цих –
Раків пік,
Чи як шевці –
Ґудзики пришивав.
Я – людина мала,
Відверто скажу: манав
Я вашу кризу;
В політику я не лізу,
А взагалі –
За мир на всій Землі.
Ні, я не хочу сказати,
Що моя хата
З краю.
Я знаю
Чимало,
Але головне,
Щоб занадто
Багато
З мене
Не питали.
Звичайно, я в курсі, я в темі,
Я знаю: у нас проблеми,
Все дуже непросто.
Я читав в Інтернеті пророцтва
Про Армагеддон:
Ми гигнемо всі гуртом.
Але, з іншого боку,
Все ще нівроку,
Нічого страшного поки що –
Повторюю тищу
Разів
Усім.
От як спіткає мене
Щось особливо нестрашне,
Тоді я готовий
Всім сказати: ну што ви, што ви,
Мені не страшно.
Кажу ж вам: ні,
Мені
Не страшно,
Не страшно,
Не страш..!
І так кричу –
Заходжуся аж.
***
В кожному слові – і смерть, і спасіння,
В кожному вчинку – і рабство, й свобода.
По звинуваченню нас у максима-
лізмі був вирок – чекати: погоди,
Згоди якихось інстанцій, сприяння
В розташуванні зірок у сузір’ях,
Часу, коли ми не будемо п’яні,
Стомлені, хворі, убогі і сірі.
Все чи нічого – завжди вимагати
Звикли у світу, у долі, у Бога.
От через те, що хотіли багато,
Маємо десять разів по нічого,
Сотні нічого, нічого мільярди.
«Довго чекайте, чекайте терпляче:
Де стане зірка, як ляже карта
І куди вивезе кляча ледача.
Ждіть, коли приймуть потрібні закони,
Пройдуть потрібні реформи, і всюди
З фронту повернуться врешті військові,
Ждіть, коли «барин» приїде й розсудить.
Скажи спасибі, що маєш що їсти,
І не чіпляйся – й без тебе морока.
Бо головне – це хто буде міністром
В місяці квітні наступного року».
Вкотре усе це я вислухав вчора
І, врахувавши все вищезазначене,
Знов за своє: так, усе чи нічого.
Всього не буде? Нічого, побачимо.
Рву ці моралі як мавпа газету,
Рву ці повчання, як тузик ганчірку.
В кожному слові – спасіння усе-таки,
І вся свобода – у кожному вчинку.
ЛЮДИНА
Коли новий починається день
І до спальні проникне проміння його,
Стає помітно, що в ліжку лежить тюлень,
Потягується й позіхає: «о-хо-хо»,
Вигадує, що зробити, лиш би ще
Йому на підлогу не злазити.
Але доводиться сповзати зі свого лежбища;
І човгають його тапки як ласти
По дорозі до ванної. Там він фиркає
У струменях води, наче дійсно
В океанських глибинах у погоні за рибкою,
Коли, зуби чистячи, щелепи стисне.
А далі ці щелепи рухаються по колу,
Перемелюючи поживні речовини, і він
Трохи, пробачте, ремигає, бо відколи
Він на кухні – це вже не тюлень, а віл.
І, підтримуючи статус копитного,
Він міняє ласти-тапки на копита-туфлі,
І скаче вже конем на роботу, аж полетіли з-під ноги
Іскри – спалахнули й потухли.
А протягом дня він – білка по древу
(Тобто по сходах) – з горішком і без;
Він кіт у дрімотну обідню перерву,
А в кабінеті начальника – пес:
Метляє хвостом за винагороду,
Скавчить і щулиться в разі догани –
І це зрозуміло, і це природно,
Бо він розрізняє, що добре, а що погано.
31 березня – 1 квітня 2016 р.
СИМВОЛ
І за тих, хто не все і не зразу, але поступово
Зрозуміє: що не варто в ім’я Розіп’ятого розпинати інших;
Що, як правило, відчуття ніяковості або просто болю
У подібних випадках часто вартує більше,
Ніж буквальне дотримання кодексів. І що вожді,
Цезарі типу Тиверія – це одне, а по воді
Тиверіадського озера йти як оті рибаки –
Це зовсім інше. І що не сила робить правим, а навпаки.
І за тих, хто це зрозуміє пізно, та все-таки не занадто;
За те, що жебрак – теж людина, хоча й жебрак;
І сенатор – рідко, але людина, хоча й сенатор:
У всіх свої вади. Але вішати не всіх собак,
А тільки своїх на кожного будуть експерти,
Які допоможуть судити живих і мертвих.
І за те, що не буде кінця. А ми
Згадаємо це в кінці, перш ніж буде «амінь».
3 травня 2016 р.
***
Літо, як правило – це щось занадто коротке
Для виконання не те щоби мрій, а планів.
Літо – це вибух: у пам’яті знов воронка.
Літо – це спалах, а отже пейзажна фотка
На нотбука, планшета, айфона екрані.
Пам’ять подібна шраму, а літо – рані.
Я бурмочу це все – філософствую типу.
Перебираю тим часом в кухонній шафі
Сушені груші й м’яту, гриби і липу;
Лізу до іншої шафи – в вітальні – зі скрипом.
Міль ще не встигла з’їсти ні шарф, ні шапку,
Інші майбутні осінньо-зимові шати.
Отже це привід уже навпаки радіти
Факту, що літо коротке і міль не з’їла
Наше майбутнє. Бредуть у науку діти,
Фермери звозять врожай і гасять кредити,
Танки з заводів їдуть у Збройні Сили.
Все це із їхнього боку, звичайно, мило.
З іншого ж боку цього надзвичайно мало.
До нас життя пливло і без нас поплине.
Це як бажання чогось, крім хліба і сала.
Чогось, що нам цього літа не вистачало.
Не вистачало тижня, доби, хвилини,
Рівних до тих, як коли ми були малими.
Чогось, що нам дозволяло б рости і далі.
28 серпня 2016 р.
ТОСТ
Звичайно, щасти тобі й будь здоров,
Та й інше скажу:
За тих, хто мочає перо у кров,
Але не в чужу.
За тих, хто несхибно влучає в серця,
Але не на смерть,
А так, що нам жити захочеться –
Наповнимо вщерть,
Але не склянки і не келихи,
Але не вином.
Всього лиш півкроку від берега –
Й почнеться вже дно.
Всього за півслова від правди – вже
Брехня почалась.
За тих, хто балансував на межі
І втримав баланс.
Щоб їх між брехнею й мовчанкою
Провів би місток;
Між голодом, жиром і чаркою
Був хліба шматок.
Життя – теж сюжет. То за тих, хто
Напише сюжет
Про те, що якщо вже затихнути –
То зовсім уже.
Не скурвись, не спийся, не збийся,
Але й не мовчи.
І не зупиняйся, й не бійся –
Немає причин.
Звичайно, щасти тобі, й будь здоров,
Та й інше скажу:
За тих, хто мочає перо у кров,
Але не в чужу.
5, 6 червня 2016 р.
РАВЛИК
Я сказав би, що так
По життю я бреду,
Як-от равлик повзе по коліну дівочому.
Виника ряд питань.
Перше в цьому ряду:
Я й життя – що ми одне від одного хочемо?
Ми настільки близькі,
Ми настільки чужі,
Як молюску – людські оті пестощі й почесті:
Ніжний як пелюстки –
Та людина держить
Доти равлика, поки він смішно лоскочеться.
Вище схилом – і я
До вершин Фудзіями,
Як відомий герой у тривірші у Ісса.
Як японське ім’я –
То канава, то яма
На шляху. Але от і вершина. І все.
Та насправді не все.
От як хвиля підхоп-
лює равлика сильна і свіжа долоня,
І у трави несе,
І висаджує – гоп!
І від неї лишається присмак солоний.
А вершина вирів-
нюється і стає
Бездоганно гладенькою вмить вертикаллю.
І я знову побрів
По шляху по своєму,
І життя – по своєму іде собі далі.
Знов земля. Знов і те
Саме зілля, й каміння,
І пісок, і усе таке звичне на лузі.
А дівчина іде.
Знов закрила коліна
Сукня – біла, як сніг понад схилами Фудзі. 17, 18 травня 2016 р.
ЛЕГЕНДА
На маленькій планеті
Стоїть табір для біженців,
Що втекли сюди з іншої, більшої –
Триста тисяч наметів.
На великій планеті ліси погоріли,
Перемерли тварини,
У містах і будинки розбиті й двори пусті.
Ну, коротше, там прикрості.
На маленькій планеті своїми руками
Все робити прибульцям
Наново довелося. І туляться
До кисневої камери:
На маленькій планеті повітря розріджене –
Гравітація менша. Завглибшки
В кілька поверхів розпочали тут копати
Бункери під житло. Почастішали пато-
логії у серцево-судинній системі.
Стали переселенці спішити.
Уже дітям в печерах судилося жити.
Очі звикли до темряви. Капле зі стелі.
Та зате тут незаймані зовсім копалини:
Промислові, і для будівництва, й як паливо.
Сімдесят п’ять відсотків синтетичної їжі.
Дуже дивно, але розплодилися миші.
«Найшкідливіша річ, я вважаю – надія.
Бо прогнала з тієї планети вона нас.
Більшість наших забули і як називалась
Ота цятка блакитна небесного тіла», –
Каже старший із переселенців молодшим,
Які тут народились. Печери порожні
Уночі залишаються. На прохолоду
Всі виходять. Над ними – шатро небозводу.
***
«Це надія нас гнала з країни, де гірше,
У країну, де краще. А хто ж винуватий
В тому, що нам доводилось емігрувати?
Ми надіялись. Ми сподівалися. Ми вже
З континенту, де гірше – на той, де нормально,
Кораблі понаймали, квитки повиймали…
А це ж ми зіпсували життя в себе вдома.
Та надія жене нас. Жене без утоми:
Нас десь там пожаліють, нас там приголублять.
Бо надія вмирає останньою, кажуть.
Хай би вмерла. Я б не жалкував про пропажу.
Так. Одні з нас надіються. Інші з нас – люблять.
А прогнози, що десь буде краще, й прикмети
І погані, і гарні – однаково брешуть.
Ми так само втечемо шукати, де легше,
Якщо так далі піде, і з цієї планети.
Коли-небудь ви бачили, як б’ються ті, хто
Не надіються вижити? Битись. Не бігти.
Той, чий світ саме там, де стоїть він ногами –
Той і перемагає. Він перемагає.
А «надія вмирає останньою»… Інше
Чув я ще на планеті, звідки ми прилетіли:
Є їх троє. Це віра, любов і надія.
Та любов із них більше. Любов із них більше».
14, 15 травня 2016 р.
ПРИХОВАНІ ГРАВЦІ
У нас у Х-промінні
На мить стають помітні
І ребра, і хребці.
Так промені потрібні,
В яких були б помітні
Приховані гравці.
У шулера в манжеті
Лежать король і туз – ті,
Які в зручні моменти
Опиняться в руці.
Як дефіцит в бюджеті,
Як гусінь у капусті,
Ховаються до часу
Невидимі гравці.
Як туз у рукаві,
Як кобра у траві,
Як вірус у крові,
Як вавка в голові –
Приховані гравці.
Оці приховані гравці –
Річ невідома і чудова:
У стомлених і розчарова-
них молодиць є Казанова,
В чоловіків – масонська змова,
І безвідмовна є примова:
«Усе пропало, все хріново».
Коли ми збилися з дороги
(І де та ціль? Чи є та ціль?),
Вони потрібні нам для того,
Щоб виправдати ті убогі
І жалюгідні манівці,
Куди ми вийшли. Молодці.
Ні, ми не віруємо в Бога,
Зате ми віримо в гравців.
І нам ці вороги
І милі, й дорогі.
Бо ми ж такі маленькі,
Бо ми такі бідненькі,
Нам щось робити «лєньки»,
***
Вони ж такі таємні,
Вони такі приємні,
Практично ідеальні,
За все відповідальні,
Ледь чутні, всемогутні
І скрізь вони присутні.
І в їхній грі ми згодні
Вже бути ким завгодно:
І шаховими пішаками,
Й нав’юченими ішаками.
Все вирішено у Кремлі,
У непроглядній сірій млі,
У Пентагоні, в Сирії,
У іншому сузір’ї, –
Аби не на своїй землі.
В усьому винне ЦРУ,
Утаємничені гуру
(Чи гуру), розвідка Перу
Або нашестя кенгуру.
Сховайся під кору,
Забийся у нору
І бійся ЦРУ.
Щоб не було біди,
Щоб не було ще гірш,
Щоб не спіткало лихо –
Нікуди не ходи,
Не спи, не пий, не їж,
А краще вже й не дихай.
І будь ні те й ні се.
І це тебе спасе.
Вони тебе спасуть –
Приховані гравці.
P.S.По друзях розповсюдь
Інструкції оці.
MEMENTO AUTUMNI
(«Пам’ятай про осінь»)
Ось до чого ішло й мало не дійшло.
Бачиш люстро, а в ньому – твоє чоло.
Ці сліди залишає залишає часу ступня.
Але з часом все ясно. Неясно – що ж
Допоможе чинити опір впродовж
Хоч цього дев’яносто одного дня.
А про ночі, про ночі ти не забув?
Кожну ніч протяг стільки свіч задув –
Що завадить задути одну іще?
Тільки щось заважає встановленню
Рівноваги тепла поміж твоїм «ню»
І навколишнім середовищем.
Між тобою й трусами, й футболкою,
І сорочками в передпокої,
Що чекають, коли ти їх одягнеш,
І штанами, і светрами, і т.д.
Це ти грієш їх, а не вони тебе.
І жакети, і куртки, і пальта теж.
Це ти грієш кімнату своїм теплом,
І тебе вистачає, тобі не «в лом»,
Ніби ти – батарея або котел.
Ще коли той опалювальний сезон?
Ти зануритись міг би в холодний сон,
Але ще не занурюєшся проте.
Це немов колискова: мовляв, засни,
Як заснуть їжаки або кажани
За комахами слідом. Більше скажу:
Велетенські дерева, великий звір,
Як борсук, як ведмідь. А ведмідь, повір –
Це не жаба тобі, це тобі не жук.
«Ти ж мене поважаєш?» – скаже ведмідь –
«То бери з мене приклад – це ж треба вміть:
Дочекатися теплих, зручних часів».
Але – десять калорій – і ти протер
Собі очі, чи краще скажу – продер,
Ще на ноги не встав, та принаймні сів.
І ти грієш собою цю хату. Ти
Грієш місто, село. І ти йдеш туди
Де потрібні твої тридцять шість. Хоч сніг,
Хоч жара – ти лишайся з своїм теплом.
Да поможуть нам Клаузіус, Клапейрон,
Больцман* і хтось тепліший за них за всіх.
1, 2 вересня 2016 р.
– Клаузіус, Клапейрон, Больцман – фізики, які досліджували тепло.
ЖИВ НА СВІТІ ЧОЛОВІК
Жив на світі чоловік – метр сімдесят вісім,
Вісімдесят два кіло, ще не зовсім лисий,
Очі, може, голубі, але неважливо;
Головне – він все встигав, наче мав як Шива
Чотири руки і все міг дістати ними.
І його життя – урок млявим і лінивим.
Кілька років за кордон човником мотався,
Викупив завод, де був його батько майстром,
Перші поверхи кількох житлових будинків,
Перукарні, ательє, нічні клуби, ринки,
Склади, бази, гаражі, майстерні, кав’ярні,
Роздрібні і оптові, прод- і промтоварні
Магазини: міні- і супер-, мега-, гіпер-
Маркети, аптеки; він заробляв на грипі
Й на здоров’ї, на харчах і недоїданні,
На питті й тверезості, речах нових, давніх,
На великих офісах, на маленьких лавках,
На машинах справних і на машин поламках;
Двадцять тисяч гектарів взяв в оренду лісу,
І коли до цього ще потім додалися
Орні землі, рибний став, луги, сіножаті –
То йому не лишилось, чого ще бажати,
І помер він. Як помер, то до його праху
Йшли прочани: хробаки, личинки, мурахи,
(Забути бактерії ми тут не повинні –
І одноклітинні, і багатоклітинні),
І за допомогою нанотехнологій
Розібрали черево, мозок, руки, ноги,
М’язи вдовж хребта, усі органи й тканини,
Розібрали, розташувалися між ними
Й почали ретельно і виважено їсти –
Спочатку фрагментами: молекул по триста.
Врешті решт: вуглець, азот, сірка, водень, кисень.
А, ще мікроелементи неорганічні.
Про цей випадок мені більш сказати нічого.
СЛОВНИК
БТР зупинився, і його наздогнали пилюка
І дизельний дим.
Учепившись за кришки люків,
Двоє визирнули туди,
Де кінчалася ночі холодна ванні
І виднілися берег дня,
Мир майбутній довгоочікуваний,
Його щастя. Його брехня.
Заглушили двигун. «Радіатор
Хай прочахне. Доллєм води,
Заразом і «коня прив’язати»,-
Пояснив, зістрибнувши, водій.
В чагарник не пішли. На дорогу
Відлили, не відходячи вбік.
Один мав таку звичку вже півтора року,
Другий мав таку звичку рік.
По «зеленках» по тих ходити
Можна буде не скоро ще.
Але будуть лазити – діти
І… вобще».
«Давай краще про щось хороше.
Що там вдома? Зранку дзвонив вже?»
«Та це ж «Ді Джея» День народження.
Міг би бути, якщо точніше.
Ну то я подзвонив його мамі:
Пам’ятаємо… Чим помогти?
Комуналка… Ціни захмарні…
Я не звик до розмов цих. А ти?
В половини людей зараз серце – як рана відкрита:
Без розмов зрозумілі печалі і радощі;
З половиною другою – там не те щоби говорити,-
І мовчати нема про що».
«Отже, хто кого перемовчить: свої чи чужі?
Що, ходім на «гражданку» пограти в мовчанку?
Чи круті нас скрутити приїдуть на джипі,
Чи ми того крутого «усм’ятку» – на танку».
«Ще ж не «дембель». А з іншого боку
Ще припишуть нам заклик до того… насильства».
«Що припишуть мені – то мені це глибоко
До одного місця».
Їх розмова скінчилась. Та ще не скінчився вірш.
Тут не буде сльозливих фіналів, раптової кулі…
Вони сіли і знову поїхали. Може, так гірше –
Не настільки ефектно? І знов читача обманули.
Вірш завершується словником.
Тут були застосовані слово «мир»,
Слова «щастя» й «брехня». І поки цілком
Цього досить, як кажуть, «щоб ти розумів».
«Мир» – це те, за що воювали. Конкретно те.
З чим ти миришся? Із війною. Конкретно ти.
«Щастя» інколи значить місто – там, де Луганська ТЕС.
А «брехня» означає брехню. Завжди.
АЛИЧА
«Але поки у мене є ще оця алича – то
Це означає, що є що мені втрачати.
Звідси висновок: є що і захищати у свою чергу.
І ось там, за аличею, я подумки по землі відчеркую
Свою територію. Це рамка, межа, кордон.
І я не пропущу тебе через межу, пардон», –
Так бурмоче людина в футболці й штанях на койці в палаті,
По якій швидко рухається жінка в зеленому халаті,
Підвозячи крапельницю, підключаючи систему,
Щулячись на шкалу мілілітрів. На тему
Марення пацієнта вона не звертає уваги, хіба що чує
Щось про якусь межу і якусь аличу. Є
Справді там за вікном дерево все в плодах.
«Сестро, мені вже здалося, у мене «поїхав дах»:
Начебто я розмовляв невідомо з ким,
І невідоме відповідало мені людським
Голосом. Ти вже пробач. Я прийшов до тями», –
Мешканець каже палати і простирадло тягне
На стегна. «Соромиться – жити буде», – думає собі
Сестра, а потім уже в другій особі
Вголос вона промовляє те ж саме майже,
Тільки коректніше трохи, а саме каже:
«Ні, це нічого. Марення – це в Вас від жару.
Бореться організм. І доктор теж так вважає».
«Дякую, моя мила», – відповідає хворий.
Його блискучі очі дивляться вгору.
Але погляд падає, як секундна стрілка,
Стрімко – як тільки сестра виходить. Як тільки.
«Ні, ти все-таки там, за садом, у засідці», – він знов починає. –
«Ця дівчинка просто мала ще, нічого не знає.
Не відчуває тебе, але мене не обдуриш.
Лікарня – це, може, й добре, та не процедури –
Це я не пущу тебе», – пересохлий шепоче рот. –
«Я переможу. Це межа, це кордон, це фронт.
Я знаю й себе, й тебе. Скільки б ти не міняв личин, –
У свій сад я тебе не пущу, я не здам тобі аличі».
28 липня 2016 р.
***
Мине
Так зване головне –
Страшне, сумне і політичне.
Але
Залишиться мале,
Дитяче, вічне.
Зате
Залишиться просте,
Єдине, ціле –
Таке звичайне і таке
Незрозуміле.
Як дерево, на ньому гілка
І лист
На гілці.
Або на тій же гілці білка
І хвіст
На білці.
Або такий собі їжак:
На тілі носить
Колючий і цупкий піджак,
А ноги – босі.
По лісу ходить як по дому
І фирка носом.
Костюм із голочки на ньому,
А ноги босі.
Або два коники. Із них
Посеред лугу
Один, скажімо, вороний,
Зелений – другий.
У них на двох є десять ніг.
Пасуться разом.
Один – шістьма ногами – плиг,
І знову лазить
Неподалік від другого
Сюди-туди.
А другий – звісно: «ігого»
І «тиґидим».
Цей світ – як вінніпухів мед:
Коли ти звик
До нього – він у той момент
Узяв і зник.
Або не зник, а просто вже
Ви з ним не разом –
Розсипані як те драже
Так званим часом.
Як зерна жита чи ячменю,
Чи інших злаків,
Що набираєш повну жменю
З бачка сівалки.
Як річка, у воді якої
В самому глибу
Ти розрізняєш кожну скойку
І кожну рибу.
Як все, що звершив ти і скоїв.
Як скибка хліба.
Як світло у кінці тунелю,
Збереться все це.
Як зірка, що стирчить у небі,
Як скабка в серці.
25, 27 серпня 2016 р.
КНИГА ДРУГА
Дорога кома доброго дня крапка ентер абзац.
День і справді чудовий. Четвер. І попереду вічність –
Цілий тиждень зими, поза сумнівами і поза
Он отими деревами, що на узбіччі.
Коли вранці зимовий туман, коли сніг усуху
Випаровується у повітря – це в фізиці зветься
Сублімація. Так само кажуть, як тисне в паху,
А ми думаємо, що нам тяжко на серці,
Й починаємо вірші писати. Овва, це був жарт.
Як же тяжко на серці. Як смішно, коли так серйозно
Ми балакаємо про війну, про вугілля із шахт,
Газ, тарифи, закони, скандали. Про різне.
Як же страшно, що ти не боїшся і я не боюсь
Крізь знайомі обличчя, крізь постаті тисячоплечі
Бачити небокрай, а крізь гамір із тисячі вуст –
Чути дзвін, дуже схожий на дзвін порожнечі.
Це не вихід, але… дам-но я одну штуку тобі.
Ні, не щось непристойне й сумнівне, а книгу. Вже другу.
Її варто вживати, коли починається біль.
Книга друга. Вона буде книгою друга.
22 лютого 2018 р.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.