Олександр Хоменко. «Число дванадцять»

****

трохи тепла тьмяна далеч

дерева дими

завжди світанок звістують

сирени тривоги

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

янголи сурми чиї

як тростинки тонкі та тендітні

джотто і проповідь птахам

і далі самі позивні

пугач круку

дрозд круку

перевірка зв’язку плюс

прості істини кожна окремо

птахи небесні – ті мають гнізда

за горою – там неопалима купина

автомат – то пелюстка

залізної квітки вогню

 

****

тільки тонкими смугами світла

тільки мішками з піском

білим кольором втрати та охорони

зовсім вони над бруківкою міст

пірамідами степу

над березнем смертного шалу

ті що завжди говорили

тепер мовчазні в самоті

ті хто у бронзі стояли

віки нетутешні повернуть

 

****

поза тобою ветхі дими

поза тобою ворон

час вітер тіло

завжди досконалі

люди м’які

коли світло як віск

риба та змій

ці в майбутньому віці

віднайдуть подобу

кров та життя

десь вони забарилися знову

 

****

туди де прочинені двері

де сон синій сховок стовпи соляні

пройти ці півкроку як день пережити

спокійний у величі

майже рукою його ти торкнешся

чий холод ця барва на пальцях

із листям тугим

де на краплях роки і віки

розгойдана осінь між днями напнута

збираючи всі позамежні листи

всі епістоли світу під сонцем

скляним та безпечним

 

****

сувоям і дням і усім

хто пройшов півдороги

садів та книжок

переповнених тихою люттю

назавжди тепер і ніколи

як пальці тонкі

що крізь простір відчують

кору оксамиту давнезну

забаву для обраних

літо блукальців

на першому повіві вітру

який цілий день перегорне

 

****

отам за горою отам

вихором буде безпечна печаль

і зодягнуться в шати усі

хто десь мусить життя

кількаденне прожити

стануть стовпи як поваби

тепер позавчора завжди

стане розгойданим віття дерев

перед небом важким і прозорим

 

****

так вони ростуть так проростають

стебла голосу восени завжди дощ

вітер зі сходу міста і вітрильники

понад краєчком димів

що розгорнуть полишені землі

всі до останку скарби

всі прикраси горнятко оливи

легко тоді перейти через день

через вічність у шатах безпечних

 

****

коли ти довершений

так ніби слід на піску

який завжди відмінний

людей бо їх всюди багато

між кров’ю вітрилом і часом

усі нероздільні і сам наодинці

зі щастям тендітним

як шепіт віддалених назв

у ламких сторінках межиріччя

зі зброєю темних народів

колись і тепер нездоланних

бо всі до одного вони

простують сюди на гостину

 

****

такі вони дивні

птахи майже в леті

зруйновані  житла

довершених слів

що писались

уривчастим подихом світла

кроки назустріч

під темною чашею дня

крилам вознесеним путь

чи ознака чи відповідь справжня

полудню

він сюди спрагу приніс

ніби тінь беручку над водою

 

****

просто як скибами краяти час

перегорнутий разом сьогодні

пісок і вівторок

власники вулиць

забули про слово любов

завжди таке заборонене

вчора й сьогодні

мовчки перейдеш ріку

коли йтимуть дощі

коли треба додому

шати полишених днів

передвістям прощанням

легко залишиш собі на щодень

як здобуту поживу

 

****

десь задивлені в себе

у синяву краєм торкнувши

цю ніч передмістя

стужа волога водохреща спів

зима їхнім тіням зима

що виходить назустріч

слава вогниста

квітчастим хусткам

слава небесна усім

хто даниною стане

прийдешньому віку

 

****

тільки все окрім ночі

буде давнім

зовсім по травах ходити

босоніж пекучий вогонь

коли стужа чи відстань

долоні довірі дитині

тут на півкроку позаду

у жменях твердої землі

у сонці пошерхлім

ваш місяць як звична сторожа