Неоніла Яніцька. Між світами, що скресли…

480

***

Доля ще не косила насправді,

Так – з мантачкою жде за вікном.

Чого плачеш, мов статуї Гауді

Неврожайним торішнім вином?

Коли сходяться хмари – до грому,

Утікай хоч у душу й дивись –

Пише небо на тлі золотому,

Що було і буде ще колись.

Позавішує вікна дощами, –

Хочеш – кайся, хоч – ревно молись:

Що тобі відкриваються шрами –

Ти і сам вирізав їх колись.

 

***

Між світами, що скресли, і стежки нема –

До небес долітаю орлино,

Замість білих снігів намалює зима

Крила янгола – чим не картина?

І засвітиться слово – уже не моє,

І стоятиме в хусточці скраю…

Мені завжди словами борги віддає

Ця зима, що вікує без раю.

А тепер ще й безсніжна, бо винна сама –

Відпустила морози і плаче…

Виглядає підсніжник з її рукава, –

П’є-цілує сльозини гарячі.

 

 

***

 

Вже замість крику – шепіт, шепіт, шепіт…

Вже замість болю – сонце на межі,

Іде собі, малесеньке, по степу –

Зриває маки – краплі на ножі.

Страшний бенкет справляє попелище,

І стогне серце – віковий Майдан:

Там смерть, там кров вистуджує вітрище –

І янголи летять в Небесний стан.

Ці каски в квітах, ці щити фанерні,

І чорний сніг, і безкінечна ніч…

А барикади геть не інженерні,

А все ж стоять, бо Київська бо Січ!

Мечем й вогнем святиться кожна битва,

І воля не дається без борні…

За вас, Герої, мамина молитва

Вже криком захлинається в мені

 

Седмиця

День перший. Щаслива, красива,

Як злива, іще молода.

День другий. Засіяна нива, –

На обрії – сонця хода.

День третій. Пора  ворожити

І знати, що там, на горі.

Четвертий. Вклонятися житу,

Молитись ранковій зорі.

День п’ятий. Збиратися в осінь,

У клунку – хлібина й пісні.

День шостий. Захрип, безголосий,

Щось пише на голій стерні.

День сьомий. Самітник знайомий,

Сніги за плечима приніс:

Закине нас – крапки і коми –

На зоряний віз.

 

Собі колишній

 

На тому боці вулиці – весна,

Сміється день у сонця капелюсі

І птаха на плечі така ручна,

І світ, як вишиванка на обрусі.

На тому боці вулиці – сади

Хмеліють, закликаючи до раю,

Куди б не йшов, повернешся сюди,

Де плаче сміх, біль – цвітом опадає.

На тому боці вулиці – блакить

Із незабудок, човен сушить весла…

Час-перевізник ходить і мовчить,

Чекає стільки, скільки скаже весна.

На тому боці вулиці – луги

Дзвенять чи репетирують сонати,

Метелики нанизують круги

І не бояться небо це тримати.

На тому боці вулиці – вітри

Цілують хмари, їм – аби із хати…

Намалювала? Ластиком зітри

Усе, що я не встигла обійняти

На тому боці.

 

***

Так легко йти, коли вже не вернеш, –

Сніги впадуть на груди і завиють,

Огорнуть душу смутком білих веж,

А я собі наворожу завію.

Нехай мете – ні неба, ні землі;

Світ заблукає в білій високості,

А ми у ній – сніжиночки малі,

На нас давно планети грають в кості.

І навіть якщо випаде зеро,

І стихне все, –  щоби не закричати –

Візьму останнє слово і перо, –

Я віршами навчилася мовчати

Про себе, про…

 

***

Як той підсніжник головою

Товчу цей світ – небесну твердь,

Де місяць ходить з булавою, –

Збирає плату із осердь.

Зірки – малесенькі, мов чері,

Достигли в Божому саду

І закликають на вечерю,

Хоч добре знають – не прийду.

Мені – цвісти, мені боліти,

Але не в тебе на плечі,

І випасати в травах  літо

В зірками латанім плащі.

 

***

 

Це – я. Це ж я – та жінка у вікні,

Знадвору дощ полоще мою душу,

Січе лице на роки і на дні,

А я ще посміхаюся, бо мушу.

 

Це – я. Це ж я – усіх небес блакить,

Яку зронили на пекельну сушу:

У незабудках небо защемить –

Встеляю світ і розриваю душу.

 

Це – я. Це ж я – Ваш найсолодший сон, –

Найкращу роль зіграю: плачте, сцени!

Я – Ваш одвічний ешафот і трон,

Та що Ви справді знаєте про мене?

Це – я. Це ж я – при ночі і при дні:

Сльозина свічки – жінка у вікні.

 

***

Перецвісти, переболіть, мовчати –

Упасти в небо – ближче до землі,

Вона одна барвіночком хрещатим

Благословляє душі-кораблі.

Небесну твердь відміряти роками,

Над сивиною плакати у снах.

Пливе хмаринка з усмішкою мами,

Йде по мені кульбабкова весна.

І тиша, Боже, срібнодзвонна тиша –

Пливуть крізь неї душі-кораблі…

На щоглу днів здіймаюся найвищу –

Саджаю небо в грудочку землі.

 

***

Рецепт весни: наповнюємо склянку

Найперше – сонцем, бо прийшла пора

Садити небо просто біля  ґанку,

І синьку з нього рвати – для пера.

Тоді до сонця додаєм зелене:

Бруньки на вітах, малахіти трав,

І стануть наші очі празелені –

Сам час-художник так не малював.

У росах відшукати краплі щастя,

Найперших квітів білі голоси

Самі складуть молитву для причастя,

Вінок сплетуть предивної краси.

Ще – вкинути монетку на удачу:

Вернутися не раз, не два сюди…

Складаєм і розв’язуєм задачу:

Цвітіння душ = сади.

 

***

Народився – заводиш блог,

Нік, пароль (ще нема тире).

Його точно читає Бог –

Щось підкреслює, набере

Ієрогліфи – дні з торбин,

Знак за знаком (дивись в вікно)

Розшифруєш, коли один,

Коли згіркне життя й вино.

Переписуєш знов себе,

Видаляєш (привіт, деліт)

Дати, друзів, дзвінки – любе,

Що тримає старих орбіт.

Фотографії перемог,

Розчерк блискавки у кінці…

Народився – ведеш свій блог, –

Точиш душу об олівці.

 

“Українська літературна газета”, ч. 7 (273), 8.04.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!