Україна і далі несе тяжкі втрати – услід за полеглими українськими воїнами і загиблими на війні мирними жителями прийшла іще одна трагічна звістка: помер поет і актор Василь Довжик, який так і не відійшов після важкої операції у ці чорні часи московської навали…
Василь Михайлович Довжик (Должиков) – відомий український поет, прозаїк, драматург, перекладач, актор театру і кіно, ведучий літературних програм Національної радіокомпанії України, член Національної спілки письменників і Національної спілки театральних діячів. Заслужений діяч мистецтв України. Народився 9 червня 1943 року в с. Пристайлове Лебединського району Сумської області. Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І.К. Карпенка-Карого. Працював у театрі «Слово» при Спілці письменників України, знімався у кіно. Автор книг «Перерваний урок», «Кам’яна дуга над безоднею», «Щедрий вечір» та інших. Переклав для театру близько 20 п’єс. Написав багато пісень. Лауреат літературно-мистецьких премій ім. Лесі Українки, ім. Остапа Вишні, ім. М. Старицького, ім. С. Олійника, ім. О. Копиленка та ім. В. Юхимовича.
Нехай рідна українська земля буде тобі пухом, дорогий наш Василю! А наше спільне поминальне слово про тебе і твоє високе поетичне Слово нехай прозвучать у ці скорботні дні…
Дев’ять років тому, відкриваючи в Будинку письменників України вечір з нагоди 70-літнього ювілею Василя Довжика, Іван Драч сказав: «Пригадую, як Бажан проводив у музеї вечір Катерини Білокур і на цій події був оригінал знаменитої картини «Соняшники». Його тримав у руках саме Довжик – і тримав як душу самої України, щоб ніхто не вкрав».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Мені здається, що ці слова нашого відомого поета найповніше характеризують і самого Василя Довжика, бо скільки я його знав (а познайомилися ми ще в далекому 1981 році) – він завжди отак пригортав до своїх грудей і брав до свого серця чужі картини, книги, болі, страждання, жалі… Рідко який творчий захід обходився у Києві без його участі: на вшануваннях ювілярів, презентаціях нових книг письменників і дебютних вечорах початківців Василь або читав напам’ять українську класику, або цитував щойно написані рядки, і в його тихому, але добре поставленому акторською практикою голосі завжди було стільки доброти, поваги і щирого захоплення, що, здається, це саме про нього сказав Григір Тютюнник: «Щоб шанувати, треба мати талант; щоб заздрити, таланту не треба».
Але ж диво дивне – безмежно шануючи інших, Василь Довжик якраз ніколи і не намагався підкреслити, що він теж має талант! Його яскрава громадянська лірика, глибокі філософські твори і свіжі, хвилюючі вірші про кохання розкидані по окремих збірках, добірках і рукописах, досі не видані і не прочитані у повному обсязі. Воістину – «щоб шанувати, треба мати талант»…
А тут є що читати. Поезія Василя Довжика – глибока, мудра, несподівана. Вже перший вірш «Балада грому», який дав назву книзі його вибраних поезій (цю книгу ми з Василем разом зібрали і упорядкували ще в 2015 році, але вона, на превеликий жаль, і досі залишається невиданою), вражає силою слова – щирого, образного і вільного від усталених (і через це часто – неживих) поетичних форм…
Є іще одна особливість поезії Василя Довжика – це їхня дивовижна мелодика і майже народна пісенність. Усі п’ять розділів його книги мені чимось нагадують збірники українських народних пісень, де окремо подаються козацькі і рекрутські пісні, родинно-побутові і сирітські, пісні про кохання… Його вірші про майдан, про кохання і про родинне гніздо теж поєдналися в окремі розділи природно і органічно. І переливаються вони один в одного як дихання, як і окремі поетичні рядки.
Видаймо нарешті цю книгу! Вона заново відкриє нам Поета Василя Довжика – ліричного і драматичного, знайомого і несподіваного, іронічного і багатостраждального «як душа самої України». І коли ми дочитаємо усе до останнього рядка у вірші «Я хату не можу продати», то зрозуміємо, що йдеться не просто про хату як майно чи родинне гніздо, а про непродажність Поетової душі…
Валерій Герасимчук
Василь Довжик
БАЛАДА ГРОМУ
Йде по світу нога
У солдатському берці – в обнові.
Не питай – де друга?!..
Теліпається пустка – холоша,
Де нога була тепла, хороша,
Помагає єдиній брести.
Костур – милиця свіжа –
Ріже степ на версти…
Йдуть полями, лісами,
Мостами, містами –
Забуваючи втому,
Прямує нога додому.
Гармошкою тягнуться сходи –
Годі!
Згинається з хрустом коліно –
Чим вище, тим важче –
Повільно.
Вже поруч майданчик. Дуга.
Над східцями східець
Долає, змага,
Накульгує милиця,
Потім – нога:
– Цок – черк!
І ще :
– Цок – черк!
Нога коліном, мов плечем,
Уперлась в двері
Нері…
Нерішуче,
Немов шукала ключ і…
Нервів стримати не в силі,
Відступила вбік.
Стоїть, холоне чоловік!
Як заспокоїти удари серця?!
Біля перил нога не гнеться!
І вогник зблиснув –
Двері близько!..
Секунда – рік,
Хвилина – вік.
Горить в під’їзді чоловік!
Як зірка, спалена дотла,
Цигарка впала.
Розтоптала
Нога – на вогник твердо стала
і враз на двері налягла.
І ті, немов од бігу груди,
Заходили в амплітудах,
Впускаючи в квартиру
Стук.
– Грюк! Грюк! –
І двері – навстіж.
Чи від щастя
у когось гребінь випав з рук?
В пилюці фронтових доріг,
Як не до себе,
За поріг
Єдиним берчиком ступила
І прикипіла
Нога солдата,
Немовби стала розглядати
Тремтячі, дві,
Жіночі,
Що ждали довгі дні
І ночі,
А зараз – ніжки, ніжки, ні…
Мов кам’яні!
Ще крок.
І від незвички
Аж відсахнулись черевички,
Помалу відвернулись:
– Ні!!!
Нервово смикнулась нога,
Обвисла згорблено додолу,
Зробила костуром півколо
і до дверей ступила
наугад…
Мов розпустилися пружинки –
Вперед метнулись ноги жінки,
Припали спрагло, мов, прости!
Припали сильно, мов, пробач!
Ласкаво, вдячно, радісно:
– Пусти!..
І світ застиг!..
І впала милиця:
– Не плач!..
Спасибі грому молодому,
Що повернувсь живий додому!
Спасибі бомбі на війні,
Що повернувся навесні!
Тобі спасибі і мені
За ці рясні безхмарні дні!
Спасибі грому молодому…
***
Не можу жить без тебе і з тобою.
Не можу жить! А час біжить!
А я стою журбою над водою,
А я свою втрачаю мить…
Шукай одне: життя за кривизною!
Лихе й сумне нехай мине.
Кохай мене, допоки ти зі мною.
Кохай. Мене. Кохай мене!
Не можу жить між небом і землею.
Як тінь, летить мальоване вікно.
Я все одно згорю зорею –
Тону в собі, але і там є дно.
Без тебе сохну. Й сохну із тобою.
Що я роблю?! Я не люблю?!
Кажу слова, а чую під собою
Вербовий звук сопілки
від жалю.
***
Чому цей час такий красивий
і до болю сумний такий?
Тріпотить на стерні павутиння сиве
І мовчать на дротах ластівки.
Понасідали, немов на рейки,
Ждуть, що поїздом свисне зима,
Свій сигнал перельотів далеких
Ждуть клітинами тіла всіма.
Налягти б і собі на крила,
Кожним мускулом пурхнути в синь.
Та й до хати, щоб мати в сльозах говорила:
– Ой, Михайле, приїхав син!..
ПРОДАЄТЬСЯ ХАТА
Балада про родинне гніздо
Засох сад-город.
Пес без догляду здох.
Наш кіт здичавів – геть одбився од хати!
Кому подарую
Родинне гніздо?
Я хати не можу продати.
Продається хата:
Батьківський поріг,
Материна казка –
Дітям оберіг.
Продається свято –
Нитка і основа.
ПРОДАЄТЬСЯ ХАТА –
Пісня колискова!
Не стало у хати
Принад і оздоб…
Дитинство – прекрасне, та де його взяти?!
Кому
Подарую
Родинне гніздо?
Я хати не можу продати.
Із дерева роду
Останній листок
Придбав лиш себе
До самотньої дати.
Кому подарую родинне гніздо?
Я хату
Не можу продати.
Продається хата:
Батьківський поріг,
Материна казка –
Дітям оберіг.
Продається свято –
Нитка і основа.
ПРОДАЄТЬСЯ ХАТА –
Пісня колискова!
Вам хата – планета!
Літак – на Різдво!
Ракета – в Сполучені Штати!
Кому
ПОДАРУЮ
Родинне гніздо?
Я ХАТУ НЕ МОЖУ ПРОДАТИ!