(поцятковані римами)
* * *
Мерехтіння тиші
Між повним місяцем
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І найближчою думкою —
Міражне видиво
Чаклунки Моргани,
Віддзеркалення спогаду,
Що загубився
За далеким горизонтом
Сподівань.
* * *
Так нелегко змінювати те,
Що на довгих роках настояне,
Що в думку всоталося,
В душі обжилося,
Наче в оселі власній,
Що надійно захищене
Страхом утрати
І невідомістю після неї.
* * *
Автографи дощу
На дорозі додому
Проростають смутком
Маминого погляду
З-за фіранки вічності,
Де спинився час
І не цвітуть яблуні.
Філософія дзвону
Дзвін із душею пророка
Шукав хвилину,
Щоб видихнути біль
Зі своїх сталевих грудей,
Стовчених билом,
У якому
Смерть і воскресіння
Злилися воєдино.
* * *
Дорога до прощення
Важка і довга,
Пересічена глибокими
Ровами образ, сумнівів
І невизначеності,
Але сильні прощають,
Якщо не перейдено
Межу непрощенності.
* * *
Співчуття потребують слабкі.
Так кажуть,
Бо нібито
Їм самим не вибратися
Із пастки безнадії,
З полону неспинних дощів,
З лабіринтів темряви,
Із в’язниці зради.
Але ж насправді
Найсильніші
Співчуття потребують
Найбільше.
* * *
Світанки,
Які незмінно встають із сонцем —
Навіть якщо воно за хмарами —
І знаменують світло
Новонародженого дня,
Іноді бувають чорними, як ніч,
Від тіней хрестів.
* * *
Пліній Старший
Добре знав, що
«Істина в вині,
А здоров’я у воді»,
Але в далекій дорозі віків
І мерехтінні неонових ламп
Загубились слова про воду.
Люди шукають тільки істину?
* * *
Нині на битву
З потворним злом
Стають
І слова-відчайдухи,
Записані
Червоним, як кров,
Атраментом
У прадавніх манускриптах,
Які корінням сягають вічності.
* * *
У пам’яті трави
Твої сліди,
Твій голос
І твоя дорога.
І навіть заточене лезо коси
Безсиле перед тим,
Що не знає тліну.
* * *
Цвіт яблуні —
Краса біло-рожева
З тичинками червонуватими
У квітковому серці —
Додолу упаде,
Умре-поляже
У нерівнім герці
З молодим вітром,
І лише погляд прощальний
Зведе догори,
Де в зав’язі,
Зеленій і маленькій,
Його відродження,
Його безсмертя.
* * *
Невідворотний вирок,
Який не оскаржить
В жодному суді —
Навіть найсправедливішому —
Жодна людина —
Навіть безгрішна,
Бо з вироком тим народжується ,
Як світу зернина, —
Проминання
Після земної гостини.
* * *
Немає дверей зачинених —
Навіть із замками перфектними,
Немає просторів віддалених —
Навіть за позасвітніми далями,
За космічними величинами —
Скалярними чи векторними,
Немає найвищих стін —
Монолітів кам’яних,
Для куль і снарядів
Непробивних,
В’язниць заґратованих,
Наглухо замурованих,
Які б могли спинити
Мою думку.
* * *
Буває,
Вглядаєшся довго і пильно
У зоряне небо —
Мереживо несказанності
І причал таїни
Для мене і для тебе,
В галактик туманності
І в чорному безгомінні
Чуєш пульсації
Земних мелодій,
Та завше приречено-безсильно
Опускаєш руки:
Безначальність і безконечність
Уявити годі.
* * *
На дорозі правди
Часто стає
Темно і паскудно,
Буревійно і безлюдно,
А сильця брехні,
Муляжі, неправдиві бюсти
Розставлені так густо,
Підступно і підло,
Що без надпотуги і впертості
Оминути їх важко.
Той, хто продовжує йти,
Може стати героєм чи жертвою,
(І хто зна, що гірше?),
Але завше по собі
Він залишає світло.
Для інших.
* * *
Солодкого
Шукаємо так часто у житті —
Чи меду, чи вина,
Чи погляду, чи снів,
Чи слова, чи зела,
Чи хтозна ще яких дарів,
Чи усмішки гостинної
У лігві ворогів,
Чи літа посеред зими.
Не відаємо часом ми,
Що порятунок наш
В забутім серці
Гіркоти полинної.
* * *
Слова —
Обурливі, осудливі, гіркі —
Летять із уст верби
І б’ють у груди вітрові,
Який ламає
Долю віт її,
Листки зриває
Так безжально, люто,
Жене у даль,
У невідомість.
Натомість
Кульбаба-мати
Відпускає з ним
Своїх дітей —
Парашутиків-парасольочок,
Щоб котрісь із них
У лоні нових осель
Проросли
Жовтими сонечками.
* * *
Сакральний Гелікон…
Тут жив
Мистецтва покровитель —
Син Зевса Аполлон.
І музи тут знайшли собі обитель.
Свої прегарні хороводи
Виводили.
Орфея тут предивний спів
Лунав у тиші,
Линув до самісіньких верхів.
На цій горі прадавній
Джерело натхнення б’є.
Про це, здається, знає кожен.
Але ж на Геліконі
(Хто забажає, відшукати зможе)
Ще й джерело Нарциса є —
Там задивився він на воду
І закохавсь у власну вроду.
* * *
З молодого літа,
Із небесного блакиту
Котить хвилі жито
На мою дорогу,
На вчорашній спогад —
Сивий і манливий —
У колисці літ.
* * *
Розчарування —
Пізнє чи раннє —
Болить, як рана,
І лише час,
З нами чи без нас,
Змиє кров,
Пропече вогнем
І накладе шов,
Який стане рубцем —
Застереженням лапідарним —
«Шукати ідеалу — марно!».
А чайці тій горе…
А чайці тій горе.
Глибоке — як море,
Широке — як світ,
На нині, на вчора,
На тисячу літ.
Літає над боєм,
Над болем літає,
У степу питає,
Питає у хмар, у долин,
Де впав її син,
Де впав синьоокий.
Кигиче над полем,
Вогненним, широким.
Понад окопом
Клубочиться дим.
Він був молодим,
Її синьоокий.
Ой горе тій чайці,
У вирвах глибоких,
Серед згорілих хатин
Літає-шукає,
Де впав її син,
Її синьоокий.
* * *
Йти своєю дорогою —
Ох, як не просто! —
Поміж тривогою,
Під долі пострілом,
Бути володаркою, а не гостею
Дарованої миті подиву і тривання.
В оселі необжитій
Здолати тягар вагання.
Не втрапити в пастку осуду,
Не стати чиєюсь рабою
Чи тінню безголосою,
А бути собою,
Хоч це й не просто.
* * *
Цитринову барву —
Як найбільшу принаду —
Даруєш мені, осене.
Нашіптуєш вітрові-барду
Якусь нову баладу
З римами стоголосими.
Та печаль твою читаю
На листках старого клена —
Як молитву, як благання:
«Не хапайся, доле, за стремена,
Хай ще трохи потриває
Ця краса моя остання…».
* * *
З молодого літа,
Із небесного блакиту
Котить хвилі жито
На мою дорогу,
На ясмину цвіт,
На вчорашній спогад,
Сивий і манливий,
У колисці літ.
* * *
Зупинись,
Непокірна моя уяво!
Не лети!
Тримаю тебе обіруч
На відстані погляду.
А ти?
Випручуєшся, вириваєшся,
Лукава!
Летиш!
Куди і нащо?
Це ж не забава —
Спинитися
За мить до безодні —
Чорної пащі,
На дні якої
Божевільна ріка,
Запінена білими бурунами,
Б’ється
О кам’яні чола скель,
Реве, як зранений звір,
Крутиться
В несамовитому танці.
* * *
Своєю ласкою,
Що безмежна, як небо,
Огорну
Серце твоє.
Своєю любов’ю,
Що висока, як небо,
Зігрію
Душу твою.
Своєю тугою,
Що глибока, як небо,
Не торкнуся
Уст твоїх.
* * *
З-за обрію
Твоєї сорочки
Сходить сонце.
Розтоплює
Мою зажуру
До сльози,
Яка біжить
Вузенькою стежинкою
По щоці
І до мікрона
Стискає
Непрохану думку.
* * *
Коліями думки
Курсують потяги —
Далекі,
Приміські,
Пасажирські,
Вантажні,
Швидкі,
Службові
І … мої,
Які везуть мене
До омріяних куточків
На цій землі,
Де немає зла.
Філософія променя
Сонячний промінь,
Який жив
У материнському лоні
Десятки тисяч років,
Вирушає в неспокій,
В пульсуючий гомін,
В космічні нетрі —
В далеку мандрівку,
Довжиною
Сто п’ятдесят
Мільйонів років,
Щоб зігріти
Мою долоню.
* * *
Світанок
Навпомацки
Пробирається
Крізь хащі ночі,
Збігає чимдуж
З небокраю дороги,
Щоб синіми очима
Заглянути
У моє вікно.
* * *
В розкуйовдженім світі, —
Де вогонь
Не гріє душу і чуття,
Не світить в темряві
Заблукальцеві,
А смертельними пальцями
Спалює життя,
Дотла;
Де весна
Не в квітах,
А в камуфляжі
І в берцях,
З осколками
В зеленому серці, —
Шукаю день,
На який не впала
Материнська сльоза.
* * *
Зеленаво-карий вогонь
Торкнувся скронь,
Лизнув ненароком,
Не змигнувши оком,
Моє плече
(Не пече!),
Побіг по жилах
(Спинити несила!)
До самого серця
І розгорівся ватрою
Несподіваних запитань.