ДОРОГА ДО БОГІВ
Якби це не стосувалося поезії і любові, то навіть саме словосполучення «дорога до богів» можна вважати богохульством. Але ж, оскільки поезія – це і є мова богів, а любов – їхній дар щасливим людям, то саме ці слова як визначальні й хочеться винести в заголовок невеликої передмови до поетичної книжки Ніни Шаварської.
Отже:
На крилах мрій лечу до тебе.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Нема ні меж, ні берегів.
Ніде нікого, тільки небо
Дорогу стелить до богів.
Вся ця книжка, як і вся творчість Ніни Шаварської, пронизана таким чистим, тужно-крилатим почуттям висоти в інтимних небесах. І при цьому душа її поезії, мов би припалена осіннім сонцем печалі, буває такою малослівною, сконцентрованою (як на лезі ножа), що здається вона викладеною із закам’янілих сліз, які вже й не болять, тільки викликають пекоту в душі читача. Отак, використавши образ квітчастої хустки, поетеса одним мазком малює печаль за минущим часом – лірична героїня уже не запинає хустки:
Молодою жаліла,
А тепер, ніби пізно.
І вже в одному сумніві «ніби пізно» затисло всю невимовну жіночу печаль.
Так нічого й не відбулося…
В білу постіль листком впаду.
А мені ж у цю ніч здалося, –
Хтось ходив у моєму саду.
Не так давно, ми пам’ятаємо, привладні рисаки літературної критики погейкували на поетів за «надмірну печаль» (так, ніби ту печаль хтось може поміряти!), котра мов би кидала тінь на світлу радянську дійсність. Звичайно, ніякий лад не примушував критиків так писати. Просто таким чином «дурні молились богу влади», не маючи Бога в себе в душі. А насправді саме та душа, яка опалюється печаллю або омивається слізьми (не напоказ, звичайно) і буває найчистішою. І саме така поезія, яка непомітно вловлює стан тієї душі, проникає в душу читача. Вона справжня.
Вся лірика, звичайно, – це найтужливіші, найкрасивіші крайнощі, ті леза, по яких проносяться людські душі – творця і читача, нерідко лишивши довічні рани на серці.
Я давно був уважним читачем поезії. Це не наслідок мого відповідального характеру. Це доцільність читання поезії, бо головні силові вектори приховані від читання поверхового. Саме тому й помітив у поезії Ніни Шаварської ще одну характерну деталь: це якась суміш одчайдушності і зухвалості, що проявляється як захисна реакція дуже чулого, дуже вразливого серця. Така риса мимоволі оголює почуття до такої міри, що сам втрачаєш захисну реакцію і розумієш слово саме на рівні сердечних почуттів. Ось:
День помирає на розп’ятті
Вітрів, дощів і холодів.
А я у тім же синім платті,
Що ти так бачити хотів.
Це красиве зухвальство самовпевненості звучить в тих же вимірах, що, скажімо, й оці рядки
Ронить сльози на стежину
І цвіте з останніх сил!
Поезія Ніни Шаварської незвично квітне, як дві гілки. Одна – лірика сучасна, така, як я вже сказав. Друга розвивається за якимись прихованими, іншими законами, які наші літературознавці століттями вишукували у народній пісні. У тих словах не пишно і не густо образів –-один-два, але вони виразні, зорові і якось по особливому вияскравлені, виспівані, і… зексплуатовані в динаміці вірша чи (в кінцевому результаті) пісні.
Ось у Шаварської:
Пливе лебідь до лебідки
У тумані синім.
Пригортаю я до серця
Рушничок весільний.
І далі паралелізуючи два образи, підсвічуючи один одним, поетеса легко і лаконічно малює сердечну драму, таку близьку і таку зрозумілу нам усім.
Мені здається найточнішим визначенням справжності і цінності поетичного доробку є не те, як оригінально, неповторно, несподівано написано (це всього-на-всього матеріал творчої лабораторії поета), а те, як воно сколихнуло, розбудило, насолодило чи пропекло душу читача. Так от, поезія Ніни Шаварської не пролетить експресом душу наскрізь. Хоч і пише вона: «Те, що в душі болить, словом не передати» (художній прийом, звичайно). Але саме своїм словом вона і веде мову душі з душею.
Я певен, ця книжка знайде свого вдячного читача. І мені приємно, що першим її читачем був я.
Михайло ШЕВЧЕНКО
Відкрила свою душу
Одвертими словами.
У сповіді, як свічка,
Згораю перед вами.
Тремтить сльозою біль мій,
Неначе віск гарячий.
У порожнечі ночі
Так гірко серце плаче.
***
Вдивляюсь в стареньке люстерко,
Невже в нім теперішня я?
Невже отак просто і легко
Змінило обличчя життя?
Хоч досі воно загадкове…
І де, і коли той причал?
У тиші оцій вечоровій,
Ще спогадів дим не прочах,
Де трепетний сонячний зайчик
З люстерка на фото зліта,
Де вперше в нім дівчинка бачить
Іще не прожиті літа…
***
На крилах мрій лечу до тебе.
Нема ні меж, ні берегів.
Ніде нікого, тільки небо
Дорогу стелить до богів.
Чи долечу – іще не знаю,
Така тривожна синя даль.
Від стужі крила обмерзають
І душу огорта печаль.
Та я лечу супроти вітру
Вже стільки вистражданих літ.
Не покарай любов невинну,
Не остуди, як перший цвіт.
На крилах мрій лечу до тебе.
Нема ні меж, ні берегів.
Ніде нікого, тільки небо
Дорогу стелить до богів.
***
Небесні дзвони тишу розбудили…
Я Вас любила. Боже, як любила!
І ту стежину із рожевих айстр
Я згадую, коханий мій, не раз.
Та ви цього не зрозуміли й досі.
Така холодна цього року осінь…
***
Білий сніг і срібна тиша,
Нашим душам вдвох миліше.
Передзвін казковий в лісі,
Навмання бредем кудись ми.
Чуєш, як співа завія?
Я цілую твої вії.
Я вуста ловлю гарячі,
Наче вперше, вперше наче.
Слід заплутавши грайливо,
Ми пірнаєм в сніжне диво.
Заздрять і птахи, й дерева,
Цій любові полудневій.
***
В хисткій позолоті вогню,
Гойдається спогад про тебе.
Я більше себе не виню,
Так Богом судилось.Так треба.
Щоб сутінь овіяла сад,
Згасивши печаль хризантеми.
Щоб сіяв дощі листопад,
Сховавши всі зорі у темінь.
Щоб небо сріблястим крилом
Гойдало над озером тишу,
І в лузі за тихим селом
Душа сповідалася віршем.
***
Чи ти хоч раз дерева бачив,
Що сизим інеєм цвітуть?
Торкнись до них – вони віддячать,
У дивну казку поведуть.
І млосно буде нам з тобою
У тім щемливім забутті…
Дерева спалахнуть весною –
Буває раз таке в житті!
Не забирай від мене казку,
Що я придумала сама…
Я спрагло жду твоєї ласки.
Дерева. Іній. Ніч. Зима…
***
Заблукла птаха залетіла в сад,
Нечутно причаїлася на гілці,
Де в золотій хуртечі листопад
Журливо грав на дідовій сопілці.
Сопілка та уміла говорить.
А як співать, страждаючи, уміла!
І птаху осіяла дивна мить,
Що лиш в любові пісня має крила.
***
Рятувала тебе весною,
Коли танули вже сніги,
Й серед днини, такої ясної,
Більше жить не ставало снаги.
Рятувала тебе улітку,
Як у серце били громи,
Щоб судьби заґратовану клітку
Розбивав ти уперто крильми.
Рятувала, як в пізню осінь
Згіркли дні на одні полини,
І сивини вплелися в коси
За провини чужі без вини.
Рятувала. Та, мабуть, досить
Мені хрест цей тяжкий нести,
І в молитвах любов підносить,
Серед мороку самоти.
Рятувала. Чому? Навіщо?
Все зотліє, стихне, мине. …
Та на згаслому попелищі
Ти хоч раз порятуй мене.
***
Чи було зі мною?
Чи наснилось?
Вичахло від того все тепло…
Чи душа в чеканні натомилась,
Чи її морозом обпекло?
Хоч з легких обіймів і пручалась,
Билася в зачинене вікно.
І не раз в зневірі зарікалась:
«На любов цю права не дано».
Та чомусь у ніч, таку порожню,
Голос рідний досі ожива.
Так, напевне, у житті не можуть
Ніжність убивать прості слова.
***
Ой цигане, цигане, цигане,
Заспівай, бо душа так болить.
Ой ромале, ромале, ромале,
Все життя – це одна тільки мить.
Ані відчаю вже, ні спокути,
Як надії у долі нема…
І минуле не можна забути,
І в майбутнє повірить – дарма.
Ой цигане, цигане, цигане,
Вільний вітер мене здоганя,
І шматує він душу і ранить,
Й вороного спиняє коня.
Бо по картах дорога далека,
Та куди вона і звідкіля?
То снігами завіє, то в спеку,
Аж іскриться в підковах земля!
І над вільним, зажуреним степом,
Знов надія, як зірка, світа.
І лечу між землею і небом,
Щоб свої наздогнати літа.
Ой ромале, ромале, ромале,
Все життя – це одна тільки мить,
Ой цигане, цигане, цигане,
Заспівай, хай душа не болить.
***
Я Вас уже не встигну розлюбить,
Бо для розлук у нас немає часу.
У снах зоріє образ Ваш щоразу,
І Ваша доля так мені болить.
Я Вас уже не встигну розлюбить.
Я Вас уже не встигну розлюбить.
Нехай снігами всі надії вкриє,
Та Ваше слово душу мою гріє,
Спинивши у сльозі щасливу мить.
Я Вас уже не встигну розлюбить.
Я Вас уже не встигну розлюбить,
Забути Вас мені уже несила.
Не раз в молитвах Господа просила,
Святу мою любов благословить.
Я Вас уже не встигну розлюбить.
***
Ви ще не раз згадаєте мене.
Я ж все життя за Вас просила Бога,
Щоб легшою була крута дорога,
Хай долю Вашу горе обмине.
Ви ще не раз згадаєте мене.
Квітучі дні безслідно не минають,
Вони про все таємне нагадають,
Щоб восени збагнуть: усе мине…
Ви ще не раз згадаєте мене,
В гіркій розплаті тільки душі губим,
Хоч все сильніше із роками любим,
Бо вищі небеса за все земне!
Тому й не раз згадаєте мене.
“Українська літературна газета”, ч. 3 (295), 12.02.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.