“Українська літературна газета”, ч. 8 (364), серпень 2024
НА ДРУГИЙ РІК
У горщику – гіацинти, на підвіконні –
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
крильце бедрика, в березневій посадці –
субтильні проліски й привиди автолізу.
Життя як пейзаж. Життя як martwa natura.
Життя як смерть: квитки до раю зберігаються
разом із ключами від крематорію.
Будда вчив, Магомет вчив, Ісус вчив,
Лідія Тимофіївна в школі вчила.
Наука пішла до бука й у ліс завела –
вітер її розвіяв, вода затопила: світло
вимкнули, сонце згасло, другорічників
заслали у космічне небуття.
У НІМІЙ ТИШІ
Вітер гуляє у пластмасових бур’янах.
Увігнана в ґрунт лопата ділить землі
на великі й малі – ускладнений варіант
дитячої гри в ножики, вигаданий
задовго до пришестя екзистенціалістів:
незбагненні речі – гігантські, наче уламки
гігантських айсбергів. Мовчання квітів
краще за вірші апологетів, за музику
анемічної романтики, явленої
штучним схилам.
Воли тягнуть осмієвий. Воли тягнуть плуг.
Воли тягнуть осмієвий плуг.
ВЕРЛІБР БЕЗ НАЗВИ
Не любив прикметників,
але приносив на їхній вівтар
впольованих верлібровими мисливцями
білих куріпок. Стоматолог,
залюблений у вірші Голобородька,
радив мені схаменутись, я ж уперто
стискав надщербленими зубами
кам’яні, аж гранітні пташині тільця.
ВІТРАЖІ
Вірю у дублювання слів, слів.
Знайомці з’являються в мемуарах,
наче кам’яні леви на постаментах
районного обчислювального центру.
Нас було багато, ми були не в раю,
синички кружляли над нами –
їх пам’ятали, пам’ятали.
2005, ЩОДЕННИКОВЕ
У той рік міністром культури
стала Оксана Білозір, а в Кайлі Міноуґ
діагностували рак. Від нового міністра
звершень я не чекав, за Кайлі переживав:
від цієї хвороби померла Квітка Цісик
(в моєму плейлисті на щодень
Квітчині пісні, в серці – її голос.)
Про австралійську поп-діву я дізнався
від доньки, з Оксаною Білозір –
у паралельній групі – вчилася
моя двоюрідна сестра.
«Зеленеє жито, зелене» – наша
родинна пісня: коли були живі
тітка й дядько, ми на свята співали
про хороших гостей за столом, про нашу
велику – з кількох поколінь – родину,
а батько акомпанував на чорному,
наче начищеному небесним гуталіном,
баяні, на поверхні якого мерехтіли
світельця. (Коли батько лежав у труні,
ті ж відблиски бачив я на його туфлях.)
- S. Багато років поспіль
пісню про жито я граю подумки:
Can’t Get It Out Of My Head.
26 КВІТНЯ
Марія Примаченко малює звірів,
водночас схожих на єдинорогів
і на колгоспних телят, схожих
на порослий шипшиною й терном
Чорнобиль. Ламається
пензель, фарба гусне на полотні:
мертві ляжуть в опромінену землю,
риби попливуть в опроміненій воді.
ALMOST BLUE
Кораблі щезають у западинах. З хрестових
походів повертаються одиниці. Їм є
що розповісти, але немає бажання говорити.
Нерукотворних дітей, створених з небесної
сперми й аквамарину яйцеклітин, продають
у кайдани, в рабство – зрозуміле, як висохла
емаль у бляшанці. У них замість волосся –
пух, за плечима – море, а замість крил –
списи з наконечниками. Метал іржавіє.
Плоть гниє. Йдеш – і нічого: дні
мусиш перетерпіти так, як буття перечікує
твоє існування. Всі кричать – на мостах,
у воді тільки риба мовчить. Ні в чому
не відбувся. Відбився у дзеркалах,
завішених рушниками. Я – самотність,
скажи це собі. Западина для кораблів
і хрестовий похід, з якого повертаються,
аби нічого не розповісти…
Платівка кружляє. Труба з металевими
клапанами – труба Чета Бейкера.
Сонце – це звуки, мовчання – звуки теж.
ДЕКАДАНС
Осінь римується з жовтяницею:
лікуватися заради чого?
Все це стосується й творчості –
де останній з апологетів?
Ще: це нагадує провінційний цвинтар,
де дітям на Великдень дають цукерки,
писанки.
– Тягни лотерейний білет, – кажуть тобі.
МАРТІН ІДЕН
Вийшов на палубу
так, як виходять з труни –
без причандалля для дайвінґу,
з алгебраїчним крилом під пахвою.
Сонце світило звідти,
куди зібрався плисти.
ТОДІ І ТЕПЕР
У місті, де всі ми були живі, світло
осяювало обличчя, тіні лягали на землю.
У місті екстазів та помилок,
яким його знали, ми читали Свідзінського,
купували на базарі сливи та підчеревину.
Наші душі омивало дніпровською водою,
чорноморські краби заповзали
у закамарки сновидінь. Безтурботно
зловживаючи епітетами, ми чекали
воскресіння мертвих,
зате й весні раділи – всі.
Тепер підчеревина кровоточить,
сливи кривавлять, Свідзінський –
у вогні мобільного крематорію.
СОНЯШНИКИ
Зґвалтовані жінки не мають статі,
не мають статі вбиті чоловіки:
замість калинового лаку – кров,
поверх зірваних нігтів – бучанська земля.
Поховання у лісі, блакитний барвінок
і візантійський чистець.
Соняшники намалював Ван Гог – жовті,
під пуантилістичним сонцем Арлі,
ціною в мільйони фунтів стерлінгів.
Соняшники намалював Гуменюк –
вичорнені у часі війни, ціною
в українське життя.
БОЛІСНЕ ПОЛЕ
Прокинувся у бузку: фіолетовий лід –
назавжди. Прозора надземна Марія,
надземний прозорий Ісус…
Смерть існувала ще до війни:
її німота поступиться звуку, а морок –
мінімалістичному сонцю.
Тисячі вбитих людей, тисячі
вбитих дельфінів – вирізьблене
в українському повітрі повітря.
Слова логічні, як паліндром, писаний
для одиниць, але розгерметизований
для всіх. Слова логічні, як вимикання
вимкненого, як вмикання ввімкненого.
Хлопчик із конвалією, дівчинка
з міоелектричним протезом замість руки.
Ми йдемо через болісне поле
і ще будемо йти. Та не нас приведуть
до могили, але ми приведемо туди ворогів,
аби дати відповідь ще до того, як запитають.
BIRDS OF FIRE
Маклафлін грає на електричній гітарі
з далекого сімдесят третього: птахи полум’я
стають птахами у полум’ї, будинки будинків –
місячним пейзажем. Музика ж,
біль увібравши, болем не стає. Як не стає
сіллю, розчинивши солоні кристали,
вода. З упертим дальтонізмом Бенксі малює
на стіні зруйнованого будинку чорних
солов’їв – над чорним калиновим кущем.
Усі слова віднині слід писати з помилками.
«ОЙ, КРАЙ МИЛИЙ, ДЕ Я НАРОДИВСЯ…»
Надто коротка ця пісня – як не вв’язатись
у спів? Надто сумна – як не згадати її скінчену
тривалість і не піддатись ще більшій журбі?
Світло моє – вночі, місяць – в моєму човні,
зорі – у верболозах. Діти біжать від війни
через урбаністичний місточок, я їх впізнаю –
дівчинку, хлопчика. Вітаюсь: – Добридень…
Їхня кров ллється сьогодні в душу: їх немає,
вони не воскреснуть.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.