Ну як не горіти душа не може?..

247

Ні, це не перебільшення! Творчий псевдонім –
Рута Вітер,
– який вибрала собі талановита дівчина Юлія Пигель –
метафора, що поєднує рух і статику, колір і прозорість, закономірність у землі і окриленість понадземну. Щедро природою обдарована, (мистецтвознавець,
модельєр, художниця, авторка багатьох музейних проектів), Юля постійною працею
вдоскона-лювала свій багатогранний талант, творчо зростала просто на очах.

Це стосується насамперед поезії. Вона сміливо поринала в глибини нашої національної
історії, але, як людина сучасна, тонко відчувала тривоги нинішньої доби, та
навіть передчувала болісне, небезпечне, загрозливе, – те, що сьогодні є
драматичною реальністю.

Вірші, що їх пропоную увазі читачів, знайдено серед Юлиних записів. Не слід
сприймати їх як архівні. Вони – це живі переживання, які слід брати на
озброєння. Моральне і патріотичне. Таке, яким жила Рута Вітер.

 Роман
Лубківський

 

Рута ВІТЕР

(08.11.1981-14.09.2008)

В нас украли
небо, а душу розпинали на калині

вороги зрадливі

 

Тепер вустами
змерзлими кажу, що недомовила,

Тепер руками голими вертаю небо
зоряне,

Тепер вузькою стежкою іду ногами
босими,

Якою йшли на страту, як в
безсмертя.

 

Вертаю крила, що рубали – не
відтяли.

Вертаю серце, що не вийняли –
виймали.

Вертаю ріки, не водою – кров’ю
литі.

Вертаю вітер,
що ловили – не могли зловити.

 

Стаю під кулі, щоб упасти й
підвестись.

Згораю на
вогні, щоби згоріть й воскреснуть.

Відроджуюсь розстріляним
Відродженням,

Над чорним полем білим Сонцем
сходжу.

31.03.2006

 

***

Тисячолітнє до себе самих
повертання –

Єдиновірна дорога , дорога –
осанна.

Вічний
Чумацький, вишиваний Хрестиком Шлях –

Шлях і на крові густій і на битих
кістках.

 

Шлях по зірках, як по тернах
колючих,

Шлях по серцях, що зотліли у
муках,

Шлях, що і вітром і сіллю пропах

Безкінечний Чумацький мозолистий
Шлях.

 

Щоб не згубити себе навесні тим
шляхом

Предків могутніх сліди героїчні
шукаймо,

У негасиме
єднаймось сузір’я, немов огнецвіт,

Тернів колючих ламаймо тендітними

крилами дріт.

24.03.2006

 

***

Немає Вас. Мені і цвіт не милий.

Весна як ніж у серце ніжне.

І крила за плечима важкі такі, як
брила

І небо , мов пустеля, і Сонце мов
залізне.

 

Хоч краплю ніжності, хоча б ковток
любові

І погляд лиш один і дотик Ваших
пальців,

І дотик до щоки і усміх
піввідкритий,

І я здіймуся вгору й затріпочу в
танці.

 

І знов
почнусь спочатку, і знов навчусь літати,

І впаду в
Ваші сни і стану ранком Вашим.

Оце і є
життя, оце і є те щастя

Назватися
коханою, назвати Вас коханим.

 

Не маю я
страху, бо суть моя –безстрашність.

В поезіях
згораю. Кров тихо вітром плаче.

І груди
тужать мавками і прагнуть дочекатись

Таких ночей
солодких, таких чуттів гарячих.

 

О не
дозвольте втратити, згубити те, що маємо.

Лише візьміть
за руку, лиш затисніть в обійми.

Бо це і є
життя, бо це і є те щастя –

Назватися
коханою, коханим Вас назвати.

11.05.2006р.  

 

***

Несамовито так я Вас люблю,

Що серце молодече би віддала,

Що душу погубила би свою,

Чуття в пісні безсмертні
переклала…

 

Мені ж без Вас життя – то не
життя,

Мені без Вас і дихати не сила,

Хвилина кожна – темна і пуста,

І навіть рай божественний не
милий.

 

Нема спокою вдень, а ні вночі,

Нема в дівочих муках щастя,

Скажений біль не стримати нічим,

Гірку журбу не вгамувати…

 

Я Вас люблю понад життя,

Про Вас у мріях світлих марю

Мов птах крильми знеможеними
б’юсь,

Мов янгол ранений страждаю.

 

***

Зеленою стежкою ішла я, мов Лада.

Весну закликала, диво-пісню
співала.

 Віщувала Сонцем, вітрувала вітром,

Несла мов корону чарівних трепіток.

 

Намітила від нечисті кольором
коло.

Веселка сміється, а у косі –
колос.

Розвіяла чорні хмари, розігнала
морок.

Запалила цвітом гори, запалила
море.

 

В малій насінині спочатку почнися.

Сльозою Перу на купальською
вмийся.

Червоним, багряним, черленим
розквітни

Хай кожне цвітіння стане
створенням світу.

 

***

Заснули предки і не прокинуться
ніколи,

Та все ж крізь вічний, непробудний
сон

Спроможні розпалити у нащадків
віру 

У честь, свободу і любов…

 

***

Ну як не боліти мене не може,

Той біль, яким стогне віками
Земля?

Ну як не горіти душа не може,

У тому страшному вогні,

В якому згоріли мільйони таких, як
я?

Ну як не збудитись душа не може

Від того крику, що в повітрі
завис?

Прокинься же кожне серце,

Якщо ти і досі спиш!!!

 

 

 

 

Дебют в УЛГ

Діана ДУБРОВА

 

Мені у шибку заглядає вересень…

(Ні, не Микола. Той, що у садку).

Ще килимом зеленим трави стеляться

І груші майже-майже у соку.

Вуалями невидимого золота

Пливе медових яблук аромат.

Хоча земля порізана-поколота

Слідами від натруджених лопат…

І пахне медом, садом і багаттями,

Що павутинням заснували дим…

І наче сон, думки летять за
згадками

Туди, де я була дівчам малим.

Здається ще учора тут крутилася,

Збираючи бабусині казки…

О! як же тоді вирости хотілося!

Під доглядом трудящої руки.

Ось тут дідусь, як завше, за
роботою…

Мій перший крок – йому, мої
знання…

Дитяче, світле, кутане турботою

Лишилося мені від того дня.

І тяжко так чомусь душі вертатися

Від того світла, із країни мрій…

Хіба ж я з ними можу попрощатися?!

Лишіть хоч згадку у душі моїй…

Лишіть той день, де осінь пахне
травами

Де є вони, де я ще не сама!

Загляне в шибку вересень, лукаво
так:

«А, ти ще тут? А їх уже нема…»

 

12 вересня 2014

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!