НІЧНЕ ТАКСІ
Мовчки відголоси,
І не дивись назад:
Виклич нічне таксі
І поїдь на вокзал.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Чорне замов вино,
Викреслись із життя,
Сядь і дивись в вікно,
Як поїзди летять.
Ані добра, ні зла.
Слухай, немов вві сні,
Як стугонить земля,
Як догоряє ніч.
Ніби й серед людей,
Звідки ж оці жалі?
Де твої крила, де?
В небі, чи на землі?
Всотуєш оксамит
Чорного небуття.
Чом же тобі щемить
Нитка твого життя?
Смуги твоїх образ,
Смішки чужих варняк
Пересіче ураз
Колесом товарняк!
Кров’ю сталевих вен
Тихо спливає ніч.
Бог у тобі живе.
Вбити його чи ні?
Синій сталевий нерв –
Аж від землі до зір.
Бог у тобі не вмер!
Слухай Його і вір!
Важко не так, як всі?
Поза добром і злом?
Вийди і сядь в таксі –
Сонце уже зійшло.
Бог у тобі живий.
Ноша твоя легка.
Вбити Його не смій –
Мати тебе чека.
ЗАПАЛИ СВІЧКУ
Є цар.
Є воїн.
Каже цар: “Іди.
Іди і вбий”.
І він іде. Убити.
Його глибокі і важкі сліди
Пісками часу засипає вітер.
І знову в день прийдешньої доби
Охоплений жадобою новою,
Промовить інший цар : “Іди і
вбий”.
І він піде,
новий слухняний воїн.
Про що це слово “знову”?
Про страшне.
Про те, що все повторюється в
світі.
Лише людське життя одним-одне,
Лише людське життя не повторити.
Не оживити вбитого.
Із ним
Не зрозуміти цінність того бою.
Із попелу і тліну давнини
Не воскресити ні царя, ні воя.
Немає краю війнам і царям.
В історії – страшне обличчя
смерті.
…Душі людської споночілий храм
Усе чекає свічки милосердя.
ЧЕРЕШЕНЬКА
Йшли навпростець – і раптом серце
скрикнуло,
Аж налякало тишу шелестку –
Такий ярок, мов хто розрізав
бритвою
Цю степову неголену щоку.
А в тім ярку, немов дівча
приречене
На самоту без пари і надій,
Одним-одна, цвіте-цвіте
черешенька,
Аж світиться отам, на самім дні.
Черешенько, і що ж тебе так радує
В твоєму черешневому житті?
Тебе ж і вітер не завжди пригадує,
Сюди й бджола не кожна залетить.
І ясно ж – нічогісінько не
зміниться
В житті твоїм безгрішнім ні на гріш,
А ти цвітеш, аж білим цвітом
пінишся,
Як великодня свічечка гориш!
А ти цвітеш весільними мережками,
Така далека і усім чужа,
Щоб чорними гіркущими черешнями
Щоліта рясно плакала душа.
І тільки зорі і печальні янголи
З Господніх прилітаючи небес,
В листочок кожний і у кожну ягоду
Щоночі цілуватимуть тебе…
КРАСИВИЙ ХУДОЖНИК
За вікнами вечір, замерзлий, аж
сивий –
У нього білила одні на палітрі.
Красивий художник говорить красиво
Про море і літо.
Далеко до літа. Далеко до моря.
Печально холоне остуджена кава.
Красивий художник красиво говорить
Про сонце яскраве.
Реальність кав’ярні
промерзло-порожня,
А літа, здається, й не буде
ніколи.
Красиво говорить красивий художник
Густішає колір.
Густішає колір.
Теплішають тіні.
Красивий художник красиво говорить.
Залишиться в пам’яті, як на
картині:
Красивий художник…
Море…
***
І знову ця печаль.
І в небі місяць повний.
І паморозі сон
І на калюжах лід.
Життя собі мина,
Лишаючи на спогад
Метелика душі
Беззахисний політ.
Кружляй собі, кружляй,
Метелику квітчастий.
Ти так і не вклонивсь
Підступностям судьби.
Ти тpохи посивів
Та не утратив щастя
Любити і прощать,
Прощати і любить…
***
Кожна зірка, як маленька свічка,
Долинає крізь космічний лід.
Ми такі беззахисні й невічні
Перед цим лицем тисячоліть,
Де один лиш Бог перед тобою,
І твоя душа – одним-одна,
І тоненька ниточка любові,
Що життя з безмежністю єдна…
КУПАЛЬСЬКИЙ ЦВІТ
Папороть розпросториться
Зеленохвостими півнями.
Випірне місяць з озера,
Мов душа невідспівана.
Півні нахилять голови,
Може, щоб не наврочити.
Вийде зоря оголена
З хмари, немов з сорочечки.
Бризнуть сріблясті вогники
По берегах некошених
Постатями безмовними
Із зеленими косами.
Бачиш, вода розкрилася
Аж до білого каменю,
Зацвіла-засвітилася
Пелюстками чеканними.
Хто там пальчики грітиме,
За іржавою брамою,
Поки той цвіт горітиме
У підводному храмові?
ЛІТО
Спить лісовик у лісовому сіні,
І крізь дрімотну тишу наслуха,
Як на тоненькій срібній павутині
Зелений коник зірку колиха.
Вві сні з вербою розмовляє річка,
І вітерець лататтям лопотить,
І квітка квітці каже : «Спи,
сестричко…
Бо, може, завтра бджілка
прилетить…».
НАРОДЖЕННЯ СКЕЛЬ
Вибивається клином клин,
а любов – любов’ю,
Зрада – зрадою, помста – помстою,
Кривда – кривдою.
Вибач.
Кров’ю – кров.
Це – закон.
І останній бовдур,
Хто за волю свою хоч би краплю
вина не вип’є.
Не прощай – непрощEнна будеш.
Тебе лякає,
НепрощEнною бути у світі прощення
й віри?
Не прощай!
Це не в церкві і не в лікарні.
Маєш право таке – не простити і не
забути!
Вибивай!
Клином – клин,
а цинізмом – дитячу щирість.
Тишу – громом,
гірке страждання ще більшим болем!
Бо життя – це дровітня Божа.
Стережися – вкрадуть сокиру.
Чим без зброї тоді врятуєшся?
Піснею? Алкоголем?
Забувай!
Засівай травою!
Хай пасеться товар байдужий
На сльозах твоїх і образах, і усіх
твоїх
попелищах!
Ти – не жінка.
Яка ти жінка, раз нема коло тебе
мужа?!
Ти – суворий і чесний воїн.
Справедливий – до Бога ближчий.
Квіти, злаки, дерева, трави,
і зоря, що була із нами,
Відцвітають і поночіють.
Прах – завершення всіх початків.
І душа людська крижаніє,
перетворюється у камінь,
Зберігаючи в серці скелі
кам’яної сльози печатку.
НЕ БУДИ У СЕРЦІ ЗВІРА
Не буди у
серці звіра.
Хай собі
тихенько спить.
Снігу
першого довіра
Легко в
пам’яті скрипить.
По
тонесенькій стежині
Не пройти –
перелетіть.
Ах, який
святковий іній
На душі
палахкотить!
Ні крижинки
не розбити б
У невидимій
судьбі.
Просто –
вірити й любити
Й довірятися
тобі.
Просто
знати, знати, знати,
Що не
зрадять небеса,
Що уже
навіки з нами
Ця любов і
ця краса,
Ця сліпа і
вперта віра
Поцілункам і
сльозам.
…Не буди у
серці звіра.
Прокидається
він сам.
ПОКРОВА
Є така
квітка.
«Мороз»
називається, бо
Пізно цвіте,
на недосвіт уже,
на Покрову.
Хтозна чому,
так їй доленьку визначив Бог –
Цвіт
викидати
у пору оцю присмеркову.
Господи
Боже,
химерная доленька та.
Вранці
прокинешся –
все навкруги уже біле.
Іній пече,
а вона тільки-но розцвіта,
Синіми
бризками тішить двори задубілі.
Може, тоді,
коли грамоти люд ще не знав,
Більше
дивився на землю,
чим в писане слово,
Бог із небес
Свою лагідну вість посилав,
Що незабаром
– свята чудотворна Покрова!
Скільки цим
краєм котилося бід і погроз!
Скільки
ламалося, гнулось, здіймалося знову…
Квітка цвіте
серед інею.
Квітка мороз.
Людям нагадує:
є в України Покрова!