Не вір, не вір, я не помер

192

 
Анатолій ЖИКОЛ
 
Хуга залізна
за отчим порогом
Шротом смертельним
безжально січе.
Шлях несходимий,
відміряний Богом,
з раю до пекла
тече і тече.
 
«Вольному – воля!» –
гукнули народом
і відізвалось:
«Спасенному – рай!»
Небо зотліле
«рапіри» скородять,
котяться степом
і дим, і курай.
 
Місяця клямка.
За браму небесну,
навіть не браму –
Господні врата –
Тіні ідуть,
мовчазні, безтілесні,
ті, кого кров
на ім’я пам’ята.
Рветься коріння,
немов пуповина,
предківську землю
шаткують мечем…
Кров невпокорена,
кров безневинна
з пекла до раю
тече і тече.
 
***
Де пройшла орда ногайська,
цвіту ніби й не було.
Скільки їх під Іловайськом
полягло, неначе скло!..
 
На осонні й досі, схоже,
не відплачеться ніяк,
наче свічка в храмі Божім,
жовта квітка – коров’як…
 
***
Зірок вузькі звірині очі,
доба така й перетака.
Цілує куля опівночі
колючі очі будяка.
 
Колись тут скіфські гаківниці
розруху сіяли і жах,
летіли степом кобилиці, –
до зір здіймавсь гарячий прах.
 
Тепер ні скіфів, ані коней,
Все, що було, на тлін зійшло.
Ані стебла на териконах…
Лиш те, що сіяли, зійшло.
 
ЗОМБІ
У пазли Часу
набивається пил,
Смертельна метіль
владарює довкіл…
 
Чого він прийшов,
цей москаль чи інгуш,
цинічний убивця
відлунених душ?
 
Чи знає ця тля, –
ні за гріш пропаде?
З мечем він прийшов,
від меча і впаде!
 
Набряк терикон,
як чиряк, у степу,
де куля шукає
поживу всліпу,
й отрутою дихає
аспідний бурт, –
донецький ландскнехт
чи кремлівський манкурт
чи знає, для снайпера він –
лише мить?..
 
Півчерепа знесло,
а він ще біжить…
 
ТРАНЗИТНЕ

Чи це дорога на війну,

чи це з війни дорога.

Анатолій Качинський

мне
сигарету
відтятими
пальцями
подумки
й кидає
в сутінь
вікна
каже
хлопчина
оце
вже
Дебальцеве
дядьку
виходьте
кінцева
війна
 
***
…де фантомний вершник,
Вбили мене вперше…
 
де гуляла хуга,
вбили мене вдруге…
 
де Савур-могила,
втретє мене вбили…
 
де окопів соти,
вбили мене всоте…
 
В гиблій світоверті
ждуть моєї смерті
невситимі круки…
Не діждетесь, суки!
 
***
Нема дороги, довшої за попіл.
Микола Вінграновський
Тихше!
Зніміте німби!
Кроки й не кроки, ніби,
наче полинним степом
пісня лягає крепом,
жовта фагара дика
кров’ю в обличчя диха, –
аж до небес і вище
хуга танцює, хвища, –
драм надлюдських прелюди:
з неба – ляльки і люди…
Тихше, кажу вам, тихше, –
пісня на скроні тисне,
з попелу й сліз ця треба.
…Хто там іде по небу!?
 
САГА НЕБЕСНА

Сестрі Марії на спомин

Моцарта грай, сивочолий маестро,
так, щоб ридала начищена мідь!
От і зустрілись, голубонько-сестро,
На крижаних крутосхилах століть.
 
Дощ, наче срібне тороччя, звисає,
мокне старезний і згорблений тут.
«Де ти, Андрію?» – з пітьми долинає.
«Тут я, Марієчко, поруч я, тут».
 
Небо яке відтепер тебе гріє?
Зорі чи терни встеляють твій слід?
Діво пречистая,
диво-Маріє,
чом ти так рано покинула світ?
 
Дощ торочками над віком звисає,
жеврить лампадки самотньої трут.
«Де ти, Андрію?» – з небес долинає.
«Тут я, Марієчко, поруч я, тут».
 
АРИФМЕТИКА ВІЙНИ
Має сотню
побратимів-кіборгів,
три ордени,
дві медалі
і одну руку.
 
***
Кевларові жилети і шоломи
тут, на війні,
неначе із соломи…
Що порятує
у пекельних битвах?
Лише безсмертні
віра і молитва.
 
***
Я іще міцний,
як спирт-сирець,
наче вікові дереворити.
П’ять сестер я маю, –
п’ять сердець…
Спробуйте відтак
мене убити.
 
МОЛІННЯ
Не вір, не вір, я не помер
навіть безвісти не згинув,
і я перетік у камінь й глину,
немов останній тамплієр.
 
Не плач, не плач,
не треба сліз,
хай дощ тобі з небес поплаче,
коли життя злітає,
наче
шалений потяг
під укіс.
 
Та помолитись не забудь
У найсакральнішу годину,
коли із каменю і глини
в пустелі храми возведуть.
 
ТРОХИМОВА СКРИПКА – ФАНТОМНИЙ БІЛЬ
Тиша стоїть,
як Граалева чаша.
Дьйор*, наче бриг,
випливає із часу…
Здрастуй, Трохиме!
Здрастуй, скрипалю!
Роки намили
стільки печалі, –
наче піску
в дорогому кришталі.
Ми ж бо з тобою
не бачились вічність!
Дьйор – це мінор
на скрижалях епічних.
Аж через Віслу,
аж через Тису
дай твою руку,
гранітну,
потисну!
Як твоя скрипка?
Грає і крає?
Сили такої
в світі немає,
кулі такої
ще не відлито,
щоб твою скрипку
нагло убити!
 
Боже мій праведний!
Я й серед ночі
Слухаю вічне: «…очі дівочі…»
Як тобі небо?
Як тобі осінь?
Під Балатоном
вбивають ще й досі?
 
…Ох, як нелегко
камінному грати!
Здрастуй, Трохиме!
Здрастуй, мій брате!
 
* місто в Угорщині
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!