Емігранту
Відпусти з молотка сни холодні
мої, мов гармати.
Дай забути тебе, як забула дитячі
страхи.
Ми ж обоє на дні, то невже не
набридло тримати
за карнизи обвислі старі
ненадійні дахи?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ми персони non grata в тунелях
місцевих районів.
У підземних каплицях все ще
молиться вигнаний Бог.
І куди не поглянь –
розпростерлася плащаниця,
а прийдешня пітьма проковтнула б
охоче обох.
Йди без мене, Мойсей, пошукай
собі ліпших галактик,
за собою веди наших мрій утопічні
ази,
та не думай про те, як в мені
помирає романтик,
і дещицю надії країні моїй
принеси…
***
Я тремчу, в мені стільки баталій,
незбагненної спраги до бою,
а ти пахнеш суцвіттям конвалій,
мені затишно тiльки з тобою.
Я порву всі канати і сіті,
перейду коридори, кордони,
поселю нас у іншому світі,
напишу зовсім інші закони.
У мені сила предків і Духа
вигинає кістки і суглоби.
В мені стільки німої озлоби,
рветься серце до правди,
послухай!
А ти, сонячна, ніжно рукою
до неголених щік доторкнешся.
Із тобою, такою м’якою,
я – всесильний. Скажи, не
зречешся?
***
Ми знесилені душі, ми знекровлені
краєм до краю.
В молодих моїх друзів повні очі
страшної нудьги.
Їхній погляд старий… Мої друзі
нагадують зграю,
якій без вожака не достатньо
пуття і снаги.
Кожен з них – Дон Кіхот,
своєрідний герой і не менше!
Виживають на зло всім законам,
усім ворогам.
Нам би трохи тепла, нам би дати
дорогу до звершень! –
Але хтось на верхах знов виводить
чорнилом: «Не дам!»
Поки кожен із нас відкладає
таланти в кишеню,
хто не зміг задарма ними тішити
тележиття, –
доти буде і той, хто нестиме
зневіру в оселю,
доти будуть і ті, хто не
здасться! Це ти і це я…
***
Без бою і без болю, мовчки
Пройду всі перешкоди і вистою
У страшній боротьбі з собою…
І світом…
Без бою і без болю, без втрат
Переможу тебе, безвиходе!
Щоб утвердитися і жити…
Жити вічно…
Без бою і без болю, зі сміхом
Босими ногами пройдусь по тобі,
Не опустивши карих очей
І дійду… Дійду до початку…
Не люблю я придворних поетів
Не люблю я придворних поетів…
В них нещирість і зрада, брехня,
Бо не знали, не відали злетів,
А їх слово – лякливе щеня.
Не люблю я придворних поетів…
В небуття свій талант привели.
Серед них море вчених, естетів.
За собою мости розвели!
Зажиріли поети на злеті,
І втопили у чварах суть.
Не люблю я придворних поетів –
З рук чужих вони зерня клюють.
***
Турботи лягали на наші крила,
чекали, мабуть, плечей Геракла.
Ми не згиналися, темінь крила:
нас заховала би – сил забракло.
Сонця чекали, дивилися в небо,
бачили квіти на янголів спинах.
Північ далеко. Вгорі нас не
треба,
але засинали на Божих колінах.
***
Гострий ніж і гострі слова,
вічний воїн, гартуєш, готуєш.
Давно сива твоя голова,
але часу, здається, не чуєш.
Гірка правда віки розтина –
не почув за життя від малечі:
«Здрастуй, тату!». Вже й бою
нема.
Янгол смерті спустився на
плечі…
***
Здалося людям, квіти пахнуть
раєм…
Таким солодким раєм на землі.
Злякали чари. Як втекти не знаєм
–
поставили, мов кубок, на столі…
Вмирали квіти, запахом прощали.
Краса для грішних – панацея днів.
Як танув рай, по швах кістки
тріщали,
естет умить загинути хотів.
***
Матриця світів, а ми давніші,
ми з тих ер, де сипляться зірки,
де полярні ночі холодніші,
а до хмар – на відстані руки.
Дихали початки мимовільні,
справжні, дикі в наготі цвіли.
Наче люди – смертні та свавільні.
Тільки вбити, певно, не могли…
***
Не клич, не піду я до прірви.
Війною пішли королеви.
Зі спогадів вибухи вирви.
Між нами свідомість і леви.
Такі ж, як і ми, – ненаситні,
життя розбирають по нотах.
Тікаймо! Живі, непомітні.
Сплять леви залізні по дотах.
***
Будь певен, нас не помітять.
Вони у всесвітній сплячці.
Із атласів землі ділять
в ядерно-злій гарячці.
Ми можемо дихати поки,
інтегрувати сили.
Знаєш, були й пророки –
всіх у тридцятих вбили.