Частина перша. ХХ
Наприкінці сорокових
Які були автобуси тоді,
коли батьки були ще молоді?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Після війни дороги всі розбиті
і в багатьох хатах гуляє вітер.
Були в повазі, безумовно, коні.
Хто їх тримав, то був немов на
троні.
Закріплювалася радянська влада.
І не питав ніхто людей, чи раді.
Вживалися потроху східняки —
учителі й партійні вожаки,
а також лікарі й бухгалтери.
Вживалися і рік, і два, і три…
Хоч пробували, та не ужилися,
та й не могли, хоч цілу ніч
хрестися,
ті, що здалеку наганяли страх, —
енкаведисти. Трафив би їх шлях!
Ненáвиділи “мєстниє” їх просто,
бо то були непроханії гості.
“Пайдьошниками” називали їх.
А через них людей не тішив сніг,
що міг слідами нанести їм
прикрість.
Вважали люди, що прийшов
антихрист.
І кожен до крові запам’ятав
той жах, що залишився від облав.
А ті були підступні особливо,
коли чинили хитро, підло, мстиво.
Під личиною хлопців-бандерівців
поводилися із людьми по-звірськи…
На Схід тоді летіли телеграми
про те, що бандерíвськими руками
убито сина, мужа чи дочку.
Ковтали люди новину гірку
і затаїли у серцях образу
на западенців, на усіх одразу.
Сприймається на віру вістка перша.
Хто буде розбиратися, по-перше,
чи справді так було то чи не так?
По-друге, вбитих там на цвинтарях
ховали урочисто, із апломбом.
Були закриті труни, як на пломби.
А родичів найближчих не було.
Бо ж як добратись в те чи те село,
аби устигнуть з рідним
попрощатись?
Далеко дуже. Довго добиратись.
Обрáзи ті живучі і тяжкі.
Десятки літ, повільні і стрімкі,
ширяли над Вкраїною птахами.
І стали східняки західняками.
А скільки є людей, їх не злічить,
що нібито за межами століть
перебувають, живучи в домівках.
Не вабить їх, не кличе десь
мандрівка.
Що вони знають? Те, що кажуть їм.
Консерви в середовищі своїм.
На початку п’ятдесятих
Сидів мій тато у тюрмі
в російськім місті Костромі.
Він не казав “сидів”, а “був”.
Багато що я призабув.
Та пам’ятаю бодай трішки —
Його судили за крадіжку.
Про це мені розповідала
сестра, що те запам’ятала.
Він був колгоспним їздовим.
Траплявся іноді калим.
Бувало, брав винагороду,
або ж робив собі на шкоду.
Той день проклятий був немов
із чорним язиком обмов.
Додому їхав він за днини
і вкинув в’язку конюшини
собі під дошкою на фірі.
Таку він вибрав тоді міру.
Та хтось побачив і доніс.
Прибіг актив сільський під ліс.
А перед тим ту конюшину
в стодолі вже кукурудзинням
прикрила мама. Та дарма.
Чекала тата Кострома.
Одержав термін він — три роки.
І був там геть не одинокий.
Сидів ще в камері єврей.
Розговорилися. Ачей,
за що є присуд в кого й скільки.
Тож дивина та й годі. Звідки
У земляків така страшна
і дика лють, немов війна?
Співкамерник мав теж три роки.
Та зберігав він дивний спокій.
— Тут відсиджу. Цей час уб’ю,
та забезпечив всю сім’ю.
Усім їм вистачить грошей
На все життя, — казав єврей.
І впала в тата з пліч гора —
не три відсидів — півтора.
Бо Сталін вмер. Амністували.
Вернувсь додому. І — за ґралі,
за воза, за прудких коней.
Пригадувавсь йому єврей.
Казав він: кожному — своє.
Хто що уміє — тим жиє.
І згадував життя в тюрмі
в російськім місті Костромі…
Наприкінці п’ятдесятих
Було йому шістнадцять літ.
Був час післявоєнних бід.
Нова держава, нова влада.
І дуже скупо на розраду.
І захотілося йому
побуть в Одесі чи в Криму.
Тож сів цей юний неотеса
на потяг “Станіслав — Одеса”.
А де взяв гроші на квиток?
У батька вкрав. Такий грішок
узяв собі на юну душу
і в далечінь до моря рушив.
Побачив море. Покупавсь.
І місто гарне роздивлявсь.
І на морозиво й булки
рублі потратив й мідяки.
Повівсь бездумно, як звірок,
й не мав нічого на квиток.
То як же їхати домів?
На чім? Нема для цього слів.
Остерігаючись, у присмерку заліз
і ліг він на вагон, а той поніс
з Одеси хлопця навздогін вітрам.
Мчав потяг мимо створюваних драм.
Це ж уявити — як він там лежав?
А голову притис, не піднімав —
могли ж бо трапитися на шляху
мости
і головú, як кажуть, не знести.
Що то було? Чого був вияв?
То — зайве. Слава Богу — Коломия.
Зійшов чи, ніби кошенятко, зліз.
Додому йшов. Ішов, неначе ліз.
Добравсь нарешті. Вдома закричали
—
весь закіптюжений, такий, неначе
вчадів.
І білі зуби, наче сніг, блищать.
Обличчя в сажі. Очі мерехтять.
Боявся батька. Батько спохмурнів.
Не вимовив ні слова. Не хотів.
Обвуглений. Затятий одчайдух.
Сповідував одне — аби був рух…
Таким уже, як кажуть, по житті
ішов і не минав шляхи круті.
Такі метаморфози і мутації.
І пізнання через комунікації…
Осінь початку шістдесятих
Велосипедом мчався він
вітрам осіннім навздогін.
Позаду Київ прокидавсь.
А він в далеку путь зібравсь.
Ту мрію, той велосипед
придбав нарешті цей студент.
Поїхав просто навмання,
неначе осідлав коня.
І доки буде в нього сил,
побіля міст чи біля сіл,
по асфальтівках чи ґрунтах
летітиме, неначе птах.
Проїхав кілометрів двісті.
І впала ніч, така землиста,
що вже ніяк не розрізниш,
де є прихований рубіж
поміж землею й небесами.
Село десь вигулькне хатками.
А в них — геть темно. Ні душі.
Минає далі рубежі.
В’їжджає ув одне село.
Все мертве. Й раптом зацвіло
одне вікно в одній господі.
Під’їхав. Стукає. Заходить.
А там самотній чоловік
сидить, немов двадцятий вік.
Закуска й пляшка на столі.
І журиться чомусь в теплі.
А гостеві був дуже радий
вчорашній голова сільради.
А нині зняв його райком.
Такий, як мовиться, облом.
Тож поділитись тим нещастям
не мав із ким господар, власне.
Зустрів мандрівця дуже щиро
і пригощав його без міри.
Бо то не тільки був мандрівець,
але й жаданий почарківець.
Усю свою гірку образу
став викладати він одразу.
І гомоніли аж до ранку.
Торкнулись промені фіранки.
Студент відмовився від сну.
З педалей витрусив росу.
Помчався знову в невідомість.
Така проста, як бачте, повість
про те, в яких комунікаціях
жила й до чогось прагла нація…
На початку сімдесятих
Я пас худобу у дитинстві.
Було тоді на пасовиську
корів багато і телят.
Я прислухавсь, як гомонять
старі і сиві пастухи.
Були, звичайно, й дітлахи.
Було цікаво. Та найбільше
мене цікавило щось інше.
Щодня приходила до нас
жвавенька жінка і щораз
струмком лились новини свіжі.
Підживлювали дивовижу
автобуса щоденні прибуття.
Він був, як джерело її буття.
Тримала в пам’яті такі події —
хто вирушив з села до Коломиї.
А хто приїхав — з чим або із ким.
Хто проводжав, хто зустрічав і з
чим —
чи з ровером, чи з мотоциклом,
чи з фірою, чи з чимось уже
звиклим.
Усі деталі просто викладала.
А люди головáми їй кивали.
І скручувалися там цигарки.
Мовчали вдумливо чоловіки.
І вився біля лісу сизий дим.
Пішла вона за враженням новим.
Пішла та жінка. Я дізнавсь
пізніше,
як люди гомоніли, й так, між
іншим,
сказали, що за межами села
ніде вона й ніколи не була…
Середина дев’яностих
Він нас чекав покрай дороги.
Немовби чорт, наставив роги.
Кортіло наш ГАЗ-33
штовхнуть у прірву із гори.
Але цього тоді не сталось.
Не сталось, як йому гадалось.
Звернули з траси ми убік.
І темну ніч він приволік.
Минали ми хати похмурі
в осінній лагідній зажурі.
І край шляху хтозна звідкіль
з’явився нам автомобіль.
Махають люди — зупиніться!
Ми вийшли. Просять — підштовхніть
нас!
Що ж, треба їм допомогти.
Машину штовх туди й сюди.
І — слава Богу! — завелася.
І в ніч осінню подалася.
Ми далі міряли той шлях,
що не згубився у полях.
На трасу виїхали з поля.
Й повірили в щасливу долю,
коли побачили — о, жах! —
кількох машин раптовий крах.
І кожна з них перевернулась,
немовби кров’ю захлинулась,
людською кров’ю, що тьмяніє
й нічний асфальт зовсім не гріє.
І ми те місце катастрофи
так обережно, як Голгофу,
об’їхали, аж похололи
серця у грудях. Доле, доле!
Та ж ми могли тут також бути,
якби не забаглось чкурнути,
не знать чого, в той путівець,
що відвернув той наш кінець.
І поки ми десь там штовхали
машину, що в полях застряла,
на трасі сталась ця тіснота —
дорожня транспортна пригода.
Її зі страхом оминувши,
перехрестившись і зітхнувши,
ми мчали далі, а навстріч
летіли три швидкі у ніч,
за ними ще три міліцейські.
Таке ти, море, в нас житейське…
А він чекав. Не дочекавсь.
А хто він? Спробуй, здогадайсь.
Лишень свій знак подав тоді,
щоб ми, наперекір судьбі,
відчули, що буває й так,
коли ти, нібито дивак,
міняєш раптом всі маршрути,
не знаючи, де маєш бути.
А він чекав тебе, чекав.
І, може, й досі десь чека…
Частина 2. ХХІ
На початку вісімдесятих —
літо 2014
Вір вийшов із ущелини гірської.
Горів позаду бронетранспортер.
Він вийшов переможцем з поля бою
цей чоловік. Цей справжній офіцер.
Нема таких ночей, як у Кабулі,
Це вам не Київ, де гульня всю ніч.
Здається, що про тебе всі забули,
І не побачиш дорогих облич.
Лишень листи. Листи, що ти писала
до своїх рідних у шкільні роки.
О, як вони тобі відповідали!
Які зворушливі були рядки.
Не знала ти, що ті листи наївні
були їм, як у спеку чистий дощ,
Були, неначе ліки чудодійні
від туги, від хвороб, від потороч…
Були ще в нього незабутні миті,
Про них нікому не розповідав.
І дивиться, як кулями прошиті
нащадки друзів між донецьких трав.
І звідки там взялися моджахеди
новітні зі спорядженням з Москви?
Чому у хлопців замість берців
кеди?
Чому нема ясної голови?
Такі діла, наш Господи єдиний.
Старий афганець дивиться сумний
на зведення армійські щогодини
і коментар десь відсилає свій.
Його, він вірить, хтось та й
прочитає.
Не може буть таке, щоб не читав.
Війну він пережив у тому краї,
де друзів багатьох позалишав.
Тепер по допомогу Україні
звертається він до небесних сфер.
Там побратими. Там відсутні війни.
Він — чоловік. Він — справжній
офіцер.
Літо 2014
Вийшла, як ріка із берегів.
Зрештою, спинилась між лугів.
Підхопили там її вітри.
Їх було тоді усього три.
Як вони неслися! Кумельґом
вгору, вниз, де треба — напролом.
І сплітались їхні рубежі.
А вона лишилась на межі.
Враз її покинули вітри.
Захопилися азартом гри.
А вона стоїть поміж степів,
чує гул важезних літаків.
Вибухи. Стрільба. І блокпости.
Де подітись?! І куди іти?
Дивиться засмучена вона.
Думає, чи є її вина
в цім жахливім кровопролитті.
Завинила чим вона в житті?
В кожного свої гріхи, гріхи.
Неісповідимі ті шляхи,
Що пройти нам випадає їх.
Що робити їй між цих доріг?
Кожен би сказав їй просто: “Стій!”
Стій, кохана. Сестро моя, стій!
Легше нам, коли ти там стоїш,
наче раз лише почутий вірш.
Та такий, що вже у пам’ятку,
Хоч слова, немов у сповитку.
Їх не завжди випада будить,
Та тепло їх солодко щемить.
І якщо стоятимеш ти там,
Не страшні оці жахіття нам…
Осінь 2014
Цей несподівано порушений зв’язок
з тобою. Так, немов отримав строк.
А відчуття були, що в тебе
прикрість.
Та щоб така! О Боже, сльози витри.
Два хлопці, що племінники тобі,
загинули в нещадній боротьбі.
І ти поїхала. Покинула усе.
Вогонь на Півдні вітром рознесе.
Убито хлопців двадцяти двох літ.
Так нація втрачає справжній цвіт…
Ти упізнала. Пригорнула їх.
О Боже, в чому мали вони гріх?
За що караєш їх Ти у степах?
Невже за те, що їм байдужий страх?
Ти знала їх з далеких юних літ.
Чи про такий їм мріялось політ?
Два хлопці. Два соколи. Орли два
так передчасно випали з гнізда.
Переживає біль страшний родина.
А разом з нею плаче Україна.
Де взяти сили подолати злість
На ворога, що нашу землю їсть?
Жере її і дихає вогнем.
Снаряди й кулі розсипа дощем.
Вимірюється так прадавня дружба.
А чи була вона? Зізнаймось. Ну ж
бо!
Ми довго їх терпіли, як могли.
Вони за це невдячними були.
І кожен день ми чуємо про жертви.
Ти привезла батькам синів їх
мертвих…
Чому весільний поїзд не руша? —
А кам’яніє в кожного душа…
Наприкінці 2014
Старі і сиві. Прибули здалека.
Утікачі з Донбасу. Майже з пекла.
Стоять у черзі. Реєструють їх,
заглиблених у роздумах своїх.
Що думають? Чому в них переляк?
У кожного в очах тривоги знак.
У кожного в руках є документ —
вкраїнський паспорт, ніби
інструмент.
Одягнуті — вдивіться! — паспорти
в обгортки, що, здавалось, не
знайти.
У кожного — невже це як синдром? —
Обгортка з есесерівським гербом…