Олександр Клименко. З книжки «Метапрозорість»

496

***

Сонце існує.

Існує сонячний Бог і горизонтальні

тіні між вертикальних сосен.

І ми – у делікатному прикметниковому тілі.

І птахи – у риб’ячій лусці.

І риби – у пташиному пір’ї.

Безліч варіантів, гіркий ентропійний

шлак.

Коли душа випромінює доцентровість,

тоді люди, риби і птахи –

єдина монограма, єдине тіло,

яке розтинає

упереджено ніж патологоанатома,

щоб не знайти у ньому мертвої

душі – і мертвої не знаходить.

 

 

***

«Тут»

завжди означає «завжди».

Слова – з них

тече ріка, росте очерет,

в них пасуться

білі єдинороги і чорні вівці.

В них відпочивають, знявши

черевики з тіла, а тіло від’єднавши

від душі.

Як фавн по обіді – відпочивають

під сонцем і в затінку.

І трудяться. Як ті,

хто трудиться

до смеркання, бо світанки народжуються

у валторнах ночі.

Словами розтуляються

вуста закоханих і ненависників.

Озвучуються прості іменники,

кольори, складні фарби, фальш.

Слова – з живими.

Слів багато:

так гласить аксіома.

В однині ж слово

проходить крізь

одну і лише одну землю.

З одним-єдиним

небіжчиком, котрий

жив, був для себе найдорожчим

скарбом.

А перетворився на бляклу

літеру, на кокон,

з якого й випурхнув.

Він відчиняє двері дверей,

щоб відчинити, щоб нічого

не зрозуміти…

 

Я стою з Целаном,

з Редоном. Я сам. Падаю.

Мене не існує. І вже

знову я є: камінь не має

свідомості, але, вкинутий у струмок,

на дні лежить.

Думка, яка прижилася:

вівці та єдинороги, хвилі та хмари –

одне й те саме:

повітря, яке – вітер…

 

Говори зі мною.

Я про це не прошу:

закляття – теж слово.

Аби я тут завжди був­ –

говори. Аби

падав, стояв, щезав, об’являвся.

Ти – у своїй пустоті.

Займенник на початку

речення пишеться з великої

літери.

Стою, падаю, вірю

у великі літери,

йду долиною смертної тіні…

Гігантські риби тримають

світ – не моляться, не грішать.

Риби німують:

«тут»

означає тут «завжди».

 

***

Павутиння на стелі, у закутках,

пил на підлозі. Ми ферментуємо.

Живемо, щоб не ферментувати двічі.

Ми давно ввійшли у світло

ікон – у світло непідробної сталості:

мовчки вдивляємося у калюжі та силуети

верб, наш зір не тьмяніє у нашаруваннях

бруду.

Ми в любові украли своє.

Окрадений Бог дивився в інший бік,

і ми ніби взяли своє – двічі.

Ми полювали на час –

нам поцілили в серце із позачасся.

Не існує речей, істот

без іржі, ферментації, плісняви, смерті.

Вапняні стіни, орнаментальні звиви,

фрески – свідки занепаду, і не лише.

Але ми – всередині храму.

Нічого, що Його погляд спрямовано

вбік, – Він по-доброму

хитрий: дивиться на нас,

стежить не навмисне,

молиться до нас – аж ніяково нам.

Світло, прибуваючи, нагадує

про зневагомленість наших злютованих

свідомостей.

Оксамит і мох, кілька

мокриць – чим можна краще прикрасити

колони у запилюченому храмі?

***

1

Не міг написати про це іншими словами.

Я сказав їй: – Я відчуваю. Ми і ніщо –

різні речі

наперекір омонімічній римі.

І все ж поцілене блискавкою

дерево у воді – на одній нозі.

 

2

Амадей, буревій, метапрозорість –

корабельні слова приречених чекати.

Парусів паруси – брижі античної райдуги:

Одіссей пливе, пливе,

ніколи не припливає.

 

3

Ніжність готичних пагонів, павуки

у волоссі, макабричний танок на вініловій платівці.

– Дай мені білої солі, цукру.

– Тримай, любий. Це сіль, це білий цукор.

 

4

Жив байстрюком, планетарним

бастардом,

але знав слова – спориш, дорогою ціною, Нечуй:

блакитне коріння вірить вогню,

розпалюваному з жовтої каністри.

Автодафе.

 

5

Важливе складається на тонкому рівні

свідомості:

жасмин і лотос, Трублаїні і Гессе, бог і Бог.

Менше випадкового – менше ентропії і страждання.

Правильні аналогії виводять на світло.

 

 

 

 

…серця ж холодні обростають мохом

 

Олег Гнатюк

ПОЕЗІЯ

Небо маревом розливається

у безодні вечірніх ілюзій.

Спраглі думи на бал злітаються,

де нектар розливає Муза.

 

Паралельні світи манять квантами

у мандрівки у просторі й часі.

Там душа промовляє мантрами,

погулявши, як слід, на Парнасі.

 

Ех, Ерато, Евтерпо, Таліє –

найпалкіші у вас поцілунки.

Розум квітне, мов дика азалія

після вашого ніжного трунку…

 

Оповивши катрен амфібрахієм,

красним ямбом чи згучним хореєм –

ви чаруєте дивною магією

тих естетів, що живляться нею.

 

Ясний промінь віків незгасаючий

вкаже шлях до Поезії храмів.

Ген, у небі Пегаси, літаючи, –

на землі визирають Титанів.

ЗИМОВИЙ ДЕНЬ

Зимовий день – так добре, що ти є.

Що у граційнім снігомерехтінні,

природи зледенілім безгомінні –

блаженством серце повниться моє…

 

Зимовий день – приносиш ти снагу.

Холодним пухом чепуряться вії.

Я дякую тобі за сяйні мрії

і до життя нестримную жагу!

 

Зимовий день – ти спокій бережеш.

Довколишня буденна суєта

із хугою за обрій відліта,

і лагідність в душі не знає меж.

 

Зимовий день – закутаний в красу, –

уклін тобі за снігопишні шати!

За те, що з ними легше приглушати

новітніх лих зловісную ясу…

 

ЛЮДИ

Усі ми різні – хоч звемося ЛЮДИ.

У когось принда не влізає в рюш.

А хтось із неба крила роздобуде

для безутішних і стражденних душ.

Для когось сакрум – множити доляри,

убравши ницість в пишний омофор.

А хтось за чесність відбуває кару,

сумління не осквернивши собор.

 

Хтось – впертий епігон маскульту й моди –

на ґаджети розмінює свій вік.

А той душею рветься до Природи

або у книгах віднаходить лік.

Невпокій людства ­– цифрова епоха:

нас витісняє штучний інтелект.

Серця ж холодні обростають мохом, –

невже й вони – сучасности проєкт?

 

ОЧІ СИНІ

О, смута осені… О, сині очі, сині!

Пожовклий лист тремтить у павутинні.

У круговерті, в золотавім плині

грім вибиває ритм на тамбурині.

О, сині очі! Сині, мов топази, –

ви мрій моїх пекучі метастази,

в снігах безмежних сонячні оази,

нічних інсомній згадки про образи…

О, сині очі – жала Ви осині!

Ліси в шафранній в’язаній хустині,

орнаменти на зоряній картині

вас з болем нагадають, очі сині…

А сутінки проміння надпивають,

і думи в барвах осені купають.

Втоплю у трясовинні очі сині!

Листок чи я – квилить у павутинні?..

 

***

Не відпускайте ви коханих,

як ясний день скує пітьма.

Таких очей – щодень жаданих

в цілому Всесвіті нема.

 

Не ображайте ви коханих,

б’ючи словами, як бичем.

Бо не загояться ті рани,

і серце не покине щем.

Не викидайте на морози

зачаті сонцем почуття, –

у вічній споминів облозі

пектиме душу каяття.

 

Не відпускайте рідні руки

в світи, де боязко без вас.

Сіктимуть їх вітри розпуки,

покриє борознами час…

 

Не відпускайте ви коханих

сьогодні, завтра і завжди!

У непроглядному тумані

їх миготітимуть сліди.

 

Лише у снах, любистком пряних,

душа сховається від мук.

Не відпускайте ви коханих –

хай сяє щастя без розлук!

 

***

Вже вік минув карет і диліжансів,

жабо, циліндрів, пишних кринолінів.

Та досі ми кружляєм в ритмі вальсу,

й шляхетні вчинки – все такі ж безцінні.

 

В садах епох ти свій збереш гербарій:

замшіле – оминай, лелій – пригоже.

Та мізерних не приміряй регалій,

розп’явши душу на Прокруста ложі.

 

Вже вік минув чорнильниць та дуелей, –

історія схова пройдешнє в скриню.

Забрівши в тьму сучасности тунелів, –

найтяжче нам ­– нести в собі Людину…

 

“Українська літературна газета”, ч. 22 (314), 5.11.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!