Новицький. «Пропаща кров сліпих дерев»

261

ПОВЕРНЕННЯ

Мамо,

я повернуся з вечірньою чередою

я йтиму босоніж

через усе село до нашої хати

моє тіло пропахло

гіркою кров’ю зеленого полину

та я йтиму

насолоджуючись

цим запахом.

 

Бо він мені нагадуватиме

про мить мого повернення…

 

В. Бровченку

* * *

Над полем чайка степова

над полем чайка…

і я іду,

і степ як море, степ…

ця біла чайка як душа,

що відліта,

кудись у даль…

А поле – чорне

наче ніч

пшениця щезла

а чайка степова

немов душа

кудись летить,

куди вона…?

 

 

* * *

озвавшись вітром

або золотим промінням

нашого з тобою сонця

хочеться вірити

в прийдешніх снах

знову буде весна

то тільки осінь

може закохуватися

у зиму

 

у білу паморозь на моєму

віконці

до якого прилетить

горобчик

щоби

заглянути у мої сни

з тобою

знову тільки з тобою

 

бо білі вуста черешні

всміхатимуться  нам

 

коли навіть на моєму

віконці

не буде

маленького горобчика…

 

 

МОВОЮ ДОЩУ

Вітер

переливає сльози дощу

у цинкове відерце

 

щоб люди змогли

скоштувати кров степових трав

сльози дощу

не мають смаку чи запаху

 

вони як степова кров

помірно тече у земельні глибини

 

та чосом хочеться вірити

що наша земля пригортає ці сльози

своїми чорними руками

 

 

БІЖИ ЗА ВІТРАМИ

вершнику

заспокой свого запального коня

візьми у руки нагайку

та у степ за вітрами біжи

біжи як ніхто і ніколи не біг

або залишись у вигнанні з собою

уже сьогодні заспівають перші музики

та усе забудеться закам’яніє твоє обличчя

а може собі залишити твого коня

він мені здається

помітнішим серед інших

його очі мудріші ніж у тебе

ти ж знаєш – це твоє творіння

яке ти викохав  своїми руками

кожної миті кінь закохувався

люди ніколи цього  не помічали

бо не вбивали собою себе  а кінь

що лютневого вечора забіг за село

лиш зустрівся зі своїм вироком…

 

 

 

* * *

Плете , ридає , б’є у жорна,

Пропаща кров сліпих дерев.

А день-жура така вже чорна,

Що не одрізниш крик і рев!

 

Глибинно, тихо, обережно,

Ступає чорторийська віть.

Ховають струни і безмежно,

Земля у юрбищі стоїть.

 

Зірвавши мить, отдавши луки,

Забравши горе із хреста

Цілунок дикої гадюки,

Дарують згублені вуста!

 

 

БІЛІ НИТКИ

І. Сажинській

 

Туман тримає у своїй руці білі нитки

він обплітає ними чорні байраки

і зелену конюшину котра тільки підняла свої руки до сонця…

хоча зелена конюшина перетворюється на чорну

після того як туман відкриває свої

білі очі

й починає дивитися на неї…

 

Туман увійшов у тіло конюшини

прикрив своєю рукою її прекрасні руки

і

почав цілувати її подих

котрий відлітав від неї

котрий першим променем сонця

був у стані чорного поля

у останньому дні

та

тихенько

зіниці неба закрилися

й

хтось сказав

хай небо її кохає

без перестанку

без подиху вітру

й обплітання сну

 

Скоро зимові ночі стукатимуть

у двері

у трави

і чорні поля

без перестанку !

 

туман розтинає свою сорочку

і починає співати пісню

про диво – квітку

котра поряд з ним

він танцює залишаючи білі троянди

на порозі хати

залишає останній кривавий лист…

 

ПОЛИНОВИЙ КРИК

циганка вдяглась у вітер

спогад її полиновим криком

перетворюється у камінь

 

 

БАГРЯНА ВОДА

позбавлена слізьми

багряна від крові вода

освітлює червоні маківки..

 

СРІБНІ ХАТИ

срібні у сієві хати

бачать як коріння

перетинає людські стежки

 

* * *

стара верба хоче бути

прозорою квіткою

з очима вітру

 

* * *

сонце хоче бути

краплиною

але без води

 

ОКОВИТИЙ ДЗВІН

( Жартівливий етюд)

 

Палає церковний дзвін,

В набряклому тілі взимку.

Немає вже п’яних стін,

В розхристаного будинку.

 

В горляці котяча хіть,

Цей літр всього лиш перший.

Остання гаряча мить,

Моїх оковитих звершень.

 

Хай змовкне синюшний люд!

Все випито – п’ю лиш воду.

В медсестри сто грам молю –

” Сама випила ! – взяли моду!”.

 

* * *

 

Молодою, красивою, милою…

Ти до мене сьогодні прийшла.

А, вже завтра, осінньою зливою,

Ти від мене сама відпливла.

 

Тільки знай, що на першім побаченні

Більше сорому, ніж каяття.

Але це більш не матиме значення,

Ти кричиш : ” Я, навіки твоя!”

 

Бо минатимуть весни за веснами

І минатиме осінь сяйна.

Ми залишились вічно щасливими,

Доки сниться білява весна.

 

А, вже потім, дощі за дощами,

Чорна сукня, і мармурна хіть.

Ця любов незалишилась з нами,

Бо таксист за дверима стоїть!

 

* * *

“час литить” та ніяк не минає

тільки ходять чужі та чужі

мати тихо мене сповиває

на ріднішій тепер чужині

 

Сповивайте тихенько і ніжно,

Ви ж бо, мамо, такі молоді.

Бо на дворі морозно і сніжно,

Бо в душі ви навіки одні !

 

СПОВІДЬ

От і все… Більш не буде розмов

і розлуки,

Більш не буде отих снігурів

Одпливає печаль

Одпливає у човнику ночі…

Переплутавши вік навіки

 

Плачуть люди чужі і незнані

Їхні сльози краплинки роси

Плачуть роси вранковіші сльози

Тихо плачуть самі по собі…

Що ж то буде? Зітліли сади

Цвіт черешень спадає на землю

Я чекаю відлуння грози

Коли сніг стане тінню весни

 

Відгоріли своє… Проминуло…

У минулому все загуло,

Тільки вітер, окрилений вітер

Листя сипе тобі на чоло

І не треба печать споконвічну

І не треба іти навмання

Переплутавши лик і лукавство

Я піду… Я зійду… Відійду…

 

* * *

Біля цього кургану

стоїть дівчина…

Дивлячись на степ

у полоні вітру

дивлячись на стару кам’яну

бабу

котра вдяглася у весняне цвітіння

квітів які простягають свої зелені

руки до сонця

 

* * *

І мружить ніч свої печальні очі,

Фіранки білі. Очі голобі.

Я згадую про тебе проти ночі,

Але слова блукають у журбі…

Майбутнє спить. І ніч іще не знає,

Що сонце тихо ранком увійде.

Чи соловей синичку покохає?

Душа складна. Коханнячко чуже…

* * *

Тільки сонце й зелена трава,

Перші промені нашого літа.

Ми замовкли. Згоріли слова,

Ніби в вогнищі пізні квіти.

 

Тільки усмішка, мов каяття…

Чи знайду я на тебе схожу?…

Вже не буде в ті дні вороття.

Все минуло, мов мить. А може?…

 

Задихнулись в лункій німоті.

Від богів нам прийшла покара.

Час змінився – і ми вже не ті…

Ти – видіння нічне, примара.

В ПОЛОНІ ВІТРУ

Дивлячись на дівчину у полоні вітру

хочеться доторкнутися до її білих

перс

Хочеться поцілувати її у зелені очі.

Щоб потім вони наснилися вночі

Коли горобці розтимуть хмари

з яких зроблять гніздо

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!