“Українська літературна газета”, ч. 4 (360), квітень 2024
***
вони були дуже схожі
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
обидва у білих сорочках
тільки у батька була полотняна
а у сина нейлонова тоді любили такі
але то абищиця бо в казках мають бути завжди
батько і син і сорочки у них неодмінно білі
і вони котили по землі
сире яйце
перекидалися словами дивилися
де воно зупиняється і куди повертає
а ми з хлопцями теж ішли за ними
тим дворищем у нашому селі
де мали криницю копати
і бачили як воно
то у спориш закочується то в кущ чорнобривців
а старший із майстрів хитав заперечно головою
і котив яйце кудись в інший вже бік
ми запитували що там воно і як
а він що воно вам не треба
треба тільки щоб вода у криниці була
а в нього ще такого не було
щоб його криниця сухою стояла
і потім вже як майстри сіли з дядьками на обід
і батько той казав що він усе синові передасть
бо буває приходять такі що не з наших сіл
розкажуть там хазяям
що дивитися треба де собака риє чи щось таке
до верховодки тільки докопають гроші візьмуть
і шукай вітру в полі
я дивився на те яєчко
яке лежало вже у хаті у кутку на соломі
майстри говорили ще
аби його не розбивали
віднесли в церкву і півчим віддали
а я дивився на нього і думав
що ось воно колилося і не розбилося
хоча по тому дворищі і коріняччя усіляке було і камені
і потім уночі снилося мені
що котиться і котиться те яєчко дворищем
котиться і не розбивається
бо батько із сином за ним назирцем ідуть
а потім падає у викопану вже криницю
тільки бездонна вона
бо падає і падає летить і летить те яєчко
потім ще бувало мені той сон снився
про яйце і бездонну криницю
раз пам’ятаю було це
коли у совєцьку армію у желдорбат їхній загребли
ми там на станції абаєвській у тюмєнській тундрі
насип залізничний тягнули кудись
не знаю вже й куди
я лежав вночі у вагоні
промерзлому вщерть у два пальці інею на вікнах
колотився од холоду і засинав
а потім знову од холоду прокидався
і снилася мені та криниця і яйце
і було воно яйце-райце зовсім як у тій казці
що її давно-давно іван рудченко на нашій київщині записав
тільки яйце-райце те ніяк не розбивалося і я ще дивувався
звідки там по тій тундрі криниці там же не вкопати просто нічого
як камінь усе
а потім справді стало як у казці тій
коли була собі птиця жайворонок царем
а царицею миша і мали вони поле і посіяли на нім пшеницю
і уродила їм та пшениця і почали вони ділити зерно
та не поділили і почалася війна
і я вже у тій війні
на річці боровій на першій нашій ротації
синецький міст вони ще не розбили
але вже довбали по ньому з усього що мали
і найгірше було з водою
бо підвозу майже не було
а борова уся замінована
ми знайшли в лісі там якесь озерце
думали звідти та побачили що зовсім ніяк
як не кип’яти її усе одно вода мертва
і мертвим болотом відгонить до вуст не візьмеш
і я думав чому воно тут це озеро і яка глибина там
може мілке воно а може глибоке
біля берега ж намулу по груди не підійдеш
та двадцять четвертим днем травня
року двадцять другого тисячоліття третього
коли з того боку зайшла їхня дрг
і коли вперше про наших сказали 200
яйце-райце розбилося об води того озера
і розкотилося тишею розлилося фрескою
бо фреска це також казка
казання казнодіїв
казна-що
ковзка крига
коливкі світи
бо фреска ближча до дотику ніж до знаку
бо погляд легкий тут а рух заважкий
для горла глеків гирла грузьких річок
для тіней речей і контурів євангелістів
для тих хто носить корону із темного волосся
і тих хто молився до зорі
бо усі троє їх
троє тих хто першими з нас зі знаком на чолі
також на тій фресці
і з ними обіруч
лови гонитва плавба спокій відчай
беззахисні стіни…
бо юра-тиша просить у мене цигарку
я дістаю пачку як і тоді і показую
що лише дві лишилося він бере одну і говорить
тобі ще повернеться і це було останнє
що чув я від нього по цей бік ріки…
бо тіма-техно перебирає знову свою медичку
коли я проходив на «флойд» на ту позицію
яку тоді рознесли
і ми з ним більше так і не побачилися
хоча мали…
бо олександр косько
я його мандрівцем називав
бо він завжди ходив тим лісом як своєю хатою
приносить з якоїсь крайньої сп-хи мені
майже цілий бушлат
у двох місцях осколками
тільки трохи побитий
історик візьми потім віддаси
і я тепер довіку віддаватиму
бо все згоріло
одна лише фреска зосталася
серед вицвілих душ і тіней
бо всі святі жовтої соломи
шелестять крилами біля покинутих хат
і котиться яйце-райце травою-пожарищем
і колихають дитину у чорних пеленах
і розбивається воно у тому озері тій воді
крихкій крем’яній крицевій
світлій як свіча
коливкій як коливо
***
із каменів дім його
із глини письмо і вірші
промерзлий пісок
за вітрило легке й коливке
від дня аж до дня
і попіл росою доріг польових
коли зорі холодним вогнем
ще раз глухо
на землю впадуть
усю кригу і давні казання
на друзки розбивши
бо позивний його був іван
і він завжди слухав небо
бо один лише знав
що дрони
то віщі птахи
із не наших світів
перед ніччю чи ранком
бо один лише чув
тверді кроки тетрархів
і голоси волаючих у пустелі
іван читав вірші і проповіді
і знаки на стежках
а ще складні інструкції
до шведських ручних гранатометів
і коли іноді був час
та було тихо
він читав напам’ять
вірші стуса
але його зазвичай
зовсім не слухали
і казали
щоб дав людям спокій
бо й так усіх все дістало
і те стусове
«не спиняться йди
то шлях правдивий
ти його предтеча»
котилося
безпритульною луною
між земляних стін
затягнутих чорною плівкою
яка не допомагала майже
коли прилітало все одно
груддя глевкої землі
на голови сипалися
бо земля це дар
і все тут дар
все офіра
вода цигарки цукор
візерунки спалених трав
на полі між нами і ними
голова на золотій тарелі
патрони
на мокрому брезенті
і він набиваючи сумку скиду
розсипухою 5,45
потім говорив тим
хто цього разу із ним
приніс важкого 300-го
залишивши на їхній позиції
одного там на прикриття
бо інакше б не дотягнули
у броніку ж він
з усім обвісом і все таке
говорив що треба іти туди
треба просто зараз
знову заходити
і йому одказували іване
освітлювальні висять
посадку роздовбано в хлам
і вони птур- ами просто
по піхоті працюють
але іван все повторював
якось дійдемо
хіба колись інакше було
а йти треба бо
в полі
людський там син
цілу годину годин
один він
зовсім один…
і лазар був один
зовсім один у кімнаті
коли він відкрив очі
то побачив тільки
білу стелю
і почав думати
чому вона така біла
адже у тій старій хаті
де вони зробили собі сп-ху
стеля була побитою зовсім
глина зверху відвалилася
цілими шматками
так що видно було дранку
жовту-жовту
як сіно ранньої осени
ще коли він був
зовсім малим
і лазар почав згадувати
те сіно і ту осінь
а потім
щось дзенькнуло поблизу
зайшла якась жінка
глянула на нього
і сказала що це добре
бо так наче все норм було
серцебиття і дихання
але він чотири дні
у відключці лежав
уже хвилювалися
і жінка запитала у лазаря
що він пам’ятає
і він їй почав говорити
про дранку і сіно
але жінка сказала
що це не те
і чи пам’ятає він
що з ним було
лазар потім
довго мовчав і згадував
і думка снувалася
від жовтої дранки і сіна
до тієї старої хати
і він згадав тільки спалах
яскравий спалах
зовсім без звуку
як у німому кіно
і він сказав про це
і спитав жінку
що там з нашими на сп-сі
а жінка сказала
що потім все потім
і ще сказала
щоб не забув лазар
коли вийде звідси
свічку поставити
за воскресіння
і лазар був у тій кімнаті
усі ті дні
він дивився на білу стелю
тамував як міг
біль у переніссі
бо на стабпункті
нащось йому ще й
назофарингеальну трубку
поставили
зовсім не потрібну
як виявилося
він рахував дерева за вікном
знову вчився пити
каву з молоком
дзвонив сестрам своїм
марті і марії
які там у селі під лубнами
і сестри казали лазарю
щоб він вертався
бо там у дворі
все ж розвалюється
і уже хватить цього всього
нехай другі тепер
оно скільки ходить
а лазар їм говорив
щоб вони не хвилювалися
що усе буде добре
а потім він подзвонив
своєму замкомроти і сказав
що все буде добре
хотіли виперти на влк-а
та він тут усе порішав
і замкомроти кричав йому
на тому кінці зв’язку
на тому березі ріки
на тому краю світу
лазарю чотириденний
ти шо чвориш
ти куди знову прешся
зі своїми контузіями
я тебе тут побачу
я тебе сам приб’ю
і голос його губився
у відстанях туманах
назвах сіл і лазар
крайній раз
випивши тут уранці
каву з молоком
думав ще собі
що треба буде
уже в зоні бойових
подзвонити їм знову
марті і марії
яких він дуже любив
своєму замкомроти
з яким він із самого початку
цієї історії
і сказати
що все буде добре просто
в полі
людський там син
цілу годину годин
один він
зовсім один…
***
поруч із липнем завжди
перемиті сторіччя в заглибинах
довгого року
буде ще трохи у полі землі
коли зброя удосвіта разом
кожне вигнання солодке як осінь
якої іще не побачив
і може назавжди
кожна поверхня твердої стає
як дорога по мінному полю
досить знайти коли поруч усе
коли свідчення всі коло себе
досить забути як спалений ліс
перед виходом з ночі
владу сестру небуття
коливке пограниччя
десь поміж смертю і сном
поміж ловами й страхом
в темних палацах її
усі зерна пооддаль дощів
і безкрая погорда пустелі
майже сьогодні як завтра
без проміжку дня
на початок і постріл
лише передвістя
кожен із нас відтепер мандрівець
серед всіх чужинецьких чужин
до своєї наосліп чужини
***
йому було досить
розгойданих трав
між проваллями осени й літа
графіки гір крейдяних
понад вічність тропічних морів
мезозойської ери
тихих околиць
морозива і відбою
повітряної тривоги
крамар крамаха краматорськ
місто між двома півкулями світу
шляхом через блок-пости
усіх континентів
трохи щастя
після спалених артою
дерев у посадках
трохи гарячої кави
після дощів
дивися куди йдеш
тут світлофор
ти ж не по полю тулиш
сюди можна завернути
тут наче відкрито
ту машину не обганяй
бачиш 200 на лобовому склі
бо життя
то коли небагато
бо смерть
то порцелянова пташка
скраєчку ранку
бо йому було досить
подайте ж тепер йому вищі сили
шестикрилого серафима
у кожну піцерію
ще кровоспинних
кисню там для реанімації
і бодай один весільний салон
на ціле місто
бо просто ніде більше знайти
дві гарні білі сукні
для двох доньок у домовинах
***
так ніби напризволяще
подих рівновага
жовтий захід багряний схід
кільцями часу підносяться вгору дерева
зовсім безлисті гілками як порухом кістки
ловлячи день чи корою повільних пожеж
вицвілий кисень ковтнувши в проточному світлі
якщо непорушним стоїш і тримаєш в долоні
цей другий серпень війни
другий надірваний просвіт між липнем і вереснем
понад плоди мов пророцтва такі обважнілі
трави пожовклі
над вирвами всіх бойовищ віку цього і того
серпень завжди попри все
безберегий і буде назавжди
чи більше ніколи
зовсім як тіло сопілка
вітер відлуння війна
незакінчена досі розмова
завжди про все
бо питання ідуть обіруч із тобою
тільки згадати й забути
чому сонце тепер навкоси
жниво достигле а мало женців
чому маю лишатися тут
коли там вже вони
коли спомин береш у долоню
ніби осколок такий
що пекучою смертю парує
коли порухи голоси відлуння
майже рядки майже речення
і ви збагнете походження всіх віршів
писав колись волт уїтмен
у «пісні про себе»
між поглядом і каменем
нічого не має бути
сказав мені олег лишега
дивний поет потаємної лаври
й південної вежі софії
тоді ще давно коли ми
увійшли в катакомби
хрещатицьких див і підземок
що б там не сталося що б не прилетіло
ніколи не сходьте з дороги
говорить водій нашого «хаммера»
коли їдемо через мінне поле
він дивиться в нічник
він дивиться в темний обрій
один серед нас зрозумівши невпинно
що потім надламаний ранок
теплою кров’ю прийдешнього дня
що назавжди такий як ніколи
***
може аби знати що навсибіч
просто з одного краю
до іншого голосом птаха
за брамою світла
теракотою снів
териконів туманів
бо все що вчили напам’ять
то вени побитих доріг
під скляною півкулею неба
майже навпомацки
повалені паркани
піють десь півні
як перед світанком
пси певно чують
у клапті загорнуту кров
хоча ніч розтягнулася
зовсім на зиму і осінь
і навіть на цей понеділок
яким позначають
усі перехрестя
прийдешніх ротацій
які вже були як було
все що станеться згодом
коли просурмить
вибраний небом
чи зайшлий тепер
янгол війни й милосердя
коли падатиме освітлювальна
коли по полю
обніжками межами
по всьому
нерозірваному
бека
по аркушах непоквапних історій
сухих стеблах полину
йдучи слід- у-слід
поки сумнів
що щось та було
поки здогад
що щось та лишилося
мапи ветхозавітних країн
чотири русла
річки тільки тут
ще на доторк відчутного раю
із кам’янки до бахмутки
до сіверського дінця
до залізних верхів
примарного дону
а з дону додому
донеччина донесхочу донести
прозорі тіні людей підствольники плащиницю
окопні свічі
і воду на сім днів
перемерзлої прощі
на сім ночей
повсякчас
рятівної пустелі
може аби знати що навсибіч
просто з одного краю
до іншого голосом птаха
за брамою світла
теракотою снів
териконів туманів
бо все що вчили напам’ять
то вени побитих доріг
під скляною півкулею неба
майже навпомацки
повалені паркани
піють десь півні
як перед світанком
пси певно чують
у клапті загорнуту кров
хоча ніч розтягнулася
зовсім на зиму і осінь
і навіть на цей понеділок
яким позначають
усі перехрестя
прийдешніх ротацій
які вже були як було
все що станеться згодом
коли просурмить
вибраний небом
чи зайшлий тепер
янгол війни й милосердя
коли падатиме освітлювальна
коли по полю
обніжками межами
по всьому
нерозірваному
бека
по аркушах непоквапних історій
сухих стеблах полину
йдучи слід- у-слід
поки сумнів
що щось та було
поки здогад
що щось та лишилося
мапи ветхозавітних країн
чотири русла
річки тільки тут
ще на доторк відчутного раю
із кам’янки до бахмутки
до сіверського дінця
до залізних верхів
примарного дону
а з дону додому
донеччина донесхочу донести
прозорі тіні людей
підствольники
плащиницю
окопні свічі
і воду на сім днів
перемерзлої прощі
на сім ночей
повсякчас
рятівної пустелі
***
поки між ними всіма
і допоки ти сам
погляд крізь тьму і дощі
де світанок
загроза предвічна
бо все починають світанком
зовсім як вдома
і паморозь срібна крихка
на роз’ятренім шепоті
кожної другої втрати
тільки для тебе
і тільки для всіх
коли станеш
урівень з землею
простим та чистим
як яблуко віддаль
чи спомин
осінь спроквола бреде
між залитих вітрами
грудневих доріг
на всю зиму
однаково темних
в темній траві
до бездонних зашерхлих горбів
і розкритих позицій
тут і тепер і позаду
і в інших світах
де слова
відчайдушно тутешні
просто залишені
нам звідусіль
і до крайнього виходу
тільки як дар наостанок
для семидення
всіх семи днів
цих що з першої книги буття
днів що більші за рік
не потрібний тепер
зовсім зовсім нікому
тіні продовжують тіні
до вуст що спізнали
глиняний присмак води
порухи світла
нові і старі позивні
що у норах земних порядкують
в брезент загорнувши бека
та вітчизну небесну
навпомац знайшовши
боже слави і сили
той хто стишує бурі на морі
і тримає вітрильники
в правиці своїй
той хто керує вітрами
і вказує шлях бетеерам вночі
збережи дерево над водяним потоком
почуй голос самітника вранці
вкрий його милістю як щитом
дай йому трохи смерти
надламай її над ним
як хлібину
дай крихти з неї
порцеляновій пташці
очницям вибитих вікон
мертвому півню
живим лисицям
терпким ягодам шипшини
довгим сторіччям війни
де жити
так гостро і зимно на дотик
***
кожен вітер загорнуто
в небо
кожна темінь рахує зірки
на узбіччях доріг
перегорнутим світлом назовні
в бездонних
сухих надвечір’ях
понизу розмов
та легкого шитва понеділка
якщо всі імена
читаються вертикально
якщо всі ріки
течуть навспак
якщо на гойдалках дитячих
тільки ненароджені
на порожніх зупинках
і в руїнах
сільських крамниць
тільки неживі
маленькі іграшки
з розбитим очима
великі сірі будинки
проваллями вікон
вдивляються в себе
щоб знову побачити
порух тіней
почути слова
що застрягли у горлі
як камінь
як сказане кимось « прихід»
бо сходи ведуть в небуття
у бетонні завали
де просто запилена втома
загорне тебе в пелену
немов немовля у колисці
так кожен ще сам по собі
під сонцем
розкритим для вибухів
вдень і вночі
мабуть зовсім-зовсім
для тебе
полишивши речі і простір
для крайньої осени
в туманах
терпкої крови
шукаючи тих
хто ходить по гострому
краю межі
цього світу і того
цього віку і віку прийдешнього
нехай вони стануть
свідками часу
чи змови земель
щоб хоч
пам’яттю трохи позаду
може завтра
просто взявшись за руки
війна і сніг
що падає рясно
на шитво рівнин
як розлита настояна тиша
обережно до пальців
до тіла
де першим пришестям
гостомель вогонь
надтріснутий ранок
розкритої прірви
пустелі та райського саду
коли все минуле це тільки
хрест-навхрест
наклеєний скотч на вікні
як віща прикмета тобі
бо усе потойбіч
київ лавра і змії
зелені вогні
бо що відтепер навкруги
в глухому од вибухів дні
якщо дерево зовсім ще ціле
… це просто про тебе
говорити під хмарами
говорити шепотом
все для того
щоб жити боляче
серед інсигній царів
«мотолиг» колісниць обелісків
розбитих осколками
нош та автівок
збирати з тими
хто не розтрачує
віддати те що не брав
повернути знайдене
тому кому влада дана
на четвертій частині землі
тому хто брат наш
і спільник в скорботі
скинути з бтр-а
дари волхвів і волонтерів
для усіх позицій
потойбіч лісосмуги
для найтайнішої
з усіх вечерь
світлим дивом
затиснувши в жменю
уламок причастя
…вранці скажуть
усі чини янгольські
престоли і сили
усі з малої мінометки
усі дронщики і пророки
усе військо
архістратига михаїла
і ще ті двоє
зі взводу мтз
що всі тут такі
кожен другий
або навіть більше
і ти знову сам
тепер більший і менший
за себе самого
коли бачиш
що в небі вогонь
і рахуєш секунди
коли чуєш
що 200 чи 300
і ротом хапаєш
холодне повітря від болю
що це знову він а не ти
світ навпаки
у якому ти справжній
як ніколи доти
у якому ти живий
як ніколи після
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.