Нові музики тнуть гопак на площі…

128

Із книжки поезій Deus ex machina
 
Василь Кухта
Котрий ти вік вікуєш –
Згорджена, безборонна…
Ліком яким лікуєш
Рани душі і лона?..
 
Хто ти – свята і звична?
З грозами і сонцями.
Світить твоє обличчя
Ласкою і синцями.
 
У світову задуху
Глухо кидаю: що ти?!
Тріумф живого духу
Чи мавзолеї плоті?
 
Випита і пропита,
Глумом століть підкута…
Із чавуну копита
Носить твоя спокута.
 
Бранка пустого слова,
Болю німого жриця…
 
І похитнеш основи
Кличем жаским вовчиці!
 
ФАЗА ПОВНОГО МІСЯЦЯ

Місяць світить, мертвий іде…

Ци не боїшся?..

З гуцульської казки

 
…А місяць світить… В ореолі смерті
Ідуть банкіри, бонзи, президенти:
Грошем брехливим, «буквою закону»
Півконтинента призвели до скону.
 
В конвульсіях розпачливих трясуся,
Проте гукаю: «Дзуськи, не боюся!»
 
…А місяць світить. Крізь непевні гони
Йде прокуратор, митар у погонах.
Вони – за себе. Що їм «за» і «проти»:
Останню нитку відберуть в голоти.
 
Мертвотний зір сховали в циркулярах…
«Я не боюся вас, нічні примари!»
 
…А місяць світить. По чортівській кладці
Йдуть стукачі, дрібні христопродавці.
Очима блудять, плоттю хилитають:
«А чи боїшся?» – скрадливо питають.
 
Я ними, мов повіями бриджуся:
«Нечисті, згиньте! Й вас я не боюся…»
 
…А місяць світить. На місток облуди
Ступає друг, ще вчора серцю любий.
У мене він питав поради-броду,
А нині сам забрів у мертву воду.
 
О, як він скиглив: бути чи не бути?..
«Не бійся, брате! Зупинися, Бруте!..»
 
А місяць світить…
 
***
…Твоїх церквичок глави горді,
Твоїх пивничок млявий гріх,
Охлялі душі, ситі морди
Німих правителів твоїх.
 
Твоїх ґрунтів вінки весільні,
Твоїх потоків скутий гнів,
Сухі ціпки, холодні більма
Твоїх безтямних крикунів.
 
Твоїх фантазій бумазея,
Твоїх повій безжурний сміх,
Напівскалічені мойсеї
Шляхів підзоряних твоїх…
 
УЖГОРОД, 2000
о самітня біла вороно
ти живеш у місті
митників і контрабандистів
щодня крізь чотири кордони
чотири виміри
у фурах ліфчиках
чемоданах баках і ще в дечому
везуть несуть ліс-кругляк
метал цигарки «Мальборо»
солярку горілку «Кайзер»
безпачпортних дівчат
косооких китайців
і ще… ще дещо
 
але твоя найризикованіша контрабанда
це слово
тільки слово
 
щодня з європ у Європи
і ще далі
на схід захід північ південь
тече шарудить
зміїним хвостом
бруднозелена ріка
міняйли
ошаліло шепочуть
трансвеститними голосами
розімлілі м’які поліціянти
перелопачують
липку бірюзу процентів
пальцями однієї руки
 
але твоя найвідсотковіша контрабанда
це слово
тільки слово
 
о… зет’с ґуд… все файно…
всьо харашо…
а ще: іґен*… добже**… біне***
всі: повії боси
збирачі пляшок податків
президенти олігархи
клієнти генерали
«афганці-бригадири»
з протезованими мізками
ситі благодушні
раді-радісінькі
і ти…
ти мусиш бути щасливим
 
бо твоя найоптимістичніша контрабанда
це слово
тільки слово
 
його не висвітлить
радіоактивною руркою рентген
гострими гвіздками пальців
не простукає
зачеплений за живе митник
воно наче наркотик
сховане найретельніше найглибше
у формулі крові
візерунку душі
кольорі очей
насмішкуватій губі
найзаплутанішій
звивині мозку
 
так… так… твоя найзахищеніша контрабанда
це слово
тільки слово
 
їдеш автостопом
на велисопеді
у запльованому вагоні
запалюєш свічки в зіницях невдах
ворушиш попіл людської гідності
на бетонних «зебрах»
шлагбаумах камерах стеження
трощиш наче факір
шкаралущу зневіри
тисячі митників ментів спецнаглядачів
беруть під козирок
дивляться на тебе
з ненавистю зазадрістю любов’ю
бо твоя найвибухонебезпечніша контрабанда
це слово
тільки слово
_________________
 
* ** *** Добре (угорськ., польськ., рум.)
 
 
АНГЕЛ ІЗ ВИСОКОЇ СТОРОЖІ

Пам’яті Василя Мартинюка

Жив хлопчина з ніжними очима…
Ти його на фото зауваж:
Автомат за юними плечима
І зручний плямистий камуфляж.
 
Він дівчатам посмішки дарує:
Ранку, сонцю, росам чистим рад…
Каже так: «Солдат завжди жартує,
І нічим не журиться солдат…»
 
Та журитись, звісно, не причина –
Він до цього «статусу» вже звик:
Бойову леліяти машину,
Ремеслом гордитись: навідник.
 
Ще життя покличе до бар’єра,
Бо для цього здатен чоловік…
Небезпечну вимріяв кар’єру,
В армію закоханий повік.
 
Був йому легким солдатський ранець…
Та хистка здригнулася земля:
Розпочав смертельний номер – танець –
Божевільний зверхник із Кремля.
 
Посилає у чужі керунки
На прокльон приречені полки…
І летять залізні подарунки
З ніжної хлоп’ячої руки.
 
Корчиться Луганськ у лютій муці –
Чорний «Град» весь світ розколисав…
Мов на танку, ніжно у «Фейсбуці»:
«Я люблю Вкраїну» – написав.
 
Написав: «Помру за діло праве…»
(Стрижена в бандані голова…),
Бо для нього «воля» і «держава» –
Це не просто завчені слова.
 
Степ розлогий, даль карпатська синя…
Глянь, небесне світиться табло:
Мов ковтаєш грудку: Україна…
А вони: «капуста» і «бабло».
 
У захмарні він полинув далі –
Від бійців споряджений послом…
Переріс бездарних генералів
Непростим солдатським ремеслом.
 
Тим, найвищим, – не вернутись з битви
І шолом зронити з голови,
Пригорнувши мамину молитву:
«Ти живи, мій хлопчику, живи!..»
 
Знищити всі засідки ворожі
Як без нього вистоїмо?! Без.
 
Ангел із Високої Сторожі
Ніжно посміхається з небес.
 
***
В світі глухім і чулім,
В світі церков й темниць
Три освятити кулі,
Вижати сто пшениць.
 
У громохкім, як бубон,
Тайнім, як Божий глас,
Двічі коханим бути,
А полюбити – раз.
 
З чорної сажі, дерті
Світлу сукати нить.
І не вклонятись смерті
Навіть в останню мить.
 
ЛАЙЛИВИЙ СОНЕТ
Напружив пам’ять, нашорошив слух:
– Ну, як вам, гер, міністр новий? – питаю.
Міністр… який?… Pardon… не пам’ятаю.
Багато їх… міняєм часто слуг.
 
Кав’ярня… площа… моря сизий дим…
І патоковий смак чужого краю.
А рідний: держзлодіїв (чино)зграї…
Багато їх… ну, а народ – один.
 
І знову путь… пости, кидала митні…
Блукальці світу – душі перелітні.
Ну, а вони… направду, як їх звать?..
 
В’язь візантійська: степ, стовпи, білборди…
Круті дядьки, лукаві сині морди,
Батьки народу [job jich peremat’]!
 
SOTTO VOCE*
Усі дороги, що ведуть до Риму,
Із Києва втікають в даль незриму –
Мовчить… мовчить розораний Майдан…
Наївних мрій залежані цукерки,
Куми – чорти лукаві з табакерки
І їх кривавий за мільйони тан!
 
Та це до слова тільки… сотто воче…
І потяг сумно гальмами скрегоче –
Він руна золоті везе у світ…
У Світ Старий, зачуханий до дірки,
По горло ситий сексом із пробірки…
А втім, йому не нам складати звіт!
 
Русява Роксоляна із Підгайців,
Що вчора спала в татовій куфайці,
Вже завтра римських пастиме гусей!
Partitim**  про модерне римське право
їй сотто воче натуркоче бравий
Попутник (із Одеси) Одіссей.
 
…Вона стоїть і палить неуміло –
На показ виставляє грішне тіло…
Та посмішка її – це тільки грим!
Чужі слова смакують губи спухлі…
І золоті сонця – коліна круглі…
За тамбуром вагону – Східний Рим!
 
І байдуже: Мілан, Неаполь, Піза…
Хай жовта картка, хай шенгенська віза…
І хто нам ворог… хто по крові брат?!
І варвари твого жадають лона.
І ти – нага, розп’ята, безборонна…
Вікно у світ – Малевича квадрат…
 
Під спів коліс шпаркі екстази ночі…
Це я тебе кохаю… сотто воче:
О Роксоляно, де ти в тьмі століть?!
Із сицилійських племінних бастилій
Я викраду твоє нужденне тіло,
Щоб Україну призвести на світ!
 
…І пахне у тунелі райським садом,
Із динамітом бавиться бен Ладен…
Цур, непристойне лізе щось на ум!..
Телерапсод (не з Галича) Данило
Неголену мармизу шкірить мило:
«Кохайтеся!»… І чорт йому не кум!
 
…Що ж, Рим як Рим… та спопеляє гени
Розорана бруківка Картагени
(У суперсенсі теж майстри – не ми)…
 
І ми колись кохались в рідній хаті.
І в нас колись водились Головаті…
Зосталось безголов’я… І куми!
______________
 
* Напівголосно (італ.)
** Частково (лат.)
 
***
Вже давно не родить Менчул рижки
В ґротах чорноротих, мов гроби…
Як не підем, братчику, в опришки,
То бодай ходімо по гриби…
 
В темному, розхристаному ломі,
Де сичі ґаздують і вужі,
Зблиснуть нам під місяцем червоні,
На вітрах гартовані ножі.
 
Хто їх притаїв в німім бескетті,
Для якої слави чи хули?..
Білими сувоями простерті
Постаті зринають із імли.
 
…Нам під ранок випаде вертати
З присмаком утрати на душі.
Будемо гриби четвертувати,
Якщо вже судилися борщі!
 
Будемо в ярмі понуро спати.
Тугу колисати край межі…
Будуть грішне небо розтинати
Блискавки – опришківські ножі.
 
ФРЕСКИ НА СТІНАХ ЧАСУ

  1. Прага, 1937

На вежі сонно хрипить дзиґарик:
Слов’янська Мекко, приймай прочан!..
В короні Віта татусь Масарик
Пливе на хмарі з-понад Градчан.
 
Розв’яже вузол тугий торбинки
І обдарує дрібних синів:
Всім чехам – рому, словакам – шинки…
А кукурудза – для русинів!
 
У передшесті пікантних варив
Європи грізно клекоче чан…
Злютує радо вам сто швейцарій,
Та Україна… для галичан!
 

  1. Будапешт, 1942

Святостефанська кипить аорта –
Тюльпаном чорним став Балатон.
Верховний лицар пан Міклош Горті
В розкриллі свастик вдягнув хітон.
 
У ритуалі німім щоднини
З дарами серця він шле послів:
Мадьяру – боґрач масний з конини,
А русинові – сто шомполів.
 
У божевільних вогнях містерій
Не тіло, – душу вже рве навпіл…
Назичить польщам хітон імперій,
Та Україні – з осики кіл!
 

  1. Київ, 1991

На вітрі мають лисячі хутра,
Придворні бренди пасуть бунчук:
П’ять псевдоправих, п’ять лівих «ультра»
П’ять «Д» виспівує ЕL Кравчук.
 
У нього витримка патріарха,
Він має вдачу щедру таку:
Росії – славу, честь – олігархам…
Всім українцям – по баняку!
 
Переварились в котлі істерик
Шал лицедійства, скрип вітряка,
Слов’янська вбогість, фавор америк,
Солодка усмішка хижака…
 
ПЛАЧ ЗА ДУНАЄМ
Беріть олтарі та пивниці панноній
І, юрти спаливши, воздвигніть Сінай.
Рожевого степу цілуйте долоні…
Верніте ж мені, хоч за викуп, Дунай.
 
Малят і лошат відлучіть від кумису,
Танцюйте під скрипку, зневаживши най.
Зіниці жінок засівайте ірисом…
Верніте ж мені, хоч за викуп, Дунай.
 
Годуйте інжиром розніжене військо –
Йому вже дарунок готує Данай…
За мармур карпатський і золото скіфське
Верніте, прошу, мого брата… Дунай!
 
Зорю запаліть над шляхами ординців,
Піски розоравши, примножте добро…
Верніте Дунай, бо за ним наодинці
З глибин первовіку ридає Дніпро.
 
***
Гримлять вози, од пилу й тлуму сірі,
Спалахують обличчя й сердаки.
Похмурі поганяють машталіри
Крізь пісню. Крізь недолю. Крізь віки.
 
Звідкіль ви, люди? шепітські? космацькі?
Не спиняться – даремно не проси…
Шаблюки їхні довгі гайдамацькі,
їх пальці вузлуваті – од коси.
 
Їх смушки й губи ще не пахнуть тліном,
Ще шляхом не гойдає каламуть.
У їх очах живе ще Україна
Із синім басаманом через грудь…
 
Ще березень, ще рік тридцять дев’ятий.
Надії ще не спалено мости.
Ще віру у пророка не розп’ято.
Ще в силі преподобний Августин…
 
Та в Краснім полі вже зросла ненависть,
Вже страхом підпоясаний Сіґет.
Вже чорний, ворожбитський свій акафіст
Готовий прочитати кулемет…
 
Гримлять вози. Нема вівса й розради.
Палаци пропливають і хрести…
В америках яких…
яких канадах
Вам Україну суджено знайти?!
 
…Поблякли смушки. І погасли файки.
Чийсь голос долинає з верховіть:
У вузликах з червоної китайки
Гуцульської землі не розвезіть…
 
***
Над ґрунями віхола квилить.
Плащаницю вітер білу носить…
Знову ти стоїш простоволоса,
У кофтині… Що тобі болить?
 
Слухаєш далекі голоси
Тих, котрі пішли за перевали.
Ще тобі мигтять, немов опали,
їх сліди в обрамленні сльози.
 
Брязкіт зброї, ґрати, бурий сніг.
Люте «…мать» і лебедине «мамо»…
Досі ще тобі не одпалали
Тих сердець хорали вогняні.
 
Припаду губами до руки,
Враз німий уколе серце докір…
Не чекай їх. Це мовчать потоки.
Завірюхи відгомін глухий…
 
В небесах байдужих – ні зорі.
У пітьмі морозний чути хрускіт:
Одчахнулась пам’яті галузка,
Чи банкет справляють упирі?..
 
Лиш в твоїй ласкавій коляді
Ясне світло ще лікує вічі,
Та ялинок поминальні свічі
В мертвій одбиваються воді…
 
БОКОНЧІ

Пам’яті батька

Мій няньо у тифозному бараці –
Вмирав чи жив – одне тримав на гадці:
Щоб черевики, куплені у Баті*,
З ніг не зірвали вилупки щербаті.
Він дротом прив’язав до тіла ранти,
А сам лежав, мов родич фабриканта.
Його дірявим хтось накрив мундиром…
І батько плавав у червонім вирі.
Він шепотів: «О мункосазод**… мунко…»
І кайлом вибивав рови-дикунки.
І падали годноді***, діти панські…
І літаки ревли американські…
Приходили румуни в портупеї
І тицяли в долоні мокрі леї.
Приходив росіянин, мов з картинки:
«Атдай бакончі… слишь, атдай батінкі!»
А батько захлинався в чорнім варі…
«Помре й віддасть!» – сміялись санітари.
І супились штабісти ропухаті…
«Я не віддам, бо як вернуся д’хаті?!»
Він не помер – не дали черевики,
На два лумера, може, завеликі.
Нема шнурків, та вистачило дроту…
О, як вони скрипіли під Сиготом!
Вертався батько у старій обнові:
«Міняймося!» – благали в Кречунові,
Під Раховом патрульний з автоматом:
«Снімай бистрєй, – кричав, –
фашіст проклятий!.»
Та він дійшов і впав посеред хати,
Пречистій помоливсь за Яна Батю.
Сокирою той рант рубав до ранку…
О, хто б мені пошив такі топанки?!
________
 
* Найкрупніший чеський фабрикант-взуттьовик між двома світовими війнами.
** Трудовий примусовий табір (угор.).
*** Лейтенант (угор.).
 
БАЛАДА ПРО КНЯЗЯ РОСИ

Пам’яті Тараса Мельничука

1.
Дзвякнули глухо двері,
Наче приблудні пси:
– Ну, захаді, бандера!..
Кто ти? – Я – Князь Роси…
 
Слідчий сміється хтиво:
– Братец!.. Вот ето блажь!
Кружка да ватнік вшивий –
Княжескій твой баґаж…
 
Чорний язик свій гострить –
Все про парашу, грязь…
– Патрія… патрія ностра*… –
Тихо шепоче Князь.
 
2
…– Чом, Коломиє, стогнеш? –
Ти ж бо малий Париж…
Як у вині не втонеш,
То у вогні згориш.
 
Волі йому не досить,
Вдосталь вини й вина…
Патрія… патрія ностра…
Ну, але де ж вона?!
 
Морщить чиновник лоба:
– Хто ти, – пита, – єси?!
Дивна твоя подоба…
Відповідь: – Князь Роси…
 
3.
Ходить він – білим в білім
Проз Коломию. Проз…
Горне кресак до тіла,
Повний цілющих рос.
 
Горду скликає ґміну,
Духом поправши тлін.
Але йому – по коліно
Та, що не встала з колін.
 
Що він, крилатий, просить:
Кобзу чи сагайдак?..
Патрія… патрія ностра! –
Княжого неба знак.
––––––
 
* батьківщина наша! (лат.).
 
СІНА В СНІГАХ
Сіна в снігах – хисткі, хрумкі ковчеги
V морі безнадійної бентеги.
Але кого врятують ті сіна?..
І хатній дух, і теплий дих маржини –
Лиш прихисток чужої батьківщини:
За нього ще не сплачена ціна.
 
Сіна в снігах – остання віра плоті,
Висока, наче голос Паваротті.
Душа тече крізь пальці, мов руна…
Блага вівця – сумна гора Ґлемея,
Її Господь зліпив із воску й глею:
Ми жили тут. Чи житимем?.. Дарма.
 
Сіна в снігах – пожухлі габардини,
І папороті цвіт – дві жменьки трини.
Невже на світі все – лиш прах і тлін?..
Що нам зосталось: лій дрібної гадки?
Продажна сила та іржава бартка?
Порожня тайстра? порох із колін?..
 
Сіна в снігах – печать страшного лоску,
Замерзлий глей, холодні краплі воску,
Останній позирк Бога з-над ґлемей…
Та серце просить: хай запіють треті,
Щоб вік новий сповити у верету –
Без слів фальшивих, без пустих камей…
 
Сіна в снігах…
 
***
всі розповито вина
спалено всі мости
мак вибухає синім
 
і не приходиш ти
 
ночі всі розіп’ято
в колоратурі мсти
ноту найтоншу взято
 
і не приходиш ти
 
вбито усіх героїв
знято усі пости
пущено душу строєм
 
і не приходиш ти
 
крила усі відтято
сказано всі «прости»
проклято усі клятви
 
і не приходиш ти
 
врешті всміхнулась доля
здерто усі бинти
і торжествую: воля
 
…але приходиш ти
 
ЕКСТАТИЧНА ОДА
Славлю екстаз голодних…
їли овес і біб,
Та не зламали гордість –
Чесно лягли у гріб!
 
Славлю екстаз затятих…
Синій кривили рот,
Та не співав їм: «Брате!..»
Чорний хробак-сексот.
 
Славлю екстаз сердитих…
Не відповіли: «Єсть!»
На ордени і титул
Не проміняли честь.
 
Славлю екстаз елітних –
Хаму спинили рух…
На кілограми й літри
Не подрібнили дух.
 
Славлю екстаз тверезих…
«Слава!» – гуде юрба…
Розпачу гострим лезом
Вбили в собі раба.
 
Славлю екстаз абсурдних
В царстві брехливих квот…
Вижити – в глумі, бруді,
Щоб зберегти народ.
 
***
Зносилася на виріст сорочина,
А ми ж іще не малися людьми.
Нага смерека копильцятко, сина,
Колише під змарнілими грудьми.
 
Ми тішились, ми все базарювали,
У мареві купались золотім,
Допоки нам сумної не заграли…
Ну що ми, браття, виграли на тім?
 
Кому смішні потрібні пустохвали,
Чи ці плачі скорботні край межі!..
Вже діти в тім чаду повиростали,
Свої – сміються, ремствують чужі.
 
Нові музики тнуть гопак на площі,
Старих зівак новітній вабить фарс…
А ми… чи ми воскреснемо? Відорщі
Водицею святою скроплять нас.
 
Якщо ми повандрусмо далеко –
У ті світи, звідкіль ніхто не жде,
То, може, до могили хоч смерека
Свого синка німого приведе.

м. Ужгород

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!