…Не буди у серці звіра. Прокидається він сам

191

НІЧНЕ ТАКСІ

Мовчки відголоси,

І не дивись назад:

Виклич нічне таксі

І поїдь на вокзал.

Чорне замов вино,

Викреслись із життя,

Сядь і дивись в вікно,

Як поїзди летять.

 

Ані добра, ні зла.

Слухай, немов вві сні,

Як стугонить земля,

Як догоряє ніч.

Ніби й серед людей,

Звідки ж оці жалі?

Де твої крила, де?

В небі, чи на землі?

 

Всотуєш оксамит

Чорного небуття.

Чом же тобі щемить

Нитка твого життя?

Смуги твоїх образ,

Смішки чужих варняк

Пересіче ураз

Колесом товарняк!

 

Кров’ю сталевих вен

Тихо спливає ніч.

Бог у тобі живе.

Вбити його чи ні?

Синій сталевий нерв –

Аж від землі до зір.

Бог у тобі не вмер!

Слухай Його і вір!

 

Важко не так, як всі?

Поза добром і злом?

Вийди і сядь в таксі –

Сонце уже зійшло.

Бог у тобі живий.

Ноша твоя легка.

Вбити Його не смій –

Мати тебе чека.

 

ЗАПАЛИ СВІЧКУ

Є цар.

      Є воїн.

            Каже цар: “Іди.

Іди і вбий”.

            І він іде. Убити.

Його глибокі і важкі   сліди

Пісками часу засипає вітер.

 

І знову в день прийдешньої доби

Охоплений жадобою новою,

Промовить інший цар : “Іди і
вбий”.

І він піде,

             новий слухняний воїн.

 

Про що це слово “знову”?

             Про страшне.

Про те, що все повторюється в
світі.

Лише людське життя одним-одне,

Лише людське життя не повторити.

 

Не оживити вбитого.

                    Із ним

Не зрозуміти цінність того бою.

Із попелу і тліну давнини

Не воскресити ні царя, ні воя.

 

Немає краю війнам і царям.

В історії – страшне обличчя
смерті.

…Душі людської споночілий  храм

Усе чекає свічки милосердя.

 

ЧЕРЕШЕНЬКА  

Йшли навпростець – і раптом серце

скрикнуло,

Аж налякало тишу шелестку –

Такий ярок, мов хто розрізав
бритвою

Цю степову неголену щоку.

А в тім ярку, немов дівча
приречене

На самоту без пари і надій,

Одним-одна, цвіте-цвіте
черешенька,

Аж світиться отам, на самім дні.

 

Черешенько, і що ж тебе так радує

В твоєму черешневому житті?

Тебе ж і вітер не завжди пригадує,

Сюди й бджола не кожна залетить.

І ясно ж – нічогісінько не
зміниться

В житті твоїм безгрішнім ні на гріш,

А ти цвітеш, аж білим цвітом
пінишся,

Як великодня свічечка гориш!

 

А ти цвітеш весільними мережками,

Така далека і усім чужа,

Щоб чорними гіркущими черешнями

Щоліта рясно плакала душа.

І тільки зорі і печальні янголи

З Господніх прилітаючи небес,

В листочок кожний і у кожну ягоду

Щоночі цілуватимуть тебе…

 

КРАСИВИЙ ХУДОЖНИК

За вікнами вечір, замерзлий, аж
сивий –

У нього білила одні на палітрі.

Красивий художник говорить красиво

Про море і літо.

 

Далеко до літа. Далеко до моря.

Печально холоне остуджена кава.

Красивий художник красиво говорить

Про сонце яскраве.

 

Реальність кав’ярні
промерзло-порожня,

А літа, здається, й не буде
ніколи.

Красиво говорить красивий художник

Густішає колір.

 

Густішає колір.

Теплішають тіні.

Красивий художник красиво говорить.

Залишиться в пам’яті, як на
картині:

Красивий художник…

Море…

 

***

І знову ця печаль.

І в небі місяць повний.

І паморозі сон

І на калюжах лід.

Життя собі мина,

Лишаючи на спогад

Метелика душі

Беззахисний політ.

 

Кружляй собі, кружляй,

Метелику квітчастий.

Ти так і не вклонивсь

Підступностям судьби.

Ти тpохи посивів

Та не утратив щастя

Любити і прощать,

Прощати і любить…

 

***

Кожна зірка, як маленька свічка,

Долинає крізь космічний лід.

Ми такі беззахисні й невічні

Перед цим лицем тисячоліть,

Де один лиш Бог перед тобою,

І твоя душа – одним-одна,

І тоненька ниточка любові,

Що життя з безмежністю єдна…

 

КУПАЛЬСЬКИЙ ЦВІТ

Папороть розпросториться

Зеленохвостими півнями.

Випірне місяць з озера,

Мов душа невідспівана.

 

Півні нахилять голови,

Може, щоб не наврочити.

Вийде зоря оголена

З хмари, немов з сорочечки.

 

Бризнуть сріблясті вогники

По берегах некошених

Постатями безмовними

Із зеленими косами.

 

Бачиш, вода розкрилася

Аж до білого каменю,

Зацвіла-засвітилася

Пелюстками чеканними.

 

Хто там пальчики грітиме,

За іржавою брамою,

Поки той цвіт горітиме

У підводному храмові?

 

ЛІТО

Спить лісовик у лісовому сіні,

І крізь дрімотну тишу наслуха,

Як на тоненькій срібній павутині

Зелений коник зірку колиха.

Вві сні з вербою розмовляє річка,

І вітерець лататтям лопотить,

І квітка квітці каже : «Спи,
сестричко…

Бо, може, завтра бджілка
прилетить…».

 

НАРОДЖЕННЯ СКЕЛЬ

Вибивається клином клин,

              а любов – любов’ю,

Зрада – зрадою, помста – помстою,

              Кривда – кривдою.

                           Вибач.

Кров’ю – кров.

              Це – закон.

                  І останній бовдур,

Хто за волю свою хоч би краплю
вина не вип’є.

Не прощай – непрощEнна будеш.

             Тебе лякає,

НепрощEнною бути у світі прощення
й віри?

Не прощай!

             Це не в церкві і не в лікарні.

Маєш право таке – не простити і не
забути!

Вибивай!

            Клином – клин,

            а цинізмом – дитячу щирість.

Тишу – громом,

            гірке страждання ще більшим болем!

Бо життя – це дровітня Божа.

            Стережися – вкрадуть сокиру.

Чим без зброї тоді врятуєшся?

            Піснею? Алкоголем?

Забувай!

           Засівай травою!

           Хай пасеться товар байдужий

На сльозах твоїх і образах, і усіх
твоїх

попелищах!

Ти – не жінка.

           Яка ти жінка, раз нема коло тебе
мужа?!

Ти – суворий і чесний воїн.

           Справедливий – до Бога ближчий.

Квіти, злаки, дерева, трави,

            і зоря, що була із нами,

Відцвітають і поночіють.

           Прах – завершення всіх початків.

І душа людська крижаніє,
перетворюється у камінь,

Зберігаючи в серці скелі

           кам’яної сльози печатку.

 

НЕ БУДИ У СЕРЦІ ЗВІРА

Не буди у
серці звіра.

Хай собі
тихенько спить.

Снігу
першого довіра

Легко в
пам’яті скрипить.

 

По
тонесенькій стежині

Не пройти –
перелетіть.

Ах, який
святковий іній

На душі
палахкотить!

 

Ні крижинки
не розбити б

У невидимій
судьбі.

Просто –
вірити й любити

Й довірятися
тобі.

 

Просто
знати, знати, знати,

Що не
зрадять небеса,

Що уже
навіки з нами

Ця любов і
ця краса,

Ця сліпа і
вперта віра

Поцілункам і
сльозам.

 

…Не буди у
серці звіра.

Прокидається
він сам.

 

ПОКРОВА

Є така
квітка.

«Мороз»
називається, бо

Пізно цвіте,

      на недосвіт уже,

      на Покрову.

Хтозна чому,

      так їй доленьку визначив Бог –

Цвіт
викидати

     у пору оцю присмеркову.

 

Господи
Боже,

     химерная доленька та.

Вранці
прокинешся –

     все навкруги уже біле.

Іній пече,

    а вона тільки-но розцвіта,

Синіми
бризками тішить двори задубілі.

 

Може, тоді,
коли грамоти люд ще не знав,

Більше
дивився на землю,

    чим в писане слово,

Бог із небес

    Свою лагідну вість посилав,

Що незабаром
– свята чудотворна Покрова!

 

Скільки цим
краєм котилося бід і погроз!

Скільки
ламалося, гнулось, здіймалося знову…

Квітка цвіте
серед інею.

           Квітка мороз.

Людям нагадує:

           є в України Покрова!

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!