“Українська літературна газета”, ч. 10 (378), жовтень 2025
ПРИРОДА
Люби її. Люби, бо сам є нею.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Люби, бо ти над нею – пан її.
Усю класифікацію Ліннея,
Усі ті зграї, стада та рої.
Смугаста мушля тихої цепеї
І той червоногрудий мертвоїд.
І перегони: оси-пелопеї
Наздоганяють ос-іхневмоїд.
Літає в небі лилика півмісяць
(Або ж кажан, вечірниця, пергач).
Блукають рисі обширом Полісся.
Куди не глянь – а щось таки побач.
Вимазує трухою дрізд співочий
Свого гнізда підлогу чи то піл.
Жовтаве сонце – яструбині очі;
І здобич, розподілена навпіл.
Веселик, бусол, чорногуз, лелека:
Багатства мовні, знаю, недарма.
Воно не те, як відлетять далеко,
Воно не те, коли лелек нема.
І там десь ремез прошмигне повз лози,
Рибалочка присів на верболіз.
І полози полинуть стоколосо:
В червонокнижжя полоз он поліз.
Минає все. Так ні про що й нізвідки,
Як межі літа і безмежжя дня.
Бабόк і дíдок ловлять бджолоїдки
І виводок веде перегузня.
І колохматять тишу їжачата.
Їжак білочеревий – наш їжак.
Зорею площа ночі непочата,
А він уже полює на вужак.
А ті вужі є грубими, як верби.
Та то не страшно. Повзик он поліз.
А кріт все риє. Бо не рив би –
вмер би:
Пришвидшений такий метаболізм.
Підперезав світанку промінь літо,
Веселку в небі хтось, як мед, розлив
(Чи розілляв), але узагалі-то
Строкаті мушки вже летять до слив…
Утома сливи ґлеєм п’яним зійде,
Таким зиґзаґом, як отой окоп.
Високі ноти – оси хрізідіди.
Гудіння басом – звуки ксилокоп.
Мурашників стриміють саркофаги
І аж мурáшить від крапόк і ком.
Літають жовни, ці мірмекофаги
Мурашок геноцидять язиком.
Калач у небі котиться із грому.
І блискавки-родзинки. Аж поник
Отой мишій, де я знайшов зікрону
(Блошиць-хижачок це є представник).
Підступний мотузяний
кінський волос
Того причина, що пластинокрил
Прямує, мов його привабив голос
Туди до річки, ряски де акрил.
Сова вухата яйця майже круглі
Відклала у старе гніздо ворон.
Ген лопушині царства дещо смуглі
Від тíней гнізд і скверу пишних крон.
Хай жваву гусінь п’ядунів і совок
Несуть у гнізда всякі горобці:
І польовий, і хатній, що розсовав
Під шифером затички різні ці.
Людина, цар природи, ледь не вмерши,
Трясеться через зустріч чергову.
Тарантули, гадюка,
тхір чи шершень –
І подумки когось на поміч зву.
«Так само, – каже виглядом істота, –
Як ти, людино, – точно так живу.
І хочу жити точно так достоту:
Малят ростити, мчати проз траву».
І, слава Богу, є і, вірю, буде
Земля, не вбита плугом (й не лише й),
Гніздо зів’ють де два сорокопуди,
На дичці понастромлюють мишей.
Синиці (і блакитна, і велика)
Від вивірок і дятлів захистять
Свої дупельця: їх ніхто не кликав!
Вони ж малечу поїдять, як тать.
Хвоїнками ялини чи ялиці
Мульчують землю вітер і роки.
На бузинових стеблах попелиці
При доторку налипнуть до руки.
І голубам з калюжі пити мілко
Та не марнують воду і момент.
Як білий вибух, зацвітає смілка,
Пробивши дзвоном трісканий цемент.
А сонце лупить. І стає тепліще.
І вже пирій у груди де-не-де.
А в пиріях загвинчується кліщик,
Трясе хітину латисько тверде.
Верба козяча виросла нівроку –
Тримає кулю з глини та гілок –
Гніздо сороче. Бо знайшла сороку
Сорока друга. Буде ще сорόк!
Галуззя потяглось, мов до колиски,
Так бережно до όдної одна.
По прибережжю ходять лиски й плиски.
Ставковики лежать по цей бік дна.
Очеретянки в сутіні вологій
«ку-ку» фільтрують поміж «цінь» та «ф’ють».
Адже зозулям до каліологій
Аж байдуже: свого гнізда не в’ють.
Така природа: гра любови й бою.
Життя додасть, життя і відітне.
Люби її, бо є вона тобою.
Люби її, бо з нею ви – одне.
НА ВІЧНУ ПАМ’ЯТЬ МАМІ
«А вени її, – казав лікар, – як ґрона ото винограду».
З лози стравоходу повисли, під вітром серцебиття.
Лікують це? Ні. Оперують це? Ні.
Яку тут даси пораду
Крім просто прожити гідно відміряне Богом життя?
«Тонкі, як папір папіросний». Пошкоджені і подерті.
Думки пролітають повільно: знадійливі і журні.
Я син її, я був поруч… Я свідок страждань і смерті.
І свідок її блаженства і спокою у труні.
І крапельниць поцілунки у вени по всьому тілі.
Обійми бинтів за руки втомили на світі цім.
А пальці її тоненькі, зболені і збілілі…
Вона причастилась. Просила прощéння.
Простила сама усім.
Годинник каштанів цокав, тягнулася мить остання,
Коли ґрона вен відболіли. І мирно спочила, вважай.
Бабуся і я почули тишу серцестояння.
Небесний наш Виноградар
зібрав урожай
НАЧЕРК
Де гичка моркви – пригородня пальма –
Зелений свій похитує фонтан,
Де натискає день на м’ятні гальма
При кульках яблук сорту джонатан,
Радіє дух, межею повнить видих.
Серпневий день так ефемерно зник.
Лише кургани кротовин обридлих
Залишать начерк в літа записник…
ТРАВМА ТРАВНЯ
Вусатими суницями й синицями вусатими
Над вінця переповнена травнева чаша спокою
Священник над престолом іще літургісатиме
І буде пісня дзвону веселою й високою.
Полівки із мишівками, сичами перетравлені,
Посіли власну ланку у ланцюгові живлення.
Насичується простір.
Надихуємось травнями.
Напевне, недаремно все Ти, Отче, залишив мені…
ЗИКУРАТ
Людина з природою люблять взаємокарати,
Заплющивши очі та душі глевкі, аж навзрид.
Маліють мурашники, саду мого зикурати,
Прадавні, як попіл, нерухані, наче санскрит.
І грім кочовий повичовгує вижовклим хором
Небесних порогів тугу
і насичену вісь.
Як горе, і гори, і корінь жахний мандрагори,
Гримить у надії, що пасмо відлунь відповість.
Відходять за обрій потроху усі, кого знав ти,
А в світ навперейми натомість все менше іде.
Земель агрономи чи,
може, небес аргонавти,
Це плем’я чорняве і русе, біляве, руде.
Народи природи, ці діти чорнозему й степу,
Вже звиклі до себе, до вітру, до волі, до втрат,
Сприймають мурашник як відгомін Аменхотепа,
Немов піраміду, трибуну, курган, зикурат.
ОСІННІ ДОЩІ
Розсипається дощ гарбузовим насінням,
Омиває долоні брудних лопухів,
Відбуває волого спокуту осінню,
Відбиває секунди пролітні, глухі.
І набрались калюжі, неначе легені:
Повні груди й грудки дощової води.
Гідроген в оксигені й такі такегенні
Все сліди по болоті – куди не піди.
Вибухають млинці серед плинного плеса,
Як душа винограду, що взята під прес.
Тільки вітер завзяттям, як в Геркулеса,
Хилитає таблички домашніх адрес.
Депресивні дощі ув осінню лампаду
Підливають води, аби ґнотик намок.
І на ньому як смуток і сум листопаду
Грає вогник самотніх зазимних думок.
150
Псаломить гітарна струна звуком сталі.
Скримінг і гроул – новий громогласт.
ХВАЛІТЕ БОГА
В ВАЖКОМУ МЕТАЛІ,
В тарíлках, гітарах (електро- і бас-).
Розходяться бáнджо акорди
при ватрі
І голос містичний виводить ласо.
Хваліте Бога у темному кантрі
Між піль кукурудзи і сірих висот.
Хай mori буде, як говорять, memento,
Та очі допоки не взялися склом,
Хваліте Бога у всіх інструментах,
Як 150-ий глаголить псалом!
VIA DOLOROSA
Синьо-жовтий прапор – полотно привітне,
Звільнене містечко, як уперше, квітне.
Хто прийшов на танках – то уже не гості:
ЗСУ очистять український простір.
Хоч терниста стежка – та вона єдина;
Тільки там, за нею, спокою картина.
Тільки наші чаші, хоч гіркі, та повні.
Словоблудні брехні – хоч красиві ззовні.
Вибирати мусиш. Мир завжди примарний.
І якщо не хочеш ти ворожих армій
Годувати орди, – треба годувати
Власні збройні сили. Й захистять солдати.
Згинуть воріженьки, як на сонці роси.
Шлях до перемоги – via dolorosa.
ПРОВОДИ
Джмелі на цвинтарі гудуть
у квітів промені нештучні,
І колихається бузкова бджолино вкрита борода.
А на могили вчителів несуть живі букети учні.
А за надгробками дідів хода праправнуків тверда.
І земляки, і односельці. Єднання роду і родини.
У свято Проводів обійми – неначе обміни адрес.
За щебетаннями дроздів гудіння чується джмелине.
За щебетаннями дітей гуде «Воїстину воскрес!».
Ген синьо-жовті прапори:
життя, в бою здобуте, – вічне.
І пам’ять нації лягає двома гвоздиками на гріб.
Старий вінок вже віднесли,
щоб не лежав тут, як наплічник:
Він скамуфляжився за зиму, на очі-квіти вже осліп.
Зелені ящірки в піску (що привезли сюди зумисне)
Спостерігають ці сакральні народу ріки чималі.
Тюльпани нáвколо хреста –
двобарвне празничне намисто.
Христос воскрес! Життя навіки. Джмелі на цвинтарі.
Джмелі.
НЕБЕС ГРОМАТИКА
Блискавична хмара громатично
Розставляє коми теплих злив.
Пунктуація краплини звично
Обірве, що недоговорив.
Дощ і дощ. Небесна косолінія
Вдарить зблиском – змо(в)кне все нараз.
Не роблю нічого не від ліні я –
Дощ – це час для огляду прикрас.
З ЛОБОДИ ЗЛОБОДЕННЕ
Виривай з лободи злободенне
І рутинне «сьогодні». Ану!
Однакові у тебе і в мене,
Але різні ряди бур’яну.
Не набридла хіба нам ропа ще,
Що дарма досягає повік?
Чи кортить так усе напропаще
Нам звести під навколишній вік?
Тож хай лащаться, а чи лущаться
Ті думки, що насіли зіскрізь.
Зі стеблини стрілу зробить лучниця
Для нашкірних чорноземних різьб.
АБРЕВІЯТУРА
На ковдрах печаті «Х.В.»:
хірургічне відділення.
Перше, що запримітив, зайшовши до мами в палату.
Штампом таким і наволочки тут наділені,
Так схожим на іншу двобуквість крилату.
Була та усмішка коротка у часі, та впевнена.
І стало на серці спокійно, як завше.
Златоуст писав, що Христос воскрес і впали демони.
«Воїстину воскрес!», – я промовив, на напис вказавши.
ГРАК НА ПЕРЕКЛАДИНІ
Запах воску. Запах ладану.
Сів у спомин день зі ста.
Ніби грак на перекладину
Надмогильного хреста.
Імена, роками витерті.
Із табличок бачиш ти
Їх між бẽзу, що на цвинтарі.
І продовжують рости
Обидвоє по-весняному
І наввипередки. І
Хоч куди ми не поглянемо –
Чорне пір’я по траві.
ПОНАД ВСЕЦВИНТАРНІСТЮ
Цвинтар. Кладóвище. Клáдовище.
Кладовище. Некрополь.
Цвинтар міський, загальний.
Цвинтар сільський, забутий.
Братська могила.
Осуарій. Колумбарій. Алея Слави. Родинний склеп.
Костниця на Афоні. Церква з кісток у Чехії.
Поховальні обряди океанійських тубільців.
Цвинтарі з гéловінських постерів.
Цвинтар на свято Проводів
з картин українських художників.
«Кладовище домашніх тварин» Стівена Кінга.
Просто кладовище домашніх тварин.
Фільм «Я працюю на цвинтарі».
Книга, що стала його основою.
Василь Симоненко з цвинтарем
розстріляних ілюзій.
Василь Стус зі збіркою «Веселий цвинтар».
Цвинтар автівок. Літаків. Кораблів.
Збірка оповідань «Пташиний цвинтар».
Ілюстрована «Книга Кладовища» Ніла Ґеймана.
Стихійне звалище худоби у байраці:
скотомогильник.
Окопище, тобто жидівський цвинтар.
Польський цвинтар. Могила невідомого солдата.
Герми давніх греків.
Новий цвинтар. Старий цвинтар.
«На цвинта-а-арі дуже ти-и-ихо», –
співають люди на застілі.
Це з відео у ютьюбі.
Священник-співець уже теж спочилий.
Військовий цвинтар. Байковий цвинтар.
Личаківський цвинтар, де спочиває
Мій талановитий земляк Олекса Новаківський.
Цвинтарний настрій.
Цвинтарні вірші.
Але у центрі Всецвинтарності
Нашого злого буття
Все ж найвідоміша у світі
Печера-гробниця
З відваленим
Від входу
Каменем.
ХРИСТОС ВОСКРЕС!
ПІЙМАЛА МНЕМОЗИНУ МІЗУМЕНА
Калини цвіт за крок чи два від мене
Приваблює до себе комашню.
Піймала мнемозину мізумена,
Ю обнялá і всотується в ню.
І жовто-сині пролітають стріли
Рибалочок, що мчать он до нори.
В дворядді верб, щорічно обгорілих,
Дрібні жуки вилазять з-під кори.
Дрижить повітря, бо хоч як їй важко,
Але таки, щоб надихнути тя,
Між павутин двоплямиста малашка
Виборює свободу і життя.
Це ще весна. Така багатоквіта…
Як маятник, хитається ромен.
Уже зачався перший місяць літа
В черевцях обважнілих мізумен.
МУСТАНГІВ І МАНГУСТІВ
Чужа земля мустангів і мангустів,
Цей край міног, манулів і мурен,
Де небеса незвичністю загуслі
І де ландшафт ніким не покорен.
Цей ураган – екзотикою видів.
Це розмаїття всіх життєвих форм
Баским конем торкається бескидів,
Повзе туманом, ніби хлороформ,
На антарктичних криг, пісків пустельних
На лісу обшир, тундри сивину,
В тропічних барвах, вижовклих пастельно
Степах, саванах. У глибинах сну
Річок Європи, в юшці океану.
Тварини ринуть – бі-о-роз-ма-ї…
Сукупність триб, у мапу густо вткану,
У дикі землі: грізні, не мої.
Космічний позирк діркою в озоні
Вціляє у ковчежний безмір пар.
Чужа земля бізонів і візонів,
Край кукабар і простір капібар.
ВИШНЕВИЙ СВІЙ ШИР
Усім Середзем’ям цю звістку пошир,
Щоб душі байдужі завзялася ґόбати:
Пішли рятувати вишневий свій Шир
Убрані у піксель нескорені гобіти.
«Червона калина» лунає крізь горн,
Щоб в кожного гобіта серце намацати.
Попереду Боромир і Арагорн
І невідь-коли ще орли (F-16ті).
Вперед на затінений мороком схід
Рушають затято: «Ану, розберемося!».
Беруть із собою в далекий похід
Армійський сухпай із ельфійського ламбасу.
Протяг ворог лапи, закуті в броню
І думкою все це понищити ласував.
Та рано чи пізно – приходити дню!
Прохромить горлянку стріла Леголасова…
Щоб орків усіх, що несуть орчий мир
Умиротворити, себто – угноїти,
Здіймає свою найгострішу з сокир
Хоробрий і впертий Ґімлі, син Ґлоїна.
Нехай чорномові забракне лексем
Вергати прокльони, мов зібгані лантухи:
І Мері, і Піпін, і Фродо, і Сем
Понищать всю силу персня Всевладного.
Хоч Саруман підлий – паде Ізенґáрд!
Не врятувати його урук-гаями.
Ще зміниться вся топографія карт:
Кордони на схід подадуться,
а хáй би їм!
Замовкне при брамі лихий людодур
І стануть народи одним сильним табором.
Розвалиться кремль… чи то пак Барад-дур.
У власній пожежі засмажиться Саурон.
Шляхів ще багато. І вздовж, і ушир,
Що дивні, немов оліфантові хоботи.
Вертають у вільний, врятований Шир
В плащах-вишиванках натруджені гобіти.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.