Ностальгія за справжнім

208

 
 
Віктор ПАЛИНСЬКИЙ
 
Ностальгійне
Не за Львовом сумую,
Бо нікуди й не вибирався
З цього міста.
Сумую за собою колишнім
У незбагненному граді
Найсмачнішої в світі кави,
Зачарованих трамваїв,
Що вміють літати,
Живої архітектури,
Здатної плакати і сміятися,
Високого Замку, насправді
Найвищого в Європі,
Дощів, які воліють
Бесідувати з тобою,
Франкового зграбного
Особнячка в обіймах
Справжності Стрийського
Парку.
Не питайте про мій
Ностальгійний стан:
Це сум за самим собою
У місті, що його вже
Немає.
 
Бути
Що кому до того,
Просто, мусиш бути.
Потайки мережити
Собі якісь стежки.
І синя баня неба
Створюватиме затишок
Тільки для тебе.
Навіть не думай
Здолати все одразу;
Те, що задумано
На усе життя.
Хіба тобі зле ведеться
Під оцим мерехтливим
Небом? –
Хіба не здіймаєшся час-до-часу
У верхні світи?
Тільки впіжмурки
Грається осінь;
Знов життя зачинається,
Знов…
 
Їжак і час
…І той їжак побіг собі.
Почнись.
І тихо так у лісі наче
часу
Не хочеться тут бути
Як колись:
лишив він все.
І в лісі – позачасся.
Спинись.
Прислухайся й дивись.
 
Торкнутися дня
Торкнися його,
Цього дня,
Виразно
Невтішного.
Та, втім, запахущого:
Чиїсь трояндові кущі
Зібралися гуртом
І забрели у цю осінь
Наче відаючи
Про такі ось дні
Невтішності.
…І про горобині
Ночі,
До нестями глибокі.
…Найчемніша мова
Моя
Щонайменше мені
Належить.
Вкотре наклались
Годинникові стрілки.
Прикро гудуть
Вітри.
 
Сад
За цією брамою
Якийсь давній сад,
Занедбаний і лагідний…
І стільки в ньому
Неба й сонця,
Що видається нетутешнім,
Можливо, навіть окрайцем
Райського саду.
Щоразу, коли приходжу сюди,
Чую легкий легіт
Ангельських крил…
…І залишаюсь наодинці
З собою справжнім.
 
Розмови
Запахли яблука вночі
В цій лісничівці серед світу.
І миші шаруділи
у пітьмі,
Неначе пошепки точилися
розмови.
Й досхочу хотілося
Погомоніти з нічкою.
Упав горіх із печі
На долівку
І долучився до нічних бесід.
 
Темні зорі
Сніг за вікном
Такий святий,
Як мед.
І бачу як пливе
Вздовж колії
Цей потяг сніговий.
Мов невловимий тихий
Грім.
Як свіжості взимі
Безмовна повінь.
Художнику, на цих
Малярських творах
Ти знаєшся
І чуєш їх світи.
Вони у собі мають
Стільки тиші,
Що подих їхній
Темні зорі
Заколише.
 
Темні води
Розпочинається осінь.
Темніють води
Древньої річки.
…І хочеться просто постояти
На принишклому мості,
Аби не прогавити
Найостаннішого листка –
Запізнілого листа серпня.
І не говорити нікому нічого
Про свої жалі
І про спалені любовні листи
З літа.
І не думати про прийдешнє…
…Вода повертає спломенілі
Листи.
 
День квітки
День останної квітки.
Немає більше ні жалю,
Ні крику.
Відчутна найменша
Спонука
До віднайдення
Енергії джерела…
…А птаха все летить
І дума про свободу
Квітки.
 
Квітка
…Ся квітка, нам мов прислана
з небес.
Вертається тендітним
супокоєм
Усе, що тут довкола було
без
Цієї звістки неземної.
Найперше слово. Слово.
У нас уже нема
Таких святинь,
Як квітка ся,
З високих полонинь…
 
Птахів крики
Крики пустельних птахів
Серед пастки дощу.
Серед пустелі пустель.
…Якесь дієслово діяло
Так настирливо,
Що крики здіймались
До неймовірних висот,
Торкаючись блискавиці…
Отож я кажу тобі:
– Не засинай так раптово
Під крики отих
Пустельних занудних
птахів.
Птахів.
Крики.
 
Печалі
Втомилися печалі,
Плаче день;
І хилиться до вечора
неділя.
…Як завше, лікуюся
Грою на флейті.
У проміжках слухаю,
Як гупають в саду
Осінні яблука черлені.
Дивуюся, як багато
У цьому просторі
Всіляких чудасій…
Кришталева клепсидра
Із вічним перетіканням.
Кришталеве перетікання
У вічній клепсидрі.
Клепсидра.
Перетікання.
 
Тиша неспокою
Смакую вИна
Такі холодні,
Такі насправжні.
У цій пивничці
В Старому Місті.
Масивні кам’яні
стіни,
Середньовічної кладки,
Дають зосередитись –
Аж до медитацій.
І можна знову зобачити
Свої вранішні видива
Вчорашніх снів.
…Божеволію від тих
Перемін, що вихлюпнулись
На мене сьогодні
І цупко тримають
У сітях винно-осіннього
чину;
Тиші приглушених неспокоїв.
 
Кроки
Дивно. Так зовсім по-осінньому,
Хтось ходить барвистими
Килимáми передчуттів.
…Але нікого не видимо.
Втім, знаємо, таки
Насправді, вештається, –
Он його тінь – в золотавому
обрамленні;
І подих відчутний,
Ледь гірчить шляхетною
Осінньою прохолодою.
Вщухають легкі кроки
Лише надвечір,
Тамуючи себе
неквапно.
 
Треті
Старе фото з зазубринками
По периметру,
Де каву п’ють друзі
І недруги,
І якісь непримітні
Треті.
І нікого немає
З моїх найближчих,
З тих, що були
Зі мною завше –
У найскрутніші мéнти
Життя.
Розсипається якесь
Білосніжне марево,
Холодить холодом
Дошкульно.
А чи були ті треті?!.
Ця рефлексія згодом
Розчиниться,
Як і з’явилась, – раптово.
 
Жебрак
Жебрак якийсь
При соборі.
Він постійно тут.
Такий покручений
Весь,
Як Квазімодо.
І капелюх його, здається,
Ще з тих часів,
І куца шовкова заяложена
Краватка,
І густо набитий мосяжником
Давній черес,
І жорсткий темний заріст
Аж під самі очі,
І одне око заліплене
Чорним пластирем.
Так усе по-театральному
Виглядало,
Допоки він не упав
У брудну калюжу
І не засіпався в епілептичному
Припадку.
 
Нічна електричка
Двоє жінок – невтомна
Сіра порода, –
У череві електрички,
У нічному лісному
Тунелі.
У цьому раптовому
забутті.
І щось таке чисте і біле,
Як сіль, просувається
Вздовж вагонів,
З полів і з неба,
І ще звідкись,
І дихає повітрям
Віддалених просторів…
І не треба мовчати
У цій загубленій
Електричці.
У забутті віддалених
Просторів.
 
Чумаки
Цілу ніч чумацькі вози
скрипіли;
Крутилися колеса долі.
І гомоніли кремезні дядьки.
Похмурі обличчя їхні
Освітлювались багаттями
Скупого вогню,
Що пригасали обіч
дороги.
Я пішкував за чумаками.
І мені було з ними добре.
 
Неповернення листка
До ранку ще так далеко.
Я можу просто в Мудрості
Твоїй повиснути.
І навіть там залишатися
Якийсь час.
…Я можу не квапитись
Повертатися
У сльотаву вогку
Погоду,
Насолоджуючись
Відстороненістю
Пролітаючого
Нічного
Листка.
 
СнІгові й птАсі
Сніжилося музикою
Першого грудневого
Надвечірку.
Птаха якась у сутінках
Тривожно кричала.
І поле стелилось срібне,
Виповнене густо місячними
Снами.
Засніжена сутінь
Не перешкоджала
Теплим вічним очам
Дивитися з наднебесся.
 
Перевізник
Ото і всього:
Знову ранній сніг.
І будуть леви
Збуджено ричати.
Мій хлопче, Перевізнику
Душі,
Тобі ще доведеться
Зачекати!
Бо – надскладний
І цей транзитний
Світ.
Ти можеш його бачити.
Й не знати!
…Я за густою лавою
Снігів,
Нічого не відчувши,
Повернувся.
 
Сніг і Янголи
…Ці провінційні вулички,
Освітлені тьмяними
ліхтарнями,
Що на них так поволі
Лягає перший легкий
Пухнастий сніг,
Проникливо знайомі
З давніх дитячих снів.
Дим клубочиться понад
водою.
І котяться невтішні
трамваї
З довгої пологої гірки,
Що, здається, сягає
Самого небокраю…
…І три печальні Янголи
Водночас грають
На золотій арфі,
Дивуючи перехожих.
 
Корчма
…Якась корчма.
І лаються там блазні.
І королі наввипередки п’ють.
Плюгаві тягнуть молодиць
До лазні.
А письмаки за клунею
Блюють.
 
Вічник
…Враз повернувся
Той упертий віршник
І смакував якісь свої
Слова.
«Як догоряють в коминку
Дрова, – казав, –
Так десь зникає
Непізнаний вічник».
Я тихо думав: –
«Що воно таке,
Коли минає те,
Що не мине?..»
 
Мовчання над
Бугом
Б.С.
І звідки це?!.
Отут зоріють зорі
І давня ніч,
Отак, неначе снить.
Там десь, ув осені,
Хтось тихо так
говорить…
І Бугу в’ється
Нескінченна нить.
Мовчання, так, –
То золото, то срібло.
А, може, – ще щось:
Третє; не таке?..
Воно – найліпше.
І, правдоподібно, –
Єдине, що усесвіт
сколихне.
І буде ще щось,
Крім вина і хліба.
І крім видовищ
Знуджених картин.
Тож від онука
До прапрадіда
Не вщухне мовчазний
Потоку плин.
…Не буду про незбагнене
і всує.
А все ж згадаю
Смоляковий знак:
Це «дерево, що йде собі
й крокує» –
Йому не повертатися навспак.
Не дивуватиме
І з вечора, ні зранку
Руде покісся
Сивої трави.
Над Бугом,
Над деревами,
На ґанку
Ти місячну кватирку
отвори…
І вже доріжка ллється
Наче срібло,
Чи золото живе,
Чи інше щось…
Сама рука
Мережитиме дрібно,
Що Бог на твою
Душу покладе…
Подумаєш: «Збулось?..»
Таки збулось…

м. Львів

 
Редакція «Української літературної газети» щиро вітає Віктора Палинського з 60-річчям! Міцного здоров’я і нових творчих вершин,  друже Вікторе!

№17 (179) 2 вересня 2016

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!