Нестерпна легкість трагедії

Пародії і сатиричні мініатюри

ВАЛЕНТИНОВІ ШУЛЬЗІ – ЕПІГРАМІСТОВІ

Хоч він Шульга, та правою

Свої рядочки ниже.

З насмішницькою славою

Він проти шерсті… лиже.

 

БАЛАДА ПРО ПРИСМАК

Кому – шапку смушеву,

кому – люльку дешеву…

…………………………

Кому пушок на рило,

а дядькові Кирилові – крила.

(Іван Драч, із книжки «Протуберанці серця»)

 

Кому – дими,

Кому – килими;

Кому – літа палючого,

А кому – зими.

 

Кому – жар-багаття,

Кому – нове плаття,

А кому – й розп’яття.

(Олег Здорик,  із книжки «Передчуття»)

 

Кому – килими,

Кому – літа серед зими;

Кому – спирту пекучого,

А кому – малява з тюрми.

 

Кому – міцного плеча,

Кому – півтора калача,

Кому – нового м’яча,

А кому й присмак Драча.

 

КІЛЬКІСТЬ ЯКОСТЕЙ

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.

 

(Тарас Шевченко, «Кобзар»)

 

Поставлю слово на кордоні,

Де свічка пам’яті на варті.

(Іван Війтенко,

газ. «Літературна Україна»

від 3 травня 2018 р.)

 

Коли Шевченко б’є у скроні –

Й при свічці пишеться чудово!

Я на словесному кордоні

Поставлю слово.

І своє.

У мене ж є!

 

КВІТКООКА

Смоковнице стара, тобі вночі не спиться

І щось шепочеш ти, як завжди, невпопад…

……………………………………………….

І у цукерні вже застиг лукум-рахат.

 

(Світлана Короненко,

газ. «Літературна Україна» від 22 червня 2019 р.)

 

Смоковнице стара, мені вночі не спиться,

Хоча вже сплять давно і Київ, і Багдад.

Багдадський злодій знов крадеться, мов лисиця,

Точніше, наче лис. У мандрах знов Синдбад…

На вогник не летять з поклоном три зозулі.

Я знову щось плету, здається, невпопад.

Хоча кебаб-люля шепоче: «Люлі-люлі»,

Та в животі моїм не спить лукум-рахат.

 

ТОРБА СЛІВ

Віршомісто Віршоград,

кожен тут іспанський гранд,

мандарин китайський

в шапочці кутастій,

в африканському кожусі

і з сережкою у вусі.

 

Отже, йдім по виноград

у славетний Віршоград,

де говорять все підряд

попри дощ і попри град!

(Микола Слюсаревський, газ. «Літературна Україна» від 3 серпня 2019 р.)

 

Я прийшов по виноград

у славетний Віршоград.

Ну, а тут і в дощ, і в град

кожен меле все підряд:

мандарин китайський,

муедзин ненаський…

Тут недолітки безвусі,

і Шевченко у кожусі,

і Медвідь без лайки

та без балалайки.

Ось крокують дружно вряд

Галя, Петрик та Кіндрат,

а протези їм усім

змайстрував старий Максим.

А в сусідньому селі

б’ють у крицю ковалі

так, що в дальшому селі

мертві лізуть із землі…

Я прийшов у Віршоград,

наразивсь на словопад,

став на площі, наче бард,

та й собі мелю невлад.

 

ТИПЕСА

І ти прийшла, рум’яна від морозу.

 

(Микола Луків, газ. «Літературна Україна» від 22 червня 2019 р.)

 

І прийдеш по першому морозі…

(Роман Скиба, із книжки «Осінь на Місяці, або Усміх Дракона»

 

Утратили поети сон і розум

Від тебе, Музо, й від твоїх принад.

І ходиш ти, рум’яна від морозу,

Від Лукова до Скиби – і назад.

 

ІНТИМНИЙ ЛІРИК

В саду засніжене гілля,

І світло у вікні.

…………………………….

Куди вона? Звідкіль вона?

З яких земель і літ?

 

(Микола Луків, газ. «Літературна Україна» від 22 червня 2019 р.)

 

В моїм саду – в цвіту гілля,

І світло у вікні.

Й хоч диха свіжістю земля,

Не пишеться мені,

Бо ходить дівчина в саду,

Відома на весь світ.

Мабуть, спитаюся піду:

З яких земель, Ліліт?

 

МІЖ СЛОВОМ І СЛІВЦЕМ

Лікуйте ближнього слівцем…

…………………………………

Я стверджую!.. І з Ним у Слові

живу!

(Ярослав Ткачівський, газ. «Літературна Україна» від 3 серпня 2019 р.)

 

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

бо я живу.

(Павло Тичина, із книжки «Перемагать і жить»)

 

Я стверджуюсь, я утверждаюсь

у Слові в сні і наяву.

А читачів – слівцем стараюсь

оздоровИть, бо я живу!

 

ПОХМЕЛІЗМ

Сідало сонце. День згасав. Вже сутеніло,

У мене ж на душі – в цю мить п’янку – весніло.

Я обціловував твою криничну вроду…

(Віктор Женченко, «Українська літературна газета» від 19 липня 2019 р.)

 

Пташки вітали день новий. Уже світало

І в мене у душі все танцювало.

Я сп’яну обціловував криницю…

 

ЗЕМНА ЛЮБОВ

Незабудка не за будкою цвіла,

А любов не до закоханих прийшла.

Незабудка не забулася цвісти.

Як же вам про цю любов розповісти?

Ну, скажімо, так: в однім селі

Дні бували добрі, ночі – злі.

Бо Йому уже тридцятник, як-не-як,

А Вона вже має двадцять і п’ятак.

І до пари їм нікого у селі:

Полишалися самі старі й малі.

Вимирає і спивається село:

Молоде і юне з нього утекло.

І хоча Вона товстенька і руда,

Але ж є у неї в трусиках звізда.

І хоч куций Він і часом чорно п’є,

Але в нього в штанях все ж таки щось є.

От і поєдналися вони.

Вже в них народилися сини.

І живуть вони як можуть на сім світі.

А кохання – то все вигадки піїтів.

 

ЛЮБОВ ЖЕРТОВНА

Тіло прагне тіла, а душа – спустошена.

Щастя ми хотіли, та, на жаль, облом:

Ти – моя принцеса, я – твоя горошина,

Тож подружнє ложе – кара нам обом.

З’їж мене, кохана! І запий водичкою.

Та й нехай роздує твій плаский живіт.

Згадуй мене зрідка. І живи за звичкою.

Мо’, Котигорошка викотиш у світ…

 

ЛЮБОВ МІЖ ІНШИМ

Сміються-плачуть солов’ї!..

Бери її за груди,

Люби сюди й туди її:

Ви вже дорослі люди!

А коли трави навкруги

Умиються росою,

Згадай про з сиром пироги –

Й котися ковбасою.

 

УКОТРЕ ПРО ЛЮБОВ

Любіть Україну, як власну сім’ю,

Невдатну сім’ю чи зразкову.

Любіть Україну в цвіту і гною,

Вишневу свою, виразкову.

Але пам’ятайте: слова голосні

Кричати не завжди безпечно…

Любить Україну простіше вві сні.

У п’яному сні, безперечно.

 

НЕ МОЄ ЯГНЯТКО

Мою кохану цей дощ нахабний

Мільйоном пальців

Нечесно пестив, хапав незґрабно

І хтиво мацяв.

Мене від злості крутили корчі.

Я пив з надривом,

Дивився мовчки калюжам в очі

І плакав пивом.

 

ПРОЩАННЯ З ЛЮБОВ’Ю

Прощавай, любов моя й тривого,

В нас вогонь давно уже погас.

Тільки пил і попіл, більш нічого

Нам не залишилося від нас.

Наші рештки вітер легкокрилий

Різними світами рознесе.

Ні хреста нам, мила, ні могили.

Тільки пил і попіл наш. І все.

 

НЕСТЕРПНА ЛЕГКІСТЬ ТРАГЕДІЇ

Так хочеться піти в осінній ліс!..

У світлий ліс, іще такий привітний,

Де ти іще нікому не підзвітний,

Бо час іще сокири не підніс.

А в лісі тепло. В лісі падолист…

Ти з попелу картоплю вигрібаєш.

Іще жартуєш, тільки відчуваєш,

Як витікає з тебе гуморист.

 Олександр СТУСЕНКО

«Українська літературна газета» №18 (258) 13 вересня 2019

Залишити коментар