“Українська літературна газета”, ч. 10 (378), жовтень 2025
* * *
Фантоме у довгім плащі серед темних лип!
До нас ти – шукати неспокою чи спочинку?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Який на майбутнє спроможний ти мати вплив?
Чекати від тебе гуманних чи злих учинків?
Навіщо тобі
той насунутий
капелюх?
Не видно очей –
то, звичайно, й душі не видно.
Та хоч би які
ти приніс нам сюди новини –
дай відповідь,
щоб не тривоживсь місцевий люд.
Мовчить невідомий. (Як моторошно довкіл!).
Лиш дим сигаретний
у напрямку хмар
пускає.
Щосили кричу,
мов відлякуючи вовків,
і права рука
під ногами шукає
камінь…
* * *
…А це Тобі я, Боже, говорив,
що світ уже давно прямує в прірву, й
немає в нього виходу, окрім як –
на прощу
до найвищої гори?
Тебе я, Вседержителю, просив,
щоб на гірських стежках – дороговкази?
Йдучи, усі до них би доторкались,
собі додаючи
хоч трохи сил.
За стимул був би людству і канчук,
та ліпше – Слово, тихе й не болюче…
До Тебе я звертався, Людолюбче?
Напевно ж, ні.
Бо Ти б мене почув.
* * *
Мовчати – злочин! Ти кричати мусиш
про дитинча тримісячне в Одесі.
Гармати гомонять. Принишкли музи.
А смерть перетворилась на буденність.
Кричи про біль столиці Приазов’я
під посмішку сучасного Малюти;
про те, як зіштовхнути нас в безодню
силкуються криваві путолюби;
про те, як наші гинули герої,
а світ
млинцями
бавився
з ікрою,
Північний
лобіюючи
Потік.
І натепер прозрів не до кінця він
і зброю нам не дуже обіцяє,
а другий фронт відкрити – й поготів.
* * *
А малина вродила. Рясно-рясно так!
Повномасштабно.
Розповім сусіду (він зараз у Польщі):
хай пустить слину.
А…про що йому ще?
Як уламки бомби вбили поштарку?
Чи як мер обіцяє
допомогти восени зі склінням?
Співвітчизників наших
багато на всіх меридіанах,
і торгують на ринках
їхніми ягодами п’яниці.
…Тим трагічним подіям
такі тривоги передували!
Світ над прірвою ходить
не по канату – скоріш, по нитці.
Заросли бур’яном,
залишившись без догляду, сотки,
і незношений одяг
припадає на тремпелях пилом.
В нас – нічого нового:
чергова ракетна масовка,
і по Липцях та по Циркунах
фашисти чимось лупили.
* * *
Тільки меч був потрібен
Там, де брав я щита.
(Дмитро Павличко)
Поранена Північна. Ледь жива.
Котів підгодував. Іще й погладив.
…Які б я міг промовити слова?
Хіба що: «Будьте прокляті, двоглаві!
Усі. І хто схопивсь за автомат,
і той, хто не стріляв, але підтримав:
бажав падіння Києва за три дні
і докорів сумління геть не мав.
Нехай же вам на десять поколінь,
від найбідніших верств і до еліт, –
хвороби,
травми
і лиха!
Народе-вбивце, Всесвіту чужий,
кому потрібно, щоб іще ти жив?
Про знищення твоє
моя молитва».
* * *
А Харків не зовсім знелюднів. Тарас* та «Ніка»**
мішками з піском захищені – й не тікають.
Самотньо і порожньо. Втім, не лише мені так…
Та я ні на що, черниці, не натякаю.
До Бога? Звертався. А Він чи почув слова ті?
Жуйло ще живе, та й буряти не в пеклі досі.
А Харків, усе ж, намагається пульсувати
і вірить у те, що відродиться все невдовзі.
Ну й досить ліричного. Знову гудуть сирени.
Хіба тільки люди? Й могутні дуби завмерли.
Скажу: «До побачення!» похапцем Кобзареві –
й піду якнайшвидше
у напрямку
підземелля.
* монумент Т.Г. Шевченкові
** монумент незалежності України (в образі богині Ніки)
* * *
Їжте хліб.
Це не тіло Ісуса, це просто хліб.
Наливайте вино.
Це не кров, а кагор – та й годі.
Ми навряд чи в минулім столітті
перемогли б;
у теперішнім
наче з’явилась
така нагода.
Скоро сакурам час.
Потім – яблуням та бузку.
(Як же скучили всі ми
без сакурово-бузкового!
Тож у мріях і досі –
розмай без ракет, без куль.
Ілюзорні ці мрії
набили уже оскомину).
Що війна розпочнеться,
я впевнений був на сто.
Та й багато хто знав
(хоч вдавав, що не вірить): СТАНЕТЬСЯ.
…А Спаситель утретє вже
падає під хрестом –
і, на жаль, це не фініш,
а тільки дев’ята стація…
Та гряде Воскресіння.
Посунуть на схід фронти.
Це колись не могли,
нині час покінчити з зайдами.
Доливайте червоне.
У келихи, не в потир.
Їжте хліб.
(Просто хліб. Па-ля-ни-ця.
Нічого зайвого).
* * *
Чи достатньо міцні
у Добра кулаки?
Ворогам теревенями
горя не вчиниш.
Залишатись незламними, Отче, навчи нас…
Що? Читали. Від Марка, Матвія, Луки:
там – ні слова про бомби у бік Деркачів;
про влучання в Держпром
чи розстріляних бранців.
Залишатись незламними, Отче, навчи.
Я зі схожим проханням
звертався уранці.
Справедливий, прокинься. Триває доба
тероризму.
Врятуй Україну від лиха.
І, допоки ще час дозволяє, подбай,
щоб Добро
кулаки таки мало
великі.
* * *
Бачиш, осене: я живий.
Бо тебе дочекатись мусив!
…Навсібіч повтікали музи –
до країн, де немає війн.
До країн, де хіба що грім
спонукає вночі прокинутись;
де прийнятною є покірливість,
опір катові – майже гріх.
До країн, де у «Never more»
все ще вірять якісь наївні;
де багато звучить промов
без любові до України.
Чуєш, осене? Менше сліз!
Надихай, виноградом радуй.
…Знову смог. Десь палає ліс.
І працюють ворожі «Гради».
* * *
…На запитання: «Може, уже й достатньо?»
я відповів би: «Господи, не карай ще.
Нині я ніби на черговому старті;
фініш нехай не скоро, так буде краще.
Ще не зробив і чверті всього, що мав би,
та і в освіті
білих ще плям багато.
Ще не наїздивсь, не начитавсь романів…
Отже, про це, будь ласка, і не нагадуй.».
На пропозицію:
«Певно, уже і досить?»
я б огризнувся: «Господи,
не спіши, бо
мабуть, іще не готова моя свідомість,
і… замінити б
розбиті війною
шиби.
Я повідомлю, як вичерпаюсь. Домовились?
Ну а допоки
нехай ще триває
молодість».
* * *
Там будуть жито й прірва. Обереш.
Не зможеш сам – це вирішать за тебе,
позбавивши вагань урешті-решт…
Так-так, відмінність все-таки суттєва.
Там ріки між кисільних берегів
тектимуть, варто вірити, молочні.
Але в одній з кишень (порадив гід)
належить мати газовий балончик.
Не буде легко. Втім, перетерпи:
цей рубікон ти мусиш перейти,
як переходив замолоду інші.
Отож, не «Прощавай!», а «На коня!».
Сумні думки від себе відганяй.
Як правило, щастить найсміливішим.
* * *
Мені – звитяг. Бо гіркота поразок
присутня у житті уже давно.
(В думки мої вливаючи мінор,
цю тезу дощ
сьогодні
увиразнив).
Чекати згоден. Хай не все одразу,
та підкорити б рівень хоч якийсь:
здолати течію швидку ріки
чи раптом
із принцесою побратись.
По-братськи розділити з жебраком
і піци шмат, і каву з молоком –
поліпшити хоч якось власну карму.
Простіше – скласти руки й ані руш,
про перемоги мріяти роками,
аж доки
воріженьки
перемруть.
* * *
Ділки, почався поділ. Вам – Олімп,
а хтось не буде гідним і скоринки.
Знущатимуться з черні королі,
і борозни псуватиме старий кінь.
Стерильним до чистилища – не час.
Утім, нещасних ніби й не замало:
того, хто не на кесаря навчавсь,
життя, напевно, все-таки зламало.
Комусь – вершина, іншим – чорторий;
комусь листи нестимуть поштарі,
а в тих листах – приховані погрози.
Почався поділ. Зерен і плодів.
Комусь – погруддя з мармуру чи бронзи,
комусь –
хіба що травми
від падінь.
* * *
Не сприйнятий ніким, ідеш собі вперед.
Здається, й небокрай лишився вже позаду.
В майбутньому тебе удача обере –
і всяк, хто насміхавсь, напевно, ще й позаздрить.
Ідеш собі вперед – і сонце з-за гори
засліплює, але ж,
нівроку,
зігріває.
Ідеш, хоча стомивсь і навіть захворів,
і знаєш: не назвуть
розумним
за браваду.
Готовий до пригод. З негодою двобій
та вирви на шляху
затятого не спинять.
Наважився б навспак.
Та чуєш, як тобі
бадьорі й вольові
вже дихають
у спину…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.