Не тримаю
Не тримаю. Іди, якщо хочеш.
Не соромся лишати самого.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Думав, чорт мені долю наврочив,
А виходить – то кара від Бога…
Не тримаю. Лети, коли можеш.
Бачу, як тобі тісно зі мною.
Ніч-циганка мені наворожить
День нови́й у борні з самотою
І, сахнувшись яскравого світла,
Знов у темінь занурюсь душею…
Ти не зможеш продовжити квітнуть
І при цьому зостатись моєю,
А зів’янути я не дозволю.
Хто ж мені самоту напророчив?..
Я тебе відпускаю на волю.
Не тримаю. Іди, якщо хочеш.
Муза і Вага́нт
Благаю: не гнівись на ці рядки!
Їх написав сентиментальний цинік.
Він відчуває так – і в тім не винен.
Комусь життя – неначе скатертина,
А в нього все – не так і навпаки…
Йому явилась Муза, – він прозрів
І закохався в неї до нестями,
А потім марив довгими ночами,
Возносив до небес її вірша́ми,
Однак зізнатись їй у тім не смів…
Він плакав від напливу почуттів,
Кусаючи до кро́ві спраглі губи,
Бо розумів, що ра́зом їм не бути,
Але не зможе він її забути, –
Хай навіть сам потоне в забутті.
Хотів її від болю вберегти.
Готовий був пожертвувати щастям…
А Муза подала йому причастя,
Сама з ним причастилась одночасно –
Тож запалали пройдені мости…
І їхня радість, ніби смолоскип,
Палала, аж допоки стало ґноту…
А далі – прірва шаховим цейтнотом,
І шрам на серці ге́тьманським клейнодом,
І замість пісні з вуст – безсилий хрип…
Пізнали щастя Муза і Вага́нт.
Було воно коротке, ніби вічність,
Та певен я: красу його космічну
Колись поет в рядках увіковічить
І в нотах закарбує музикант.
Короткометражка
Наснився сон, неначе кінофільм:
У кожній мізансцені – ти без мене,
Бо я чому́сь у фільмі тім німім
Залишений за кадром режисером.
Хоча життя і схоже на кіно,
В нім дивна роль у деяких акторів:
От я – тебе кохаю вже давно,
Хоч ми зустрілись тільки позавчора…
Якби сценарій я змінить зумів
Або, принаймні, плівку відмотати,
Собі б найголовнішу роль відвів –
Усе життя тебе одну кохати…
Давай з тобою зробимо монтаж –
Сюжет із фільму вирвем невеличкий.
І хай там як – він буде тільки наш,
Він в наших снах зали́шиться навічно.
Його я зрежисую, ти – зніми,
На мінімум софіти пригасивши.
Хай навіть звук потоне у пітьмі –
Інтимна мізансцена любить тишу…
Дві стомлені душі́
Дві стомлені душі́ зійшлися за столом
Під абажуром мрій і марних сподівань,
Щоб спробувати сум загоїти вином
І хоч на певний час звільнитись від вагань.
У виразах облич і марнотра́ті слів –
Оголені думки і спраглі почуття,
Бо щастя збудувать з них жоден не зумів,
А зустрічі оці – коротке забуття.
Як візьме хміль своє, їм закортить ураз
Здолати самоту переплетінням тіл.
Домовились давно, що все це – без обра́з.
Хотіла так вона. А він – її хотів.
Чому́ б їм назавжди́ докупи не зійтись,
Позбутися того, що висне тягарем?
Але минулих клятв уже їм не зректись.
Лишилось у вині сердець топити щем.
Дірявий абажур погаснув над столом,
Недо́палки й пляшки́ – в сміттєвому відрі.
В надії зберегти від зустрічі тепло
Дві стомлені душі́ прощались на зорі…
Спогади мрійника
Я за срібло тебе не викуплю,
І не виплачу, і не вимолю,
Знов не станеш ніколи ти моя –
Час усе затягнув у вир…
Потонули у вирі спогадів
Перші вранішні сонця промені,
Від яких нас, коханням стомлених,
Затуляє дубовий бір.
Білі плечі, волосся золото,
А у тілі вирують молодість
І бажання, не владні сорому,
Наче спрага у день жаркий.
Ми горіли вночі у пристрасті,
А на ранок проміння блиснуло –
І обоє пізнали істину:
Часу обмаль, бо він – сліпий.
Він існує у вічній темряві
І коханню відводить терміни.
Не протиснутись через терни нам,
Не вернути його назад.
Залишаються тільки спогади
Про любов, про жагу, про молодість,
Про зелений вогонь у погляді
І про втрачений зорепад…
Бір дубовий шумить під хмарами,
Небо знову горить стожарами,
Та не здатні ми навіть чарами
Повернути кохання вир.
Ні за срібло тебе не викупить,
І не виплакать, і не вимолить,
Знов не станеш ніколи ти моя.
Але мрію про це, повір!
Останній цілунок
Ти рано вранці поспіхом пішла.
Лишилася невипитою кава…
Ти пристрасною уночі була,
Така відверта і така ласкава.
Світанок знищив магію тіне́й,
Надії ув’язни́вши до реалій.
У глибині задумливих очей
Читалися питання: «А що далі?
Що нам чекати у ново́му дні?
Чи ми у світлі маємо майбутнє?».
Ти їх адресувала не мені,
Для тебе ясно все було по суті.
Та що б я міг тобі відповісти́?
Точніше за слова хай скажуть очі,
Бо я живу тоді, як поряд ти,
А ти ідеш – і жити я не хочу…
Ти знов уранці поспіхом пішла,
На паузу поставивши кохання.
Парує чашка кави край стола –
На ній завмер цілунок твій останній…
Метро
До вагону метро столичного
Наші душі юрба затиснула
Без дистанції без граничної,
І без сорому, і без долі.
Безпорадно блукав обличчями
Погляд карих очей батистових
У буйно́вищі у містичному,
Ніби вихід шукав на волю.
Я об нього спіткнувся поглядом –
І по спи́ні морозним подихом
Чи то струм у нейронах стомлених,
Чи любов, що її боюся.
Достеменно зарані знаю я:
Перша зустріч – вона остання є,
Якщо навіть на її станції
Я за нею услід зірвуся.
Як не випаде заблукати нам
Серед людоподібних атомів,
Якщо станем на ескалаторі
Ми, немов на рушник весільний, –
Все одно ми – із різних вимірів:
Вона вільна у своїм виборі,
Я ж останню свободу виміняв
На безпечне життя спокійне.
Нас юрба із підземки вистрілить
У шалене життя розхристане.
Пішаками, а не шахістами,
Ми живе́мо на цьому світі.
У вагонах метро затиснутим,
Не дано нам пізнати істину:
Щоб на цій шахівниці вистоять,
Варто вічним пори́вом жити.
Вовкулака
Поміж нами давно все сказано
І мені саме час іти…
На хустинці вузлом зав’язаним
Щастя-долі не вберегти.
Прагне волі душа зневірена
І без неї помре вона,
Бо покарана вічним вирієм.
Але в тім не твоя вина.
Сам не здатен, як виявляється,
Не пустити її в політ.
Із поетом таке трапляється:
Чи нічо́го, чи всенький світ!
Тож піду у туман під зливою
Вовкулакою сірим я…
Може, стане на мить щасливою
Незбагненна душа моя.
Чернець і циганка
Прости мене, грішного, Боже,
Чернецької ряси не гідного,
Що душу свою розтривожить
Дозволив дівчиську тендітному!
Вона – із циганського роду:
Волосся, мов ску́фія, чорнеє,
Цінує найперше свободу,
Сестрою доводиться чортові.
Красою єство пронизала
Раба Твого вірного чесного,
Коханням своїм показала,
Як можна померти й воскреснути.
Щоранку молю про спокуту –
І прагну любові щовечора…
Вкажи мені, Боже, як бути?
За що я на муки приречений?
За думи мої сороміцькі
Не гідний чернецької братії…
В циганському таборі місце
Піду біля неї шукати я.
Самурай без меча
Це відбудеться знов. Це – уже зазвича́й:
Там, на небі, благання мої ігнорують.
Без кохання, немов самурай без меча,
Я до вірної смерті крокую.
Лабіринтом забрів я у цей коридор –
І ні виходу нині не бачу, ні входу.
Як пізнати кохання, не вчить бусідо́ –
Там сеппу́ку веде до свободи.
Я молився Конфуцію, Бу́дду просив,
Що хотів би життя у любові прожити, –
Але жодна з коханок за мене дзюнсі́
Не готова була би вчинити.
Так навіщо життя, як не лю́бить ніхто?
Самураю завжди́ харакі́рі на часі.
А не гідний кохання, вважаєте, то
Подаруйте мені вакідза́сі…