Олександр Габович. «Маріуполь»

232

Так бува в історії всесвітній:

Місто потрапляє в окуляр;

У Варшаві, Києві чи Відні

Стіни є, могили є чи яр.

 

Не на краще обирає доля,

Ліпше було б зникнути з очей,

Перші ролі – це трагічні ролі

Між уламків знищених речей.

 

Підсумки подій не естетичні:

Смерть в повітрі, з рештками рови.

Зараз ми до цього знов дотичні,

Хто лишився – ніби острови.

 

Плач стоїть, розірваний на скибки,

Спалахи не гаснуть в небесах.

Вершники з мечами, коні дибки,

Тисне Переяславський посаг.

 

Не фортеця гине на Азові –

Це згорає ера на вітру.

Там стоять бійці сивоголові,

Чорну захищаючи діру.

 

Світ застиг в проханнях до убивці,

Аркуш не гортаючи ніяк.

Восени розквітнуть чорнобривці

І смоктати втомиться черв’як.

 

Час надій змінився роком згуби,

І уже немає вороття,

А на стінах – різьблені тризуби:

Мовчазні молитви за життя.

 

12 травня 2022 року

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!