“Українська літературна газета”, ч. 9 (365), вересень 2024
***
Пам’яті Олександра Дубовика, незабутнього Партизана
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
відтоді лише листами
легкими як порухи вітру
епістолами поштарів піднебесних
скриптами розгойданих літер
словниками пекучих вогнів
бо ти сам був листом що його приносять вітри
здолавши відстані всіх континентів часів та епох
і на кола свої повернувшись
зовсім буденно над досвідом трав…
…ти йшов і приходив ти стояв перед дверима
і там за ними були запізнілі гості
святі і непричетні
як тоді у зайцевому
серпнем позаминулого
року який почався і який викотився
зі своїх дат чисел і місяців
ти увійшов туди з вітром
і з вітром увійшли ті хто був із тобою
нагорі було буряно хиталися дерева
і та халабуда яка була над нашим підвалом
також скрипіла і скрипіння було чомусь гучнішим
од їхньої стволки
яка була не вітром а просто тлом
маревом пекучою імлою
яка все краяла навпіл
розмови порухи жести
і першим був той порух
коли ти запаливши цигарку
підносячи чоло вгору
ніби хотів побачити вітер
та в тому підвалі бачив лише
склепіння зі старої цегли
бо вітер був із тобою
а ще тендітний подзвін
ніби тонка струна десь бриніла
коли ти прикурював чи ковтав
із одного на всіх залізного кухля каву
я такі речі завжди поглядом завважую
це може найважливіше з усього на світі
як людина робить першу затяжку
і як перший ковток кави
і твій шеврон із зіркою давида на рукаві
теж завважив бо чув не раз
що позивний партизан з ізраїлю
теж із нами від самого початку
але так аби очі в очі
і не похапцем то вперше випало
проте пророки і патріархи
були тоді ще поодаль
тоді мені мерехтіло лише те твоє
партизан
легке і приречене
як трунок у коштовному келиху
у переддень відходу за межу
і вже тоді коли ми перечекавши прильоти
вночі пішли з тобою із цього підвалу нагору
на вулицю роздовбаного в тріски зайцевого
рятувати один із останніх наших пікапів
який був мов решето хоча мотор працював
треба було тільки пробите колесо поміняти
і ти у повній темряві говориш
зараз би світла сюди
а потім хвилини за три-чотири
коли з гуркотом прилітає міна в сусідній будинок
і він весь спалахує вогняним кущем
ти знову
ось і світло
і берешся за монтировку
стало мені як видиво і знання
що той тонкий подзвін який вчувався
коли ти до нас прийшов
був подзвоном із тих років коли ще давно-давно
читав уперше настояні кортасарівські тексти
про несамовито безпритульних
аргентинських партизанів свободи у далеких містах
їхню звабу розкішної приреченості
їхні паризькі кав’ярні
де безупинно сперечаються про мистецтво
і гонорово келішкують зі смертю
бо ти був партизаном того ж стилю що і вони
ти брав у руки власне життя
як надкраяний день
безжурний і виснажливий
ти із веселою відчайдушністю
заходив за межу і повертався
і знав що одного дня не повернешся
і чекав на цей день
ти розпочинав пошук не бажаючи знахідок
ставив питання на які не буде відповіді
і тільки гідність
завжди лишав із собою
зі своїми цигарками і жартами
зі своїм вітром…
…той у зайцевому
був перший твій вітер для мене
а другим був вітер на тих
засипаних мокрим снігом
курдюмівських полях і посадках
була відтяжка
нас вивели після втрат
і ми із тобою десь із тиждень разом
карімати поряд
твій біля вікна мій біля дверей
збували час розмовами і кавою
і той другий твій вітер
був вітром заповітів старого і нового
бо тоді щось побачив я таке
у тобі майже біблійне коли міряєш світ
тільки пустелями прощами порухами душі…
ти розповідав про єрусалим
і любив повторювати час од часу
«слава україні! шалом ісраєль»
я слухав і бачив людей землі обітованної
вони йшли крізь пустелі і крізь міста
вони полишили сірий од давнини єгипет
з тонкими пальмами та вицвілими очима фараонів
люди складали пісні і псалми
книги їхніх царів були довгими мов сторіччя
їхні пророки чули залізний гуркіт ассирії
і в потоках вітрів промовляли слова дивні і натхненні…
а потім ти ще запитав якось
може жартома а може й ні
як би то на івриті було
садок вишневий коло хати
я відповів що мовою не володію
але десь би так почав
зелена пальма край кібуцу
ми засміялися і знову закурили…
…і третій твій вітер був холодний і колючий
вітер двадцять третього дня того грудня
у році який не минає
ми були на точці накопичення перед озарянівкою
ми вже знали
що з нашими зранку біда
на землі були брудні клапті снігу
трохи далі були бані церкви побиті вже осколками
десь під полудень приїхали наші медики
сказали що багато наших 200…
…і що партизан теж
але тоді не було коли думати
треба було просто робити роботу
ми набивали БК у стрічки
а потім по сірому
мали висуватися та бтр-ах на позиції
просто я весь цей час знав
що ти усім нам
і мені також
відіслав з вітром свого листа
не міг не відіслати
бо гоноровість то учеписта річ
якщо вона вже з кимось то назавжди
і тільки пізніше
коли дивився відео дронщиків
яке вони з неба робили
як до тебе пораненого підійшов вагнер
у повній снарязі з калашом
як він тебе щось запитує і ти відповідаєш
слів не чути але всі розуміють
про що розмова
як вагнер повільно обходить тебе
і випускає тобі в спину цілий магазин
усі тридцять патронів 5,45
бо стріляти в обличчя вагнер не міг
він боявся
таким людям як ти
стріляють тільки в спину
я нарешті прочитав твого листа
бо ти тоді не з цим убогим вагнером розмовляв
ти писав листа
на довгому сувої
такому як на іконах пророків
і на сувої тому було написане одне тільки слово
ГІДНІСТЬ
слово яке легко прочитати
та важко написати
а ще важче прожити це слово
яке завжди підхоплює вітер
від початку біблійних країв…
* * *
Пам’яті Михайла Григоріва
може коли від початку
без меж
коли не охопиш цього ніколи
подихом прикметою
порухом складених рук
коли усього більше
за все що буде й було
бо зовсім- зовсім нічого
не лишається
разом із небом навпомацки
переставити день
випадково й навмисно
прочинити навстіж вікна
там де немає стін
понад верхами
де стеля склепіння
києве сімома водами київ
заповідь заповіту
на твердому камені
безшелесне світло
у вихорі спорожнілих віків
глина на іншому боці місяця
місяць на звороті глини
місто крізь повітря
напнутим вітрилом
над усіма горами
над замковою і щекавицею
куди синява дня
добреде десь під вечір
строжити занедбані цвинтарі
і пити з криниць
зі студеними взимку дощами
місто усіх безпритульних рік
тих рік які над землею
вони минуле
і порятунок поза водою
бо вода бачить речі
понад видимістю речей
тих рік які під землею
там під бруківкою кроком
твердою ходою мовчальниць
зі стисненими вустами
крізь усі бездонні печери
звіринецькі й печерські
крізь усіх тлінних і нетлінних
усіх хто ніколи й назавжди
зі святими
зворотнього причастя
розсипаючи клечання
зеленого жару
понад травневим травнем
понад червоною черінню червня
місто завжди більше за себе
коли поруч ліси і провалля
кущі вогняні
і пущі куди звірі
ходили колись говорити давньою мовою любови
в місті довершених снів
тільки снів бо крім них
тепер як і завжди нічого
тумани і відстань
крики птахів на світанку
повітряні тривоги
звідси і просто сюди
через усі погорілі поля
які світяться
теплим металом
у теплик вночі
бо снами приходить відчай
снами клубочиться правда
і тільки сон
кожен сон зваба
солодка зваба і прірва заразом
бо київ тримається лише снами сновиддям
і трохи
нічними прострілами ппо
бо київ він цей світ
київ більший за цей світ
він над землею
і під землею
а на землі тільки сни
сни як потоки
сни як прірви
як погляди передвістя
сни називають всі імена
потоків каміння пагорбів
там на західній стороні світу під стиглу осінь
паморозь на вікні
пережиті наосліп долі
фіранки з візерунками давніми
ніби окраєць дитинства
просто над водами
шумливим потоком
речі загорнуті в час
ніби в пелену просто і чисто
обплетені лозою
плющем виноградом
вологою зеленню зваби
стіни будинків на подолі
де скільки життів
як кроків
від сковороди
до миколи набережного
старі покинуті дворища
із вибитими вікнами
вівтарями проваль
я виноградна лоза
а отець мій виноградар
церква росте із трави
уже майже до квітки
і майже до дерева
ніби дитина яка говорить
на виріст перші слова…
увійти в те давнє коло
відновити мости
протерти дзеркала
поновити відгук
воно було воно було
воно було це місто
береш його в долоню
і бачиш і відчуваєш пальцями
захололими на вітрах
що воно зразу щезає
що це знову сон
і котиться колом сонце
і погляд заперечує
а тільки пам’ять повертає
світ змінюють не словами
світ змінюють подихом
і трохи кров’ю
розгорнувши знову
перший літопис як знаки множення
знаки були вогняні
позаду нас десь але ми
і винуватцям нашим
і зачекай на поточному світлі там близько
де три брати і сестра їхня
місто підземних вогнів
і надземної тиші
зачини всі свої брами
і золоту і лядську
збережи зерна світу
щоб проростали вони
із захисного валу
верхнього й нижнього
із мішків з піском
для душ металевих
у безберегих снах
твого вершника богдана
і тараса-батька
і петра сагайдачного
подаруй мені подарунок
смерть у дароносиці
з перлами
із хлібом та вином
прочини для чотирьох вітрів
усі кінці землі
тут і там і знову тут
де ніч коли носить на рогачах
чорне сонце
низько-низько
де небо гуде дронами
і янголами позасвіття
вино господнє сухе вино
для всіх криниць
які не викопати
для бліндажів
які не сховати
для сну
який не довершити
не сходити
бо просто шлях
просто зразу і в очі
вибух як синя лампадка
дим і гіркий і ще навіть
як трохи солодкий
потім по тілу
липке і текуче і тепле
але болю ще немає
кричить побратим
поруч в диму
ще на адреналіні
норм зможу тягнути
бо сон поміж болем
короткий як спалах
сон поміж болем
пекучий як щастя..
* * *
…дуже навпомацки
ніби в посадці
коли по-сірому крізь гілки
і усе нерозірване
просто в траві попід ноги
…дуже неголосно
тихо зовсім тихо
понад погук і подзвін
рухаючись слід у слід
тісним путівцем десь туди
де зовсім нічого не буде
бо просто усе відбулося
у часі який навпаки
із початку що він
дуже- дуже далеко
десь у тугих пеленах
перегорнутих тижнів годин
і вознесених титлів сторіччя
десь у правді яка позаторік
і подосі вельможною тінню
небесної барви утрат
правді кожного з днів
яка в хитавиці у вихорі
спалених аркушів
нерозкритих календарів
вироках виправданнях
посвятах
просто в тому ранкові
надтріснутого дня
дня із числами
два і чотири
найпростішими цифрами
із місяця на ймення лютий
місяця між січнем
квітнем травнем
між січею квітом травою
м’якою як оксамит
місяця що сходить владичо
під ніч
над темінню срібного смутку
правди зими правди весни
правди літа правди осени
яка із них більша чи менша
за той не завершений рай
за той відчай
легкий і безжурний
розпеченою ходою
прозорого скла
коли все починалося
ніби щаслива
мандрівка в потойбіччя
взяти аби не полишити
піти щоб не повернутися
сказати все
адже слова просто
зайві й порожні
коли обережним
шелестом крил
відкрита долоня вітрильник
зі скрипучими щоглами
понад погляди тих
для кого ми веселі та божевільні
на шляху туди
у тьмяний та потайний лабіринт
бо в лабіринті є вхід
і немає виходу
і мінотаври там і нитка рятівна
тільки з жил та артерій
що рвуться і розливаються
владичою багряницею
на ближніх прильотах
тишею й осяянням
коли свідчення рваних суглобів
на долівку
духмяних трав глевкої глини
тиша завжди приходить туди
де не хочеш її не чекаєш
мінотаври завжди
повертаються вранці
разом зі звісткою про світанок
і про пів пляшки води
яка ще лишилася
повертаються із хрипом
розрядженої радєйки
і з ваше 04
яке дощовою хмарою
під сонцем бо сонце
це світло
а світло це смерть
у важкому гудінні
птахів механічних
із ликом античного жаху
такого солодкого
ніби секунди
поміж спалахом й болем…
про що розповідати тим
хто не писав
у проміжках дня
мимовільні листи навздогін
до тих хто вже зовсім далеко
про що говорити з тими
хто не бачив у вибухах
корені трав
теплі й м’які як волосся
із груддям землі
і під пальцями шепіт
їхній чи мій і коли
позавчора сьогодні
обличчя виходять з дерев
бо млоїстий завжди серпанок
і тільки у них правда відповідь слово мовчання
обличчя тих
хто зійшов із вітрильника
того що минулоріч
до початку відновлення втрати
хто на тому березі
хто розгадав загадку
і відповів сфінксу
а ми ще ні
ми ще чекання
і він не посміхнувся ще нам
ликом своїм кам’яним і пророчим
нам із нашими
важкими списами
щитами та панцирами
із розписів усіх на землі
археологічних керамік
а вони вже почули
і нас і його
бо вони світло
над каменем жаху….
не спіть говоріть озивайтеся
просто мовчіть
коли знову мовчанка
просто побудьте тут
поруч зі мною
і я не полишу вас
там на тій землі
через води і вічність
серед дерев
ніколи ніколи зовсім самих
бо тільки з вами
на нашому вітрильнику
із якого все почалося
із лабіринтом без виходу
із щастям поруч
коли зовсім голіруч
ніби вогонь безпритульний
із нашими прохолодними амфорами
із сухим вином
із нашими найповнішими глеками
з кров’ю
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.