Ниті розмов і доріг

Частина перша. ХХ

Наприкінці сорокових

 

Які були автобуси тоді,

коли батьки були ще молоді?

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Після війни дороги всі розбиті

і в багатьох хатах гуляє вітер.

Були в повазі, безумовно, коні.

Хто їх тримав, то був немов на
троні.

Закріплювалася радянська влада.

І не питав ніхто людей, чи раді.

Вживалися потроху східняки —

учителі й партійні вожаки,

а також лікарі й бухгалтери.

Вживалися і рік, і два, і три…

 

Хоч пробували, та не ужилися,

та й не могли, хоч цілу ніч
хрестися,

ті, що здалеку наганяли страх, —

енкаведисти. Трафив би їх шлях!

Ненáвиділи “мєстниє” їх просто,

бо то були непроханії гості.

“Пайдьошниками” називали їх.

А через них людей не тішив сніг,

що міг слідами нанести їм
прикрість.

Вважали люди, що прийшов
антихрист.

І кожен до крові запам’ятав

той жах, що залишився від облав.

А ті були підступні особливо,

коли чинили хитро, підло, мстиво.

Під личиною хлопців-бандерівців

поводилися із людьми по-звірськи…

 

На Схід тоді летіли телеграми

про те, що бандерíвськими руками

убито сина, мужа чи дочку.

Ковтали люди новину гірку

і затаїли у серцях образу

на западенців, на усіх одразу.

Сприймається на віру вістка перша.

Хто буде розбиратися, по-перше,

чи справді так було то чи не так?

По-друге, вбитих там на цвинтарях

ховали урочисто, із апломбом.

Були закриті труни, як на пломби.

А родичів найближчих не було.

Бо ж як добратись в те чи те село,

аби устигнуть з рідним
попрощатись?

Далеко дуже. Довго добиратись.

Обрáзи ті живучі і тяжкі.

Десятки літ, повільні і стрімкі,

ширяли над Вкраїною птахами.

І стали східняки західняками.

 

А скільки є людей, їх не злічить,

що нібито за межами століть

перебувають, живучи в домівках.

Не вабить їх, не кличе десь
мандрівка.

Що вони знають? Те, що кажуть їм.

Консерви в середовищі своїм.

 

На початку п’ятдесятих

 

Сидів мій тато у тюрмі

в російськім місті Костромі.

Він не казав “сидів”, а “був”.

Багато що я призабув.

 

Та пам’ятаю бодай трішки —

Його судили за крадіжку.

Про це мені розповідала

сестра, що те запам’ятала.

 

Він був колгоспним їздовим.

Траплявся іноді калим.

Бувало, брав винагороду,

або ж робив собі на шкоду.

Той день проклятий був немов

із чорним язиком обмов.

Додому їхав він за днини

і вкинув в’язку конюшини

собі під дошкою на фірі.

Таку він вибрав тоді міру.

Та хтось побачив і доніс.

Прибіг актив сільський під ліс.

А перед тим ту конюшину

в стодолі вже кукурудзинням

прикрила мама. Та дарма.

Чекала тата Кострома.

 

Одержав термін він — три роки.

І був там геть не одинокий.

Сидів ще в камері єврей.

Розговорилися. Ачей,

за що є присуд в кого й скільки.

Тож дивина та й годі. Звідки

У земляків така страшна

і дика лють, немов війна?

Співкамерник мав теж три роки.

Та зберігав він дивний спокій.

— Тут відсиджу. Цей час уб’ю,

та забезпечив всю сім’ю.

Усім їм вистачить грошей

На все життя, — казав єврей.

 

І впала в тата з пліч гора —

не три відсидів — півтора.

Бо Сталін вмер. Амністували.

Вернувсь додому. І — за ґралі,

за воза, за прудких коней.

Пригадувавсь йому єврей.

Казав він: кожному — своє.

Хто що уміє — тим жиє.

І згадував життя в тюрмі

в російськім місті Костромі…

 

Наприкінці п’ятдесятих

 

Було йому шістнадцять літ.

Був час післявоєнних бід.

Нова держава, нова влада.

І дуже скупо на розраду.

І захотілося йому

побуть в Одесі чи в Криму.

Тож сів цей юний неотеса

на потяг “Станіслав — Одеса”.

А де взяв гроші на квиток?

У батька вкрав. Такий грішок

узяв собі на юну душу

і в далечінь до моря рушив.

 

Побачив море. Покупавсь.

І місто гарне роздивлявсь.

І на морозиво й булки

рублі потратив й мідяки.

Повівсь бездумно, як звірок,

й не мав нічого на квиток.

То як же їхати домів?

На чім? Нема для цього слів.

Остерігаючись, у присмерку заліз

і ліг він на вагон, а той поніс

з Одеси хлопця навздогін вітрам.

Мчав потяг мимо створюваних драм.

Це ж уявити — як він там лежав?

А голову притис, не піднімав —

могли ж бо трапитися на шляху
мости

і головú, як кажуть, не знести.

 

Що то було? Чого був вияв?

То — зайве. Слава Богу — Коломия.

Зійшов чи, ніби кошенятко, зліз.

Додому йшов. Ішов, неначе ліз.

Добравсь нарешті. Вдома закричали

весь закіптюжений, такий, неначе
вчадів.

І білі зуби, наче сніг, блищать.

Обличчя в сажі. Очі мерехтять.

 

Боявся батька. Батько спохмурнів.

Не вимовив ні слова. Не хотів.

Обвуглений. Затятий одчайдух.

Сповідував одне — аби був рух…

Таким уже, як кажуть, по житті

ішов і не минав шляхи круті.

 

Такі метаморфози і мутації.

І пізнання через комунікації…

 

Осінь початку шістдесятих

 

Велосипедом мчався він

вітрам осіннім навздогін.

Позаду Київ прокидавсь.

А він в далеку путь зібравсь.

Ту мрію, той велосипед

придбав нарешті цей студент.

Поїхав просто навмання,

неначе осідлав коня.

І доки буде в нього сил,

побіля міст чи біля сіл,

по асфальтівках чи ґрунтах

летітиме, неначе птах.

 

Проїхав кілометрів двісті.

І впала ніч, така землиста,

що вже ніяк не розрізниш,

де є прихований рубіж

поміж землею й небесами.

Село десь вигулькне хатками.

А в них — геть темно. Ні душі.

Минає далі рубежі.

В’їжджає ув одне село.

Все мертве. Й раптом зацвіло

одне вікно в одній господі.

Під’їхав. Стукає. Заходить.

 

А там самотній чоловік

сидить, немов двадцятий вік.

Закуска й пляшка на столі.

І журиться чомусь в теплі.

А гостеві був дуже радий

вчорашній голова сільради.

А нині зняв його райком.

Такий, як мовиться, облом.

Тож поділитись тим нещастям

не мав із ким господар, власне.

 

Зустрів мандрівця дуже щиро

і пригощав його без міри.

Бо то не тільки був мандрівець,

але й жаданий  почарківець.

Усю свою гірку образу

став викладати він одразу.

І гомоніли аж до ранку.

Торкнулись промені фіранки.

Студент відмовився від сну.

З педалей витрусив росу.

Помчався знову в невідомість.

 

Така проста, як бачте, повість

про те, в яких комунікаціях

жила й до чогось прагла нація…

 

На початку сімдесятих

 

Я пас худобу у дитинстві.

Було тоді на пасовиську

корів багато і телят.

Я прислухавсь, як гомонять

старі і сиві пастухи.

Були, звичайно, й дітлахи.

Було цікаво. Та найбільше

мене цікавило щось інше.

 

Щодня приходила до нас

жвавенька жінка і щораз

струмком лились новини свіжі.

Підживлювали дивовижу

автобуса щоденні прибуття.

Він був, як джерело її буття.

Тримала в пам’яті такі події —

хто вирушив з села до Коломиї.

А хто приїхав — з чим або із ким.

Хто проводжав, хто зустрічав і з
чим —

чи з ровером, чи з мотоциклом,

чи з фірою, чи з чимось уже
звиклим.

Усі деталі просто викладала.

А люди головáми їй кивали.

І скручувалися там цигарки.

Мовчали вдумливо чоловіки.

І вився біля лісу сизий дим.

Пішла вона за враженням новим.

Пішла та жінка. Я дізнавсь
пізніше,

як люди гомоніли, й так, між
іншим,

сказали, що за межами села

ніде вона й ніколи не була…

 

Середина дев’яностих

 

Він нас чекав покрай дороги.

Немовби чорт, наставив роги.

Кортіло наш ГАЗ-33

штовхнуть у прірву із гори.

Але цього тоді не сталось.

Не сталось, як йому гадалось.

Звернули з траси ми убік.

І темну ніч він приволік.

Минали ми хати похмурі

в осінній лагідній зажурі.

І край шляху хтозна звідкіль

з’явився нам автомобіль.

Махають люди — зупиніться!

Ми вийшли. Просять — підштовхніть
нас!

Що ж, треба їм допомогти.

Машину штовх туди й сюди.

І — слава Богу! — завелася.

І в ніч осінню подалася.

 

Ми далі міряли той шлях,

що не згубився у полях.

На трасу виїхали з поля.

Й повірили в щасливу долю,

коли побачили — о, жах! —

кількох машин раптовий крах.

І кожна з них перевернулась,

немовби кров’ю захлинулась,

людською кров’ю, що тьмяніє

й нічний асфальт зовсім не гріє.

І ми те місце катастрофи

так обережно, як Голгофу,

об’їхали, аж похололи

серця у грудях. Доле, доле!

 

Та ж ми могли тут також бути,

якби не забаглось чкурнути,

не знать чого, в той путівець,

що відвернув той наш кінець.

І поки ми десь там штовхали

машину, що в полях застряла,

на трасі сталась ця тіснота —

дорожня транспортна пригода.

Її зі страхом оминувши,

перехрестившись і зітхнувши,

ми мчали далі, а навстріч

летіли три швидкі у ніч,

за ними ще три міліцейські.

Таке ти, море, в нас житейське…

 

А він чекав. Не дочекавсь.

А хто він? Спробуй, здогадайсь.

Лишень свій знак подав тоді,

щоб ми, наперекір судьбі,

відчули, що буває й так,

коли ти, нібито дивак,

міняєш раптом всі маршрути,

не знаючи, де маєш бути.

А він чекав тебе, чекав.

І, може, й досі десь чека…

 

Частина 2. ХХІ

На початку вісімдесятих —

літо 2014

 

Вір вийшов із ущелини гірської.

Горів позаду бронетранспортер.

Він вийшов переможцем з поля бою

цей чоловік. Цей справжній офіцер.

 

Нема таких ночей, як у Кабулі,

Це вам не Київ, де гульня всю ніч.

Здається, що про тебе всі забули,

І не побачиш дорогих облич.

 

Лишень листи. Листи, що ти писала

до своїх рідних у шкільні роки.

О, як вони тобі відповідали!

Які зворушливі були рядки.

 

Не знала ти, що ті листи наївні

були їм, як у спеку чистий дощ,

Були, неначе ліки чудодійні

від туги, від хвороб, від потороч…

 

Були ще в нього незабутні миті,

Про них нікому не розповідав.

І дивиться, як кулями прошиті

нащадки друзів між донецьких трав.

 

І звідки там взялися моджахеди

новітні зі спорядженням з Москви?

Чому у хлопців замість берців
кеди?

Чому нема ясної голови?

 

Такі діла, наш Господи єдиний.

Старий афганець дивиться сумний

на зведення армійські щогодини

і коментар десь відсилає свій.

 

Його, він вірить, хтось та й
прочитає.

Не може буть таке, щоб не читав.

Війну він пережив у тому краї,

де друзів багатьох позалишав.

 

Тепер по допомогу Україні

звертається він до небесних сфер.

Там побратими. Там відсутні війни.

Він — чоловік. Він — справжній
офіцер.

 

Літо 2014

 

Вийшла, як ріка із берегів.

Зрештою, спинилась між лугів.

Підхопили там її вітри.

Їх було тоді усього три.

 

Як вони неслися! Кумельґом

вгору, вниз, де треба — напролом.

І сплітались їхні рубежі.

А вона лишилась на межі.

 

Враз її покинули вітри.

Захопилися азартом гри.

А вона стоїть поміж степів,

чує гул важезних літаків.

 

Вибухи. Стрільба. І блокпости.

Де подітись?! І куди іти?

Дивиться засмучена вона.

Думає, чи є її вина

 

в цім жахливім кровопролитті.

Завинила чим вона в житті?

В кожного свої гріхи, гріхи.

Неісповідимі ті шляхи,

Що пройти нам випадає їх.

Що робити їй між цих доріг?

 

Кожен би сказав їй просто: “Стій!”

Стій, кохана. Сестро моя, стій!

Легше нам, коли ти там стоїш,

наче раз лише почутий вірш.

 

Та такий, що вже у пам’ятку,

Хоч слова, немов у сповитку.

Їх не завжди випада будить,

Та тепло їх солодко щемить.

І якщо стоятимеш ти там,

Не страшні оці жахіття нам…

 

Осінь 2014

 

Цей несподівано порушений зв’язок

з тобою. Так, немов отримав строк.

А відчуття були, що в тебе
прикрість.

Та щоб така! О Боже, сльози витри.

Два хлопці, що племінники тобі,

загинули в нещадній боротьбі.

І ти поїхала. Покинула усе.

Вогонь на Півдні вітром рознесе.

Убито хлопців двадцяти двох літ.

Так нація втрачає справжній цвіт…

Ти упізнала. Пригорнула їх.

О Боже, в чому мали вони гріх?

За що караєш їх Ти у степах?

Невже за те, що їм байдужий страх?

Ти знала їх з далеких юних літ.

Чи про такий їм мріялось політ?

Два хлопці. Два соколи. Орли два

так передчасно випали з гнізда.

Переживає біль страшний родина.

А разом з нею плаче Україна.

Де взяти сили подолати злість

На ворога, що нашу землю їсть?

Жере її і дихає вогнем.

Снаряди й кулі розсипа дощем.

Вимірюється так прадавня дружба.

А чи була вона? Зізнаймось. Ну ж
бо!

Ми довго їх терпіли, як могли.

Вони за це невдячними були.

І кожен день ми чуємо про жертви.

Ти привезла батькам синів їх
мертвих…

Чому весільний поїзд не руша? —

А кам’яніє в кожного душа…

 

Наприкінці 2014

 

Старі і сиві. Прибули здалека.

Утікачі з Донбасу. Майже з пекла.

Стоять у черзі. Реєструють їх,

заглиблених у роздумах своїх.

 

Що думають? Чому в них переляк?

У кожного в очах тривоги знак.

У кожного в руках є документ —

вкраїнський паспорт, ніби
інструмент.

 

Одягнуті — вдивіться! — паспорти

в обгортки, що, здавалось, не
знайти.

У кожного — невже це як синдром? —

Обгортка з есесерівським гербом…