ВIДСТУПНИКАМ
І
Я вас не знав. Я вас і знать не хочу.
Десниця Божа вас не обмине.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А двері вірнопіддано скрегочуть,
І заглядають в душу поторочі,
І честь, як миш руда – у портмоне.
Ви вже назвалися народним сином
На всеньке шобло, на усі віки.
То тільки в малохольного Мартина
Аж до землі зігнулась мокра спина
Із вашої галантної руки.
Вам – совість, наче глина під ногами, –
У мозолях свинцевих канчука.
Ви молитесь давно вже кулаками,
І милитесь, як обри, – на Маями,
Де правда товстолобих – в кошельках.
Ваша мораль, як сухоребра кицька,
Що можна, як повію, приручить.
Ваша мораль, як вилощена цицька,
Яку давно хтось в підворітні змицькав,
Що аж на всю губернію квачить.
Ваша мораль, як пес облізлий, блудить
Під високосне і глевке: «Табу!»
Душа, як хвойда в милі, голівудить…
З тавром відступника і зайшлого Іуди,
Вас, як ту гидь, і кури загребуть.
06.01.2013
ІІ
Ні, я не ваш,
і не для мене ваша
Підшита шовком золота вузда.
Агов, нацмени! – мало з’їли каші,
Щоб мою честь, мов клячу, загнуздать.
Хто носить хрест, немов корсет на шиї, –
Нехай скрипить від стайні до стола.
Яка ж то втіха – цілувать Батия,
Який жене до щастя в постолах.
Я вам не кицька,
не лайно з повидлом,
Не одягну на душу паранджу.
Коли хоч раз зігнусь
і стану бидлом,
Я свою честь на палю посаджу.
Таким, як є, – прийду на поле бою…
Не розминуся… Все і всіх –
у прах!
Ми станемо всесвітнім перегноєм,
І вип’єм вашу кров на брудершафт.
Яка там честь, коли бездарний стогін
Давно вже точить ненаситна тля.
Яка там честь, коли біда в пологах,
І гвалтом розверзається земля.
І прийде час – не ваш, порнокопиті, –
Підступить підлість, як останній гріх.
Вам буде тісно і на тому світі,
Коли підступлять в душу пазурі.
Ми вам покажем, як прожить без честі,
Що вже не варта навіть й мідяка.
Марно чекати другого пришестя,
За нами – сонь німа і осока.
Прожить, звичайно, і без правди можна,
Коли під серцем – Каїна печать,
Коли душа, як гершкова таможня,
Де можна гріх, як честь, коронувать.
Ми вам, безбожним вихрестам, покажем,
Що глум для нас, як честь – у міражах.
Ми будем мозок білих негрів смажить,
І сполосуєм душу без ножа.
У вас є шанс: отямтеся в юдолі,
Доки не стала гиблою вода,
Допоки в горнах відчаю й сваволі
Таврується, як смертний гріх, орда.
17.03.2013
ЛИСТИ З НЕВОЛI
Хоч, здається, не в кайданах,
Та не маю волі.
З пісні
Наші кубла нам стануть гробами.
В. Грабовський
І
Писать листи нестерпно, друже-брате,
Коли тобі диктують пахани.
А десь побіля батьківської хати,
Де честь підшита пневматичним матом,
Пишаються звитяжно полини.
Писать листи із отчої оселі,
Де під вікном гріх зуби роздає,
А на шибках – крамольні акварелі,
Неначе глум – у мокрому портфелі,
В якому вовкулачиться досьє.
І ходить безпардонним меценатом,
Великодушним пасійоном сер.
Ах, він – того…
Ах, він давно з мандатом,
Уже на «ти» з прирученим сенатом, –
Дженджикуватий в дошку гастролер.
Він знає все, що нам не треба знати…
А ти, з таким, як сам, глухим – мовчи.
Живуть сьогодні важно горлохвати,
Хто сміло лиже панству босі п’яти.
А ти – сопи…
І панству мак товчи.
ІІ
А ти – мовчи…
Гріх совість заколише.
І шусне честь, як у пісок – вода.
А в каламутній вищербленій тиші
На своє віче сколихнуться миші,
І скинеться повією звізда.
І тільки дядько спотикнеться в сінях,
І в хату хлине глуму ковила.
Звихнеться миш у спорожнілій скрині,
І обірветься, як на павутині,
Досвітня пам’ять рідного села.
Села, що вже забуло, як і зветься,
Села, в якому день уже, як ніч.
І тільки в дядька серце стрепенеться,
А вітер неприкаяно проснеться
На вибитому отчому вікні.
Приблудить пес до отчого порога,
Де вже нікого і ніхто не жде.
І щось лихе подумаєм про Бога,
Що інша, не така у нас дорога, –
Що ми не так і не туди ідем.
Немає щастя… Марно і чекати,
Коли душа пливе під патронат,
Коли душа вже стала синдикатом,
І вмиється гірким денатуратом,
А у селі заправить каганат.
ІІІ
Уже село гвалтують герострати, –
Неначе хмиз спалахують хрести.
В чужих світах, немов у казематах,
Судилося хохлам кацапувати –
Чужим бичкам круто крутить хвости.
Ще, може, повезе колись бурлаці…
Теляті вовка з’їсти – пощастить…
У хащах коронованих овацій,
Ще, може, кинуть кістку, як собаці,
І в душу вдарить нагло холостим.
Юродствують хозари на престолі,
Що став для них, як в лазні – унітаз.
А ми живем, як вітер – на тополі,
Шукаєм грішно втіхи у юдолі,
Де нас бере під яблучко спецназ.
Десь попідтинню доля дотліває,
Неначе зруб вчорашніх вітряків.
А наша воля гордо шкутильгає
Моїм селом, що вчора звалось раєм,
Де вітром заскороджені стежки.
ІV
Мої стежки… Знекровлені сестрички…
Осиротіли поле і ліси.
А може, підпалити честь, як мичку,
І скопом садонутися у тічку…
Спаси нас, Боже праведний, спаси!
Бо хто ще може нас порятувати?
Нардепи безпризорні, президент?
Як не кастрати, то – дегенерати,
Яким уже давно на нас начхати.
Їм подавай доляри, постамент.
Дав Бог, війна нас кровно обминає.
Але чому живем, як в курені?
Чому у цьому збанкрутілім раї
Сусідські діти ревно виглядають
Батьків, які живуть на чужині?
Валандаються десь вони по світу.
Чужа недоля…
Сороміцький шлях.
А я ніяк не можу зрозуміти,
Чому в нас стали сиротами діти,
І найстрашніше – при живих батьках.
Душа моя ніяк збагнуть не хоче,
Чому у школі шастають вітри.
І глухне біль під азіатським скотчем.
Уста німують. Сліпнуть карі очі.
І село сивіє без пори.
Сільська печаль, як глина у варцабах…
Невже ми на цім світі живемо?
І буде дядько волочитись швабом,
І величатись всенародним рабом,
Допоки у душі скрипить ярмо.
V
Найбільше рабство – бідність як вельможа –
В коморі, у стриноженій душі.
Я, певне, дядька словом розтривожу,
Коли скажу, що на скотину схожий, –
Як той Стецько, мордує спориші.
І не додати тут, і не відняти…
Мужицька арифметика сумна.
Ще на землі ніхто не став багатим,
А скільки їх, уярмлених, горбатих,
Для котрих рідне поле – чужина.
Ото й всього, що – пляшка самогону, –
Десь попід плотом…
Не життя, а рай…
І вже з своїм законним вашингтоном
Шманають душу вихрести-тевтони,
І заклично свище малахай.
І заклично свищуть горлохвати, –
Як то ми щасливо зажили.
Тільки ж блудить стежка біля хати,
І скандує вітер розіп’ятий
Ув осаннах віщої хули.
VІ
Хтось сміхом сипоне у душу,
Як сіллю – в рану ножову –
Що я такий-сякий дворушник,
І вішаю «лапшу на уши»,
Що я не так, як всі, живу.
Мовляв, ну що мені ще треба?
Мандруй на піч і жвачку жуй.
Про нас згадає, звісно, лейба, –
Запросить весело до цебра –
Ото вже буде сабантуй!
І справді, що мені ще треба,
Яких достойних кренделів?
Довірсь словам, спитай у неба,
Спитай, лишень самого себе, –
У високосних журавлів.
Сходи на батьківські могили…
Спитай чи так ми живемо?
Чому нам світ уже немилий,
А на чужих холодних схилах
Ми кров свою уже п’ємо.
Десь бродять зорі безталанно
Серед засніжених руїн.
І знову – біль, і знов кайдани,
Якщо в рядках моїх не встане
Душа з уярмлених колін.
08.11.–28.11.2012
***
Хтось цвенькає, що ми маленькі люди,
Що нам судилось – повзать під столом,
Що вже ніхто й ніщо нас не розбудить,
І наших вороних – не схарапудить,
А денщику – горбатиться хохлом.
Невже і справді я такий убогий,
Як пень, що попід вікнами зав’яз;
І що для нас нема й не буде Бога,
А тільки неприкаяна дорога,
Де править коронований маразм.
Дістаньте кольт, візьміть мене за груди,
Щоб аж здвигнулись небо і земля,
Коли у жилах кров мою паскудить
Срібняк порнокопитого Іуди,
А у громах уже святкує тля.
Пекельний день тремтить і серед літа,
А десь за пругом саван хтось снує.
Тінь Клавдія новітнім неофітом
Гойдається над цілим білим світом,
А у душі дух Гамлета встає.
За глумом – даль, а далі – вже могили,
Тільки хрести тупцюють за селом.
Я не піду на вишколені схили,
Ще Гамлет десь мені шукає вила,
Щоб я не став холопом і хохлом.
Здається, й світу грішного не видно, –
Запеленала обрій осока.
А я… Я, слава Богу, – не безрідний.
Мій дух гряде крізь зорі панахидні
У посвистах Всевишнього клинка.
Цвірінькають, що ми маленькі люди.
06.09.2011
***
Я – патріот.
Звик довго й нудно спати.
Співаю гордо гімни під столом.
Я – патріот.
Мені давно начхати,
Що хтось сичить:
лижу по блату п’яти…
І хай сичить.
Я йду у гастроном.
І б’ю чолом від ранку і до ночі, –
До тих, хто може кинуть мідяка,
Хто піднесе авгієву сорочку,
А душу прошинкує з молотка.
Я – патріот.
Не можу без калини,
У полинах вітри свої пасу.
А ще люблю безмежно Україну,
Її співучу мову солов’їну,
Як український борщ і ковбасу.
Чого мені ще треба побажати, –
Яких глибин звитяжних чи висот?
Але, якщо не зможу гордо спати,
І десь з похмілля голосно волати –
Тоді, який я в біса – патріот?!
06.12.2011
***
Коли хтось вірнопіддано волає,
Що ладен вмерти за коханий край,
А за вікном калина усихає,
Що вітер неприкаяно гойдає…
Прощай, моя Україно, прощай.
За рідний край своє життя віддати,
Щоб хтось зносив свої чужі штани,
Коли біля освистаної хати
Уже давно не пахне рута-м’ята,
А розкошують тільки полини.
Не треба слів, що любиш Батьківщину.
Як можна рідну матір не любить?
А може, треба розігнути спину
І посадити й недругу калину,
І викопать криницю для століть.
Коли хтось розбавляє теревені,
Немов нарзаном – пляшку коньяка, –
Про свій патлатий всенародний геній,
Що порятує всіх і все, як Ленін,
То схожий на рябого піджака.
Віддать своє життя за Батьківщину…
Не всім судилось – впасти недарма.
А хто воліє вмерти за Вкраїну,
Якої ще, здається, в нас нема?
08.11.2011
***
У сутінках ідей блукають тіні,
Неначе засмальцовані штани.
Гойдається декоративний іній,
Що гріється на вже облеслій спині,
Що чинно підставляють каплуни.
Уже душа, освячена наркозом,
Шукає втіхи навіть ув олжі.
Я свої вірші – запізнілі сльози, –
Безжально і свавільно відморозив
На вітражах гендлярських вояжів.
Скрипить непевно вітер на причілку,
Десь в лозняку не времстяться сичі.
А хто знайде для Лукаша сопілку?
Хто прихистить від лиха перепілку?
Кому пророчать позвін скрипачі?
Спить у курганах слава Чигирина,
На котрих вошколупляться «круті».
Невже нема й не буде України, –
А слід її уже прогуркотів?
31.12.2011
***
Хтось топче квіти, тільки ми регочем.
Душа хрипить, як шавка у кущах.
Орда могили батьківські толочить,
А ми в Сірка прихватизуєм очі,
Знайдемо втіху у чужих штанах.
Здається, й Бога вже для нас немає.
А може, він давно забув про нас.
Хто в нас герої?
Звісно – самураї.
А хата наша, певне, також скраю,
Де балом править гладкий свинопас.
Ґвалтують мову, ми вмиваєм руки, –
Аби харчі і чарка – надурняк.
Шманають слово велемовним дрюком,
І топчеться із зашморгом до сука
Холоп, що впав з вчорашнього коня.
Звичайно, можна «штокати і какать»,
Навіть прожить по вуха у лайні.
І мабуть, легше у кутку заплакать,
Ніж кинутись відважно ув атаку,
Сказать своє сакраментальне: «Ні!».
Можна прожити всенький вік холопом,
Обідать вранці, вечором, вночі…
І гнатися прирученим галопом,
І, не дай Боже, – виглянуть з окопу –
Ми ще – ого! – у просі, на печі.
Жили без честі –
проживем без мови,
Аби штани навиворіт дали.
Яка там честь…
Це, як сідло – корові.
Яка там честь…
Це, як казьонні дрова,
Що вчора під шарманку пропили.
Держим синицю в посинілій жмені,
Кричим своє стриножене: «Ганьба!».
Прожить свій вік, як миш –
в чужій кишені –
Ні свічка Господу, ні чорту – коцюба.
16.08.2012
Селище Брусилів на Житомищині