“Українська літературна газета”, ч. 6 (386), червень 2026
БОЛЮЧИЙ ПРОЦЕС
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Світ не був кращим,
коли я був молодим.
Він просто мав інше світло –
не яскравіше,
а таке, що падало під іншим кутом
і не підкреслювало тріщин.
Тоді ранки здавалися довшими,
люди – ближчими,
а слова – чеснішими,
ніж вони були насправді.
І думалося мені:
несправедливість – це виняток,
брехня – випадковість,
жорстокість – чужа помилка,
а не вроджена риса.
Я був надто молодим,
щоб розрізняти
шум і суть,
причину і наслідок,
надію і самообман.
Світ уже вмів мовчати про важливе,
прикривати страх красивими словами,
торгувати майбутнім у кредит,
але я ще не знав мови дрібного шрифту.
Мене вчили мріяти,
але не вчили ставити запитання.
Мене вчили вірити,
але не вчили перевіряти.
Тепер світ той же.
Не гірший.
Не кращий.
Просто я навчився бачити,
як добро потребує зусиль,
а зло – лише інерції.
І якщо щось змінилося –
то не світ,
а відстань між мною
і моєю наївністю,
яку я більше не соромлюся
пам’ятати.
Ностальгія—
це не туга за кращим світом,
а пам’ять про час,
коли правда ще не боліла…
ТВІЙ СЕНС ЖИТТЯ
Ми відходимо в засвіти,
залишаючи генетичний пил –
невидимі коди, що перетікають
крізь століття,
як пошепки переписані архіви.
Ми залишаємо божевільні ідеї,
від яких світ інколи прокидається
і знову засинає
у бікфордівській тиші –
передчутті вибуху.
Залишаємо працю –
чорнило під нігтями,
кілька невдалих спроб
підклеїти цей світ
прозорим скотчем.
Залишаємо помилки,
які виростають
у чужих серцях, наче зауваги
на полях рукопису
що ніколи не буде завершений.
І гріхи, яких ми соромимось,
але саме вони нагадують,
що ми не були примарами.
Залишаємо пам’ять –
гумку для одних,
камінь у морі для інших
і майже завжди – тире між двома датами
замість відповіді.
І все ж,
якщо б нічого не залишалося,
цей світ давно вислизнув би з-під
власної тіні,
мов сторінка, вирвана з книги,
що вперто відмовляється мати зміст.
А він має принаймні стільки,
скільки в ньому залишаєш ти…
НА СМЕРТЬ СЕМЕНА ГЛУЗМАНА
Демократія починається не з бюлетеня,
а з ранкової новини, яку не проковтнув мовчки.
Вона прокидається разом із містом,
у черзі за кавою,
де хтось уголос говорить:
«А чому так?»
Демократія – це не день голосування,
це всі дні між ними.
Це пальці, що не втомлюються писати звернення,
очі, що дочитують до кінця рішення ради,
голос, який не погоджується автоматично.
Вона живе в незручних питаннях,
у цифрах, що вимагають пояснення,
у слові «відповідальність»,
яке не розчиняється у протоколах.
Демократія – це коли влада знає:
її пам’ятають не за обіцянками,
а за підписами під рішеннями.
Це не свято.
Це ремесло.
Щоденна робота без фанфар і сцени.
Бо свобода не любить пауз.
І мовчання – її найнебезпечніший опонент…
РОЗМОВА З ЧАСОМ
Час не свариться зі мною.
Він не гримає дверима,
не підвищує голосу.
Він просто сидить навпроти,
як мовчазний суддя в порожній залі,
де навіть кроки звучать як свідчення.
На столі між нами – дрібниці:
ключі, які все рідше щось відчиняють,
філіжанка з тонкою тріщиною,
рахунок за світло,
який приходить щомісяця,
наче нагадування про обертання планети.
Я не виправдовуюся.
Виправдання потребують гніву,
а тут – лише спокійна тиша,
що перегортає календарні сторінки
акуратно, двома пальцями.
Іноді він дивиться на мої руки.
На сліди від ручки,
на ледь помітні шрами від побуту,
на те, як я тримаю хлібний ніж,
наче просту відповідь
на складне питання.
Я помічаю,
як речі стають легшими,
а значення – важчими.
Як розмови скорочуються до кивка,
а кивки – до погляду.
Вироку немає.
Навіть вирок потребує крапки.
Тут лише
відкладене слово,
яке ніхто не поспішає вимовляти…
СВОБОДА СТАРІННЯ
Багато моїх друзів
пішли швидше,
аніж встигли зрозуміти,
що старіння –
це не поразка,
а відчинені двері.
Свобода старіння –
це коли ніхто
не має влади
над моїм читанням.
Я беру з полиці книгу,
яка гріє долоні й пам’ять,
і мені байдуже,
що вона не в списках рекомендованого.
Я слухаю музику,
яку хтось назве старомодною,
але хіба може бути старою
мелодія,
що збігає по спині теплом?
Якщо я захочу
піти лісовою стежкою
чи весняним лугом,
де квіти схиляються
до моїх кроків, –
хто мені заборонить?
Якщо раптом згадаю,
як хлопчиськом гнав велосипедом
старою шосейкою
між своїм і сусіднім селом,
я знайду її, ту шосейку.
Ту саму.
І відчую
смак камінців бруківки,
стертих часом і чужими черевиками,
що відгукуються
в стуканні коліс –
наче серце
нагадує:
ти ще тут,
ти ще тут,
ти ще тут.
Або згадаю джерело за селом –
сяду в авто
і поїду.
Збіжу крутояром,
нап’юся прохолодної води,
сяду на нагрітий сонцем валун
і відчую,
як дихає час.
Бо старіє все:
джерело,
камінь,
моє село,
і я.
І в цьому – рівність.
Інколи я забуваю дрібниці:
де поклав окуляри,
який сьогодні день.
Але є речі,
які не мають права зникнути.
Я пам’ятаю.
І пам’ятатиму.
Найдорожчих.
Найближчих.
Те, що сталося.
І те, що могло статися,
але не сталося.
Тих, хто допомагав.
І тих, хто заважав –
бо й вони
вписані в мою дорогу.
Старіти – цікаво.
Це привілей,
який не кожному даний.
І поки я можу
вільно обирати
свою книжку,
свою музику,
свою стежку,
я знаю:
старіння –
це форма свободи,
яку не скасує
жоден календар…
ТЕЧІЯ
Глибокі річки нечутно течуть.
Вони не вигукують дат.
Не вивішують прапорів.
Не сперечаються з підручниками.
Але вони пам’ятають.
Пам’ятають зерно,
яке не стало хлібом.
Пам’ятають хати,
що згоріли без свідків.
Пам’ятають імена,
які вимовляли пошепки.
Ця вода проходила повз села,
де навчилися мовчати,
щоб вижити.
Мовчанка стала спадщиною.
Її передавали
разом із вишитими рушниками,
разом із забороною плакати вголос.
І коли ми сьогодні
здригаємося від сирени
чи не довіряємо щастю –
це не лише наш страх.
Це течія.
Глибокі річки нечутно течуть.
Вони несуть у собі пам’ять народу,
Яку віками намагалися висушити.
Та вода знаходить шлях.
Навіть крізь камінь.
Навіть крізь століття.
І тому ми ще стоїмо на березі.
І тому говоримо.
Навіть якщо голос
іноді тремтить,
наче вода перед льодоставом…
РИСОЧКА НА НАДГРОБКУ
Між двома цифрами
тонка рисочка.
Не мінус.
Не пауза.
Не подих каменя.
Вона – ціле життя,
складене в одну лінію,
наче хтось провів олівцем
по долоні Бога
і не стер.
У тій рисочці
ранки з запахом хліба,
коліна, збиті до крові,
перший сором
і перша сміливість сказати «ні».
Там – імена,
які вимовляли пошепки,
і ті, що кричали у гніві.
Там – любов,
яка не вмістилась у слова
і тому стала мовчанням.
Рисочка знає
вагу ключів у кишені,
страх перед темрявою,
радість від світла,
яке ще не зрадило.
Вона пам’ятає
як людина вчилась бути людиною:
падала,
підіймалась,
вибачала невчасно
і встигала надто пізно.
На камені
вона виглядає скромно,
майже непомітно.
Але насправді
це найгустіше місце буття,
де час не йде –
а болить,
любить,
і дихає.
І коли хтось читає дати,
очі ковзають по рисочці швидко.
А дарма,
бо саме там
усе, що мало сенс…
МАСКИ ВЛАДИ
Традиції –
це не завжди пам’ять,
інколи це дисципліна,
що вчить тіло стояти рівно
перед невидимим троном.
Релігія –
іноді не небо,
а добре натягнута тканина
над порожнім каркасом влади,
де слова про вічність
прикривають дуже земні ієрархії.
Мораль
часто ходить у мантії судді,
але під одягом
можна почути тихе клацання
механізмів підпорядкування.
Культура
розставляє світильники
вздовж коридорів історії,
та іноді ці вогні
освітлюють не свободу,
а напрямок руху стада.
Авторитет
говорить спокійним голосом батька,
і ми слухаємо,
бо в дитинстві
нас навчили слухати тих,
хто говорить упевнено.
І ось тоді
народжується підозра.
Спочатку –
як маленька тріщина
у дзеркалі традиції.
Потім –
як холодний подих
за кожним великим словом.
Ми починаємо розуміти:
за кожною святинею
може стояти
звичайна людська воля
керувати.
І тоді підозра росте.
Вона стає філософією,
методом,
єдиним ліхтарем
у темному коридорі смислів.
Ми підозрюємо релігію.
Підозрюємо мораль.
Підозрюємо історію.
Підозрюємо навіть любов
до Батьківщини.
І врешті
починаємо підозрювати
одне одного.
Тоді суспільство
нагадує будинок,
де всі перевіряють
міцність фундаменту,
ударяючи по ньому молотками.
І ніхто не помічає,
що від цих ударів
камінь
повільно кришиться.
Бо коли підозра
стає універсальним законом мислення,
вона роз’їдає
не лише маски влади –
вона роз’їдає
саму можливість
вірити
у щось спільне…
ВІЙНА
Війна почалася не з пострілу.
Вона почалася з тріщини у слові
«брат».
Спочатку тріснула людянісь.
Потім – кордони на карті,
намальовані за обопільною згодою,
які не підозрювали,
що їхні лінії колись
стануть окопами.
Телевізор говорив одне.
Земля – інше.
Земля завжди говорить тихіше,
але правдивіше.
У вирвах від снарядів
росте нова географія:
карта з чорних кратерів,
де кожна яма
має ім’я.
Солдат дивиться на небо
і бачить там не хмари,
а траєкторії.
Місто, яке вчора було людським вуликом,
сьогодні – цитата
з самого себе.
Будинки стоять з темними зіницями вікон,
наче пошматовані книги
з вирваними сторінками.
І хтось читає їх
по цеглі.
Історія раптом перестає бути підручником.
Вона стає повітрям,
яким дихаєш
разом із димом.
Хтось каже:
це геополітика.
Хтось каже:
це історична неминучість.
А старий сад у прифронтовому селі
просто зацвіте
нічого не пояснюючи.
Бо дерева не знають
ані імперій,
ані телевізорів,
ані великих слів.
Вони знають тільки
весну.
І тому
попри все
вона приходить.
Навіть у вирву.
Навіть у мовчання.
Навіть у країну,
яку намагаються стерти.
Але країни,
як слова,
інколи тільки сильнішають
коли їх
намагаються викреслити…
ЗЛО ПРАВИТЬ СВІТОМ
Я дивлюся на світ
і бачу:
не розум сидить при кермі часу.
Розум – лише писар,
що записує поразки.
Не мораль.
Мораль – це голос у пустелі,
який слухають лише ті,
хто й так не здатен на зло.
І не закон.
Закон – це ланцюг,
який сильні надягають на слабких,
а самі носять його як прикрасу.
Відчуваю:
світом править інша сила.
Нахабна.
Безсоромна.
Абсолютна.
Вона не знає сорому,
бо сором – це людське.
Вона не знає меж,
бо межі створюють ті,
хто боїться.
Вона не питає дозволу –
вона бере.
Вона не доводить правоту –
вона оголошує її.
І натовпи називають це порядком,
і літописці називають це історією.
І тільки інколи
в темряві століть
постає людина,
яка каже:
ні.
І тоді зло на мить
здригається,
бо знає:
одна людина зі світлом
страшніша для нього,
ніж тисячі,
що звикли до темряви.
Пам’ятаймо:
зло може керувати світом,
але воно ніколи
не створить світла.
Світло завжди
народжується
всупереч йому…
КОХАННЯ
Кохання – це не стосунки.
Стосунки – це лише міст між двома берегами,
дерев’яний, хиткий,
збитий цвяхами домовленостей.
Кохання – не міст.
Кохання – сама ріка.
Воно тече крізь тебе,
навіть коли на березі нікого немає.
Навіть коли ніч
загортає світ у темний плащ мовчання.
Бо кохання не потребує свідків.
Стосунки народжуються зі страху втратити,
кохання – з безмежності,
яка не знає слова «моє».
У стосунках люди рахують:
хто більше дав,
хто менше відповів,
хто перший замовк.
Кохання нічого не рахує.
Воно навіть не знає арифметики.
Воно як повітря:
ти не можеш ним володіти,
але без нього
ти перестаєш бути живим.
Іноді воно приходить у погляді,
що триває секунду,
але відлунює в тобі роками.
Іноді воно живе
у мовчанні між словами.
Бо кохання – це не двоє.
Це стан буття,
коли твоє серце
перестає бути кімнатою
і раптом стає небом.
І в тому небі
вже немає дверей,
немає замків,
немає «ти» і «я».
Є тільки світло,
яке проходить крізь тебе
і називає себе
коханням…
ЩАСТЯ
Людина не має права пити щастя,
як воду з чужої криниці,
не знаючи, хто викопав її в спеку,
хто клав у темряву каміння надії,
хто спускав відро в самотність
і витягував світло.
Щастя – не випадковий дощ,
що впав на плечі без причини.
Воно – поле,
де кожне зерно вимагає пальців,
подряпаних землею,
і терпіння, довшого за ніч.
Не можна жити під чужим небом радості,
як квартирант у теплій весні,
і не посадити жодного дерева,
що дасть тінь хоч комусь,
окрім власної втоми.
Бо щастя – це не подарунок,
загорнутий у чужі зусилля,
це вогонь,
який або розпалюєш сам,
або мерзнеш біля попелу
чиїхось колишніх мрій.
І коли ти береш – не створюючи,
ти стаєш тінню
біля чужого світла.
Але варто лише раз
викресати свою іскру –
і світ раптом перестає бути боргом,
стає диханням,
у якому щастя
народжується з твоїх рук…
ДВА ЖИТТЯ
У кожного з нас
є два життя.
Перше – як чернетка,
де ми пишемо не дивлячись,
гублячись в сенсах,
живемо навпомацки,
ніби часу – повні кишені,
ніби завтра – безкінечне,
як небо, що ніколи не старіє.
Ми витрачаємо дні,
як дрібні монети,
кидаємо їх у автомати звичок,
у темні роти страхів,
у чужі очікування,
які ніколи не насичуються.
І тільки раптом –
як тріщина в дзеркалі –
приходить розуміння:
ти не безсмертний.
Не в сенсі страху –
в сенсі ясності.
Час
не ріка без берегів,
а вузький міст,
який уже під твоїми кроками
тріщить.
І тоді починається друге життя.
Не нове –
те саме,
але вперше справжнє.
Кольори стають глибшими,
слова – важчими,
мовчання – чеснішим.
Ти більше не відкладаєш любов
“на потім”,
бо “потім”
виявилось веселкою,
яка зникла без прощання.
Ти більше не живеш
репетицією.
Кожен день – прем’єра.
Кожен погляд – останній і перший.
Кожен дотик – доказ,
що ти тут.
І дивно:
нічого не змінилось зовні,
але все стало
незворотно живим.
Бо друге життя
починається не з нової дороги –
а з моменту,
коли ти нарешті бачиш:
у тебе було
і є
лише одне…
МІСІЯ КОСИ
Навіщо смерті когось убивати –
вона стоїть осторонь,
як сторож при дорозі,
якою люди йдуть самі.
Вони падають не від її руки –
а від власної необережності,
від келишка, що став звичкою,
від диму, що став диханням,
від слова, що не стало думкою,
від гордині, що переважила розум.
Вони вкорочують собі віку
тихо,
щоденно,
майже непомітно –
наче підрізають коріння
у власному саду.
І ще вони вбивають один одного –
не завжди ножем,
частіше – байдужістю,
поглядом, що відвернувся,
словом, сказаним навмисно точно,
щоб поцілити в найболючіше.
Вбивають прямо –
і тоді земля пам’ятає.
Вбивають приховано –
і тоді пам’ятає тільки тиша.
Методично.
Цинічно.
Іноді навіть красиво –
з виправданнями,
з логікою,
з правильними словами
про необхідність.
То навіщо ж смерті коса?
Вона не женеться за людьми.
Не рахує їхніх кроків.
Не складає планів.
Вона виходить у поле –
там, де ніхто не дивиться,
і тихо косить траву.
Ту саму,
котрою заростає стежка до раю.
Бо до пекла –
дорога давно протоптана,
втрамбована ногами,
викладена звичками,
і на ній ні травинки…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.