“Українська літературна газета”, ч. 12 (380), грудень 2025
Із майбутньої збірки «Серпантинами розвідання» Роксолани Вірлан (сучасна українська поезія у США)
Роксолана Вірлан (Погорілець по чоловікові; псевдонім походить од назви хору «Вірли») – українська поетка, виконавиця співаної поезії, художниця, авторка літературно-сценічних перформансів, представниця генерації національно-культурного відродження кінця 1980-х – початку 1990-х років, чия діяльність охоплює сфери волонтерства, громадського активізму та мистецького синкретизму.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Народилася 18 липня 1971 р. у Львові. Базову мистецьку освіту здобула у Львівському державному музичному ліцеї ім. Соломії Крушельницької (1978–1987, клас фортепіано), а згодом – у Львівському коледжі декоративного та ужиткового мистецтва ім. І. Труша (1987–1991). Ще в юнацькі роки виявила схильність до синкретичного мистецтва, поєднуючи у власних поезіях і візуальних композиціях звук, образ і слово. У 1980-х роках брала участь в етнографічній секції Товариства Лева – однієї з провідних організацій молодіжного руху у Львові (засн. 1987 р.), співала у хорі національної і духовної пісні «Вірли» (засн. 1989 р.), долучалася до просвітницьких подорожей Україною, спрямованих на популяризацію традиційної культури й національної самосвідомості. У 1989 р. стала учасницею першого фестивалю «Червона рута» в Чернівцях – символічної події, що позначила перелом у культурному мисленні покоління 1990-х і утвердила українську музику як чинник спротиву колоніальній інерції.
У жанрі співаної поезії (бардівської пісні) творчість Роксолани Вірлан вирізняється інтертекстуальним діалогом із класикою. Її літературно-музичні композиції – це своєрідна інтерпретація творчості шістдесятників: «Осінь в груди крилами б’є» (присвячена Василеві Стусові) – спроба переосмислення трагічного стоїцизму поета-політв’язня; а «Світло з нами живе» (різдвяна феєрія на основі власних текстів і поезій Василя Симоненка) – зразок «духовного театру», що поєднує сакральну тематику з громадянською лірикою.
З 2005 р. Роксолана Вірлан мешкає та працює в місті Луїсвілл (штат Кентуккі, США). У візуальному мистецтві розробляє авторську техніку «об’ємного живопису» (цей метод, що поєднує реальну фактуру з декоративною експресією, є своєрідною візуалізацією життєвого кредо поетки: «заглибитися і вглибитися»). Особливий напрям її творчих шукань – вивчення спадщини корінних народів Північної Америки і переосмислення їхнього світогляду: в поетичному циклі «Незвітреними слідами» і серії художніх робіт мисткиня прагне знайти типологічні паралелі між українським та індіанським світо- і самосприйняттям через архетипи природи, історичні катаклізми і духовно-екзистенційні випробування.
Вибрані твори Роксолани Вірлан друкувалися в антології «П’ять Америк» (2018), у літературних часописах в Україні та за кордоном. Нині вона працює над упорядкуванням збірки «Серпантинами РозВідання», яка об’єднає вірші, написані впродовж кількох десятиріч, і відобразить складну траєкторію її пізнання («розвідування») світу і себе в ньому.
У циклі «Незвітреними слідами» (з майбутньої збірки) художня стратегія Роксолани Вірлан виходить за межі традиційного етнографізму чи стилізації екзотичного та наближається до спроб поетичного перевтілення – інтимного, майже ініціального занурення в колективну архетипіку іншої цивілізації (корінних народів Північної Америки), котра, одначе, виявляється типологічно спорідненою та естетично суголосною з українським історичним досвідом. Візія первозданної Америки в осмисленні Роксолани Вірлан корелює з концептом «wilderness» («дикої природи»), з американським нативізмом загалом, водночас набуває виразних українських конотацій. «Для мене бувальщина корінних народів Америки ряснить промовистими паралелями з українською бувальщиною та сьогоденністю. Попри різні умови розвитку – нашими діями у борні керували найдостойніші якості людського єства: честь, захист Роду, безстрашність, відданість ідеї», – зазначає на своїй сторінці в соцмережі поетка. Через це в образі знищених, асимільованих, але не скорених цілком автохтонів Нового світу простежуються виразні паралелі до української здатності «воскресати» – через обряд, пісню, збережене Слово. Ідейна домінанта цього циклу полягає в осмисленні глибинних наслідків колоніального насильства як явища не лише історичного, а й екзистенційного: витіснення у резервації, мілітаризація і профанація сакрального простору, редукція «живої» пам’яті до музейного експоната й асиміляція як форма духовної смерті – все це зближує поезію української авторки з доробками її північноамериканських сучасниць (передусім таких, як Джой Гаржо, Лейлі Лонґ Солджер, Лінда Хоґан).
Міфологічна структура циклу «Незвітреними слідами» ґрунтується на образах, котрі походять із космогонічних уявлень корінних американців і їхньої колективної пам’яті й функціонують і як поетичні тропи, і як коди самосвідомості, вписані в сакральну топіку поетичного тексту. Приміром, апеляція до Нітгі-Маніто (Великого Духа) уможливлює діалог із трансцендентним: звичні об’єкти – сонце, трави, дерева – втрачають свої фізичні оболонки і набувають статусу сакральних сутностей: «і це не сонце – сон усе це – сон це. / Оце не трави – лава зельних духів. / Це не дерева – древні часоборці, / що увірвали звичностей попругу». Образ Сонця – багатозначний і динамічний, уособлює жертву, очищення й оновлення («підіймемо – як рибу на списі з Огайо – із вен – / наших вен – ізневірене сонце – з кривавої гавані»). Зоря, як у вірші, присвяченому вождю шауні Текумсе («Метелик в пелюсті», інтерпретується через тотемні вірування – як фатальний знак («Зоря, наче око пантери – на скар блідолицим – / навпіл розпанахує ночі загребистий слід»). Не менш промовисті образи вітру – як духовної сили, що приносить голоси предків, і водночас самотності й забуття, і каменя, що з нього «силу п’ють по ночах сови». Каменю авторка надає статусу своєрідної «планетарної книги» – носія абсолютної, нефальсифікованої пам’яті, інформаційний потік котрої перервати неможливо.
Особливе смислове навантаження несуть зооморфні образи, що виростають із шаманської традиції та набувають рис тотемів-провідників або знаків небезпеки. Кінь, традиційно пов’язаний із воїнською доблестю, швидкістю, свободою («Коли вдаряє в сонну землю тричі / рахманний кінь і кільчиться трава…»), у вірші про Навіженого Коня трансформується в alter ego ліричного героя і відображає його духовну сутність («Я тут досі жену навіженим конем невсипущим, / Понад ваші будівлі і храми брехливої віри»). Водночас живий «невсипущий» кінь протистоїть «залізним коням» (потягам) – метонімії індустріальної колонізації. Сові довірено роль вісниці пророцтва чи смерті («сови з ночевих утроб п’ють чорносоння»). Образи змії та вовка – традиційно амбівалентні: змія є уособленням мудрості, зцілення, а також підступності («залізно змієм обрейковані стежки»), а вовк – це і тотемний дух-провідник («душа вітрова»), і переслідувач («Подолаємо повню люту, / в солодкавих словах – отруту – / нам ще ж іклами рвати вузди, / розгризати загуслу тінь»).
Ритуальна та знакова символіка відіграє ключову роль у поетичній образності циклу й актуалізує зв’язок сакрального з історичним: авторка не лише описує традиційні обряди корінних американців (як декоративні елементи), а й вводить їх у структуру поезії як інструменти резистентності, відновлення колективної пам’яті та самозцілення. Наприклад, слово «вампум», що означає ритуальні пояси з черепашок, у вірші «Гоятлай» – не так етнографічна ремінісценція, як символ сакралізованої пам’яті в спільнотах без писемності («Вампуму рвалися шнури магічні й гранули…» – йдеться про десакралізацію пам’яті й розпад комунікації між поколіннями). Чорні Горби – священний топос племені лакота (Паха Сапа), центр їхнього всесвіту – інтерпретуються як символ утраченого життєвого простору, оскільки були захоплені білими поселенцями. Образ люльки миру, що у традиції багатьох племен був знаком угоди, у вірші про Джеронімо (Гоятлая) набуває іронічно-трагічного забарвлення: ритуал утратив свій первинний сенс і став символом зради і насильства. Натомість образ закопаного томагавка набуває подвійного значення: з одного боку, це жест відкладеної, але ще не завершеної боротьби, а з другого, – символ зраджених надій. У метафорі «танець Сонця» (випробуванні для воїнів) реалізується ідея тілесної й духовної ініціації – від фізичного спротиву («що не крок – із м’ясом здерта плоть») до метафізичного прориву («коли крізь стіни ходиш, ґрати рвеш»). Побутова деталь пошиття взуття (мокасин) прочитується як зловісний пролептичний знак (передвістя) війни («Шиють воям мокасини – / значить, близиться війна»).
Жіноча суб’єктність в індіанському циклі є наскрізною і багатоликою та реалізується як у конкретно окреслених постатях (матері, що прощається із сином; коханої Навіженого Коня; жінки з візії у вірші «Ява»), так і в метафоричних образах, що асоціюються з архаїчними стихіями (землею, водою, ніччю). Зрештою, провідна в «Незвітреними слідами» ідея «wilderness» – як первісного, непідкореного простору, що зберігає духовну цілісність, – є ще однією формою жіночої суб’єктності: українська авторка творить власну, феміністичну версію «wilderness» як внутрішньої, чуттєвої істини. У центрі добірки – Матір-Земля (Пачамама), що втілює космічний і родовий початок, а також вразливу субстанцію, яка зазнає наруги, грабунку і знекровлення: її тіло перетворюється на топографію болю й руїни та уособлює осквернену традицію і знищену культуру. Вода – універсальний архетип очищення – у цьому циклі набуває додаткових конотацій: як утілення неперервності часу, а також спротиву («Тече душі нескореної хвиля супроти заарканюючих меж»); «огняна вода», відповідно, – антистихія, інструмент ентропії та колоніального розтління. Ніч інтерпретується через хтонічну символіку, актуалізуючи мотиви загрози та хижацтва – «крукокрила, одзьоблена, зла – / голодно й чорно вишукує жертву забуту». Жіночий образ у стосунку до маскулінного світу війни розкривається через бінарну опозицію «дія – натхнення»: це і та, що чекає і оплакує (традиційний мотив дружини чи нареченої, яка втрачає чоловіка чи обранця і чия доля нерозривно пов’язана із жертвою); і та, що є рушійною силою для воїна, спонукаючи його до злиття з природою («Крадися до неї, як лісу розбуджений дух – / нечутно і тремко, нестерпно і палко крадися, прозорою сутністю вовка, голодної рисі…»). Хоча в патріархальній ієрархії роль останньої може здаватися вторинною, у поетичному універсумі Роксолани Вірлан саме жіноча енергія забезпечує духовну легітимацію боротьби.
Отже, трансформуючи етнографічні реалії й міфологічні коди корінних народів Америки в знаки екзистенційного спротиву й духовної тожсамості, Роксолана Вірлан переконливо доводить: універсалізація свого (національного) відбувається саме через апропріацію «чужого» (зокрема індіанського) досвіду.
Вадим Василенко
З циклу «Незвітреними слідами» Роксолани Вірлан
Гоятлай
Це тане час у клекоті смоли,
рубає тіні лезо гостромісячне.
Ти з ким це люльку миру засмалив?!
Тобі ж бо довіряли сонми!.. тисячі!
Закопаний, не в землю, томагавк –
у совісті оспалі надра врізаний –
це він бере тебе на клятий гак
із того миру, мучить у Форт-Пікенсі.
Залізні коні… сни – такі бліді,
хураре бризже, кров на кожнім камені.
Отруйні риби в «огняній воді»,
хребти – і стріл, і плем’я – переламані.
І попри все: завжди є вибір!… Є!
Не здатись до кінця під смерти ґронами.
А ти повірив… пастка… смерть… музей…
Ну що ж ти, Гоятлає?! Що, Джеронімо?!
* * *
Воям шиють мокасини –
значить близиться війна.
Розставатись батьку з сином.
Дише злом тропа курна.
Звили аспідові сланці
голосіннями століть.
Сови – ще тоті бувальці –
чують кров. Землі горіть…
Ой горіти і земельці,
і роз’ятреним лісам…
Чуєш, синку, не чіпай ці
стріли гострені. Ще сам –
їх таких – поназаточиш,
скальпи стнеш,
заробиш шрам
і розпореш чрево ночі,
захищаючи вігвам.
Тінь шмигнyла у тростини,
затривожилaсь жона.
Воям шиють мокасини –
значить, близиться війна.
Видіння
Шукає корінь джерела,
заскука – стрічі,
простори – вітрових гулянь,
а темінь – свічень.
Стріла, заточена на ціль,
шукає жертви,
а мста, зі шрамом на лиці, –
трофеї здерті.
Шукають згиблі племена
потихлу пісню,
в холоднім шереху минань –
тінь ненависну.
І сови з ночевих утроб,
п’ють чорносоння,
немов кoманчі свіжу кров
із вен бізона.
Усе життя, як танець сонця
(присвята Леонарду Пелтіеру)
Таке святе озління влите в серце,
така стрімка уяви донебесь,
немов ніхто у світі не затер ці –
зминулі неминулості.
Не щез ні той огонь,
що пломенів при ночі –
у колі дорогих тобі людей,
ні шпиль сосни, що норови насторчив,
поціливши в сузір’я золоте.
Не зникли співи, стріли не згубились.
Ти проникаєш венами в’язниць
до своїх предків, видобувши сили
зо всіх можливих синіх громовиць.
Бо що тобі полону божевілля,
коли крізь стіни ходиш, ґрати рвеш.
Тече душі нескореної хвиля
супроти заарканюючих меж.
І кожен рух до волі – кров на голці,
і що не крок – із м’ясом здерта плоть.
Усе твоє життя, мов танець сонця –
святого гніву чисте джерело.
Метелик в пелюстi
(присвята Tecumseh)
Дай руку, хлоп’ятко,
дай мамі долоньку малу,
Як ранок дає розсвітання
розлогості прерій.
Народжений вою,
під оком нічної пантери –
під зіркою дива,
що впала за древній валун.
Дай пальчики теплі,
котрі не торкались ножа,
не знали важби томагавку,
кулачної моці –
як тиша озерна не знає
річкових емоцій,
як чиста безпечність,
що долi не звідала жал.
Татанка пасеться сумирно,
шумить травостій,
а «довгі ножі» не зросли
на хижацькі походи.
І ти ще не бачив
скаженого бою ізроду –
тобі ще до стріл та до лука –
предовго рости.
Дай рідне чоло –
хай цілую його і цілу…,
допоки ти в моїх руках,
мов метелик в пелюстi,
поки ще війна не забовтала
чорне загустя
зневаг, перемог, недовір,
недомиру тяжбу.
Вігваме донебний,
закрий нас з Текумсе од бід!
Під зоряний плед утаємни, –
о, Духу Великий!
Зоря, наче око пантери –
на скар блідолицим –
навпіл розпанахує ночі
заграбистий слід.
Навіжений кінь
Ці святенні – ці Чорні Горби,
наче хвилі завмерлі,
витинають гибкі силуети
з глибин небосхилу,
і звучить, і гірчить –
ні на мить не вспокоєне жерло, –
розливаючи вечора магму
на обрій спалілий.
Протинай, пролітай
ці великі рівнини вітрами
і мустангами чорними мчи
над землею Оглала,
Неприборканий Духу –
незміряний світ Пачамами,
сонцепера богине,
з прадавньої пісні повстала.
Викликай і вишіптуй синів
темнокосих зо себе –
із небесного пульсу,
немов із нап’ятої вени.
Хай порвуться часовості
всепростилаючі пледи,
Хай на Чорних Горбах –
стовідродиться Кінь Навіжений.
Над фортами пилюжними гриву обтрусить буйнисту,
Неприхилений долу,
розпрямиться понад містами.
Я тут жив, я любив тут свою
вольнодуху невісту,
я тут досі живу над всіма
блідосердними вами.
Я тут досі жену
навіженим конем невсипущим,
Понад ваші будівлі і храми
брехливої віри.
Засмерділися страхом війни
постулати насущні
і тріщать під копитом рубці
незажитого миру.
Ява
Задиркувате місто хлюпає неонами,
реве висотками – каліче плівку неба,
вибізнесовується ендрями ворголами,
росте, мадоннами видупується голими
і доларує на крові підняті греблі.
І так стоїш отут – на протязі неспинному,
у павутинку духу ловиш сни і спохлип,
і як земля двигоче давніми коріннями,
як із туману випливають Кічі й Чумені
одне до одного – у річці ночі змоклі.
У нього – пасма вороновані – аж полохко,
і три кондори в серці вигніздили волю.
У неї – руки, як ліани – проти мороку,
як індіянська пісня, як магічні сколихи…
І так пливуть Вони велично – так поволі,
летять, звиваються – незбуто-незустрічними,
ідуть крізь мене – недолюблено-тривожні
аяхуасковими стеблами магічними.
Oповивають повні голубими стрічками
i так у душу… так у совість – так не можна!
У цьому місті, де висотки в хмари ріжуться,
химерні будні запливають чорним лоєм –
отак стоїш отут зі сажею на вилицях,
і у потилицю потаймир дме і піниться…
Вони цілуються у мене за спиною.
Добірку підготував Вадим Василенко
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.