Не люблю я придворних поетів

127

Емігранту

Відпусти з молотка сни холодні
мої, мов гармати.

Дай забути тебе, як забула дитячі
страхи.

Ми ж обоє на дні, то невже не
набридло тримати

за карнизи обвислі старі
ненадійні дахи?

 

Ми персони non grata в тунелях
місцевих районів.

У підземних каплицях все ще
молиться вигнаний Бог.

І куди не поглянь –
розпростерлася плащаниця,

а прийдешня пітьма проковтнула б
охоче обох.

 

Йди без мене, Мойсей, пошукай
собі ліпших галактик,

за собою веди наших мрій утопічні
ази,

та не думай про те, як в мені
помирає романтик,

і дещицю надії країні моїй
принеси…

 

***

Я тремчу, в мені стільки баталій,

незбагненної спраги до бою,

а ти пахнеш суцвіттям конвалій,

мені затишно тiльки з тобою.

Я порву всі канати і сіті,

перейду коридори, кордони,

поселю нас у іншому світі,

напишу зовсім інші закони.

У мені сила предків і Духа

вигинає кістки і суглоби.

В мені стільки німої озлоби,

рветься серце до правди,
послухай!

А ти, сонячна, ніжно рукою

до неголених щік доторкнешся.

Із тобою, такою м’якою,

я – всесильний. Скажи, не
зречешся?

 

***

Ми знесилені душі, ми знекровлені
краєм до краю.

В молодих моїх друзів повні очі
страшної нудьги.

Їхній погляд старий… Мої друзі
нагадують зграю,

якій без вожака не достатньо
пуття і снаги.

 

Кожен з них – Дон Кіхот,
своєрідний герой і не менше!

Виживають на зло всім законам,
усім ворогам.

Нам би трохи тепла, нам би дати
дорогу до звершень! –

Але хтось на верхах знов виводить
чорнилом: «Не дам!»

 

Поки кожен із нас відкладає
таланти в кишеню,

хто не зміг задарма ними тішити
тележиття, –

доти буде і той, хто нестиме
зневіру в оселю,

доти будуть і ті, хто не
здасться! Це ти і це я…

 

***

Без бою і без болю, мовчки

Пройду всі перешкоди і вистою

У страшній боротьбі з собою…

І світом…

Без бою і без болю, без втрат

Переможу тебе, безвиходе!

Щоб утвердитися і жити…

Жити вічно…

Без бою і без болю, зі сміхом

Босими ногами пройдусь по тобі,

Не опустивши карих очей

І дійду… Дійду до початку…

 

Не люблю я придворних поетів

 

Не люблю я придворних поетів…

В них нещирість і зрада, брехня,

Бо не знали, не відали злетів,

А їх слово – лякливе щеня.

 

Не люблю я придворних поетів…

В небуття свій талант привели.

Серед них море вчених, естетів.

За собою мости розвели!

 

Зажиріли поети на злеті,

І втопили у чварах суть.

Не люблю я придворних поетів –

З рук чужих вони зерня клюють.

 

***

Турботи лягали на наші крила,

чекали, мабуть, плечей Геракла.

Ми не згиналися, темінь крила:

нас заховала би – сил забракло.

 

Сонця чекали, дивилися в небо,

бачили квіти на янголів спинах.

Північ далеко. Вгорі нас не
треба,

але засинали на Божих колінах.

 

***

Гострий ніж і гострі слова,

вічний воїн, гартуєш, готуєш.

Давно сива твоя голова,

але часу, здається, не чуєш.

 

Гірка правда віки розтина –

не почув за життя від малечі:

«Здрастуй, тату!». Вже й бою
нема.

Янгол смерті спустився на
плечі…

 

***

Здалося людям, квіти пахнуть
раєм…

Таким солодким раєм на землі.

Злякали чари. Як втекти не знаєм

поставили, мов кубок, на столі…

 

Вмирали квіти, запахом прощали.

Краса для грішних – панацея днів.

Як танув рай, по швах кістки
тріщали,

естет умить загинути хотів.

 

***

Матриця світів, а ми давніші,

ми з тих ер, де сипляться зірки,

де полярні ночі холодніші,

а до хмар – на відстані руки.

 

Дихали початки мимовільні,

справжні, дикі в наготі цвіли.

Наче люди – смертні та свавільні.

Тільки вбити, певно, не могли…

 

***

Не клич, не піду я до прірви.

Війною пішли королеви.

Зі спогадів вибухи вирви.

Між нами свідомість і леви.

 

Такі ж, як і ми, – ненаситні,

життя розбирають по нотах.

Тікаймо! Живі, непомітні.

Сплять леви залізні по дотах.

 

***

Будь певен, нас не помітять.

Вони у всесвітній сплячці.

Із атласів землі ділять

в ядерно-злій гарячці.

 

Ми можемо дихати поки,

інтегрувати сили.

Знаєш, були й пророки –

всіх у тридцятих вбили.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!