Доля поета Миколи Біденка до болю нагадує долю Євгена
Концевича – такий же трагічний випадок у юності, такий же жорстокий присуд долі, такий же незбагненний стоїцизм, така ж
чиста і мужня відданість українській літературі. Ось уже майже півстоліття
після трагедії Микола щоднини поборює гіркі обставини, відкидаючи «закон»
Еклезіаста: «Час і випадок понад усе»,
потверджуючи відоме гемінґвеївське: «Людину неможливо перемогти».
Поезія Біденка така ж мужня і стоїчна. Вже самі назви його
збірок промовисті: «Важкий метал», «Скелет блискавки», «Ліки зі смерті». Він
пише в новаторському, часто експериментальному ключі. Показово, що саме
йому, людині з обмеженими можливостями,
в побуті найгостріше відкриваються
безмежні можливості поетичного осягнення сущого та віртуального. Не менш
показовим є те, що саме Біденко рішуче відкидає чи не весь «джентльменський
набір» українського поета, вважаючи, що нинішній день вимагає нової поетики, що
розцяцькований корпус українських поетизмів став анахронізмом. Його
«антипоетична» остання книга викликала опір навіть у деяких щирих прихильників
поета.
Микола підготував до друку нову збірку, де «повернув до
життя» художні тропи, але в оновленому вигляді. Ті, хто мав можливість
ознайомитись із рукописом, вважають, що це нове слово в поезії.
Тут я поставив крапку, захоплюючись Біденком як людиною і як
поетом. Але не можу не сказати і таке. Важко було почути про нову біду Миколи
із зором. Давно із глибоких духовних
джерел я довідався, що людині не дається випробувань більше, аніж вона може
витримати. Мені, на жаль, не відкрита істина Промислу, тому вкотре перебуваю в
сум`ятті. Відомо, як гостро сприймав вічно юний Леонід Кисельов оте Шевченкове:
«Ненавиджу!», кинуте, звісно, не в небеса. Так я сприймаю Біденкове: «Ні!»,
кинуте проти всього, що «зафіксувалось» навіть у його прізвищі. Тут я не цитую
Миколу, але ч у ю, як він вимовляє:
«Ні!»
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ВАСИЛЬ ГЕРАСИМ’ЮК
ПЕЙЗАЖ Н2О
ранковий промінь
тоненькою ниточкою тиші
опустив жахливу красу лавини
на блискітку сніжинки
маленька копія страху
вирізблена крижинкою зі сльози
тут спочиває смерть
врятована красою
***
вазона посадили в клітку –
шкідливого?
це мій ботанічний спосіб життя
cкорпіон спраги ужалив ангіну піску
і кроками слуху обсипається сіре –
до мене говорить ящик
а часом мовчки квадратить очі
то кладочка біла то кладочка чорна
фортеп’яно немов шпаргалка з розкладу праведного
життя що грається з чистого листа
але кінчики пальців ганяються за музикою по світах
як бджоли гулом за тихим
нектаром
тому вона – хто вона господи хто? –
обривала крок коли тиша
сахалася в бік
крізь залюднені вулиці де базар з-під поли
де торгують життям і смертю
(чи багато з нас знає котрим кольором
платить сьогодні?)
її смерть мабуть продали добрим людям
а тепер і життя сторгували за те
що перекреслила «зебру»
своїм червоним пальтом
хто вона господи хто ?
***
в повітрі незвичайної нори
стеля розсипала цвяхи
і молоток гукає в голові
ціле що з тіла
сахається в приємний біль
від червоного жаху розтятої плоті
де чорне кричить очима
а за чорним регіт стоїть
стоїть не може втримати в жмені
сипучу веселість
невидояного молока макогона
а в пісочниці зуба по дитячому грається
моєю головою
гуманітарне гестапо
***
в сечі просвітління
в пошуках кальцію для вимерлих скелетів
зрідка забредають кентаври
***
босовіршами зі збитими пальцями
набродившись дитинством брехливим
приволочу напівдохлу магію
назад до зеленуватого тунелю
де вже дійшли до
згоди ноги й голова
що істина в вині потрібна
так як в склянці муха
портрет мого подиху як іній
а дихання було як водо… мов звернення
до життя жовтячи… тобто коли смертю чуть-чуть… акварельно
то розлука це так обнадійливо
як з лаврика чортик
на здибочках гілля
я тихо віршу горіховим ю
листям зеленим у синє
***
як кішка вібрісами…
я весь у інії антен холодних
коли бажання торкнеться очей
що
одягається в жінку?
…льон в оберемках перебірків
…злякане листя берези
…несподіваний колір солоного
що відгороджує
зніяковілий смак чи оцей простір між нами
відрахований серцебиттям
з льодяника м’ята
з льодяника м’ята так сильно
так сильно пахтить з її рота…
і цей по вигину шиї незабудковий дим
в дотик пальцями вверх провела
струм по шкірі
***
місяць у повні збирає голки
там голі ялини а там їжаки
никає доля глуха в невидячках
ми їй пісню по вінця наллємо теплом
та він кохається у перст
в її невідігрітім серці –
нас всіх роз’єднує брехня
по києву хитаються хрести
де дорога в україну? –
безпорадні
та ви питаєте того хто вже нікуди не веде
я бачу світло знаю
темінь фраз
бачу як ви сходитесь в освічену безвихідь
ні чорта ви там не знаєте
ні хрена ви тут не можете
повітря буде роздерте пазурами димів
україна вмиє свій лик чорною
скам’янілою кров’ю
і суки українці
нарешті стануть на повний зріст
по коліна у крові
тільки посмішку ми вам зробимо
якою ще ніхто не всміхався
***
шибениця трибуна для блазня
як і віра для королів
нещасні недосконалі обділені
бог не може любити
книга свідчить – бог сам є любов
але він може прийняти вашу любов
яка не потрібна нікому на світі
любов це сутність бога
найбільша пожертва – вбити ради любові
найбільший подвиг – убити любов ради бога
\чи ради того що ради нема…\
народжувати це прокляття господнє
народжувати це вигнати
бога назад
в його рай
на хрест
***
сухими сльозами останніх мук
мостяться тріщини словесних храмів
але з помосту дорога тільки до неба
і починається різко вниз
убий
***
ісусе господи наш
звертаюсь до тебе як атеїст до атеїста
бо вірні скупчені в трьох пальцях
і відсторонено щасливі
я ж пошматований безумством
у захваті як був поправлений творець –
цим вдосконаленням адама через єву
кортить убожити й себе
найскладнішу недосконалість світу…
мені в тобі
як в доадамовій колисці
в одній сльозі знайшлось
і заперечення й спасіння
невиліковні думки
хворі вірою в протилежне
я малію в цьому світі
все глибше дивлюся в темряву
де точки параноять лініями
а щезна звідти крапка
виявляється тут наче срібним…
може літачком
хтось вивихнутий на хресті
і правильний мов мікроскоп
посилає в мене ангелів
з вітамінами за пазухою
а душа ревнує
до того першого яблука
що так рішуче обірвало фіговий листок
мучителю мій
віддай моє яблуко
бо не рай ці білі простирадла
якщо після мене тут залишаєшся ти
БІОГРАФІЯ
весна в проталинах відкопувала своїх мертв’яків
так народився…
літо згоріло за спиною мов крила
вода стала перед очима…
дихали видихами одне в одного
пустка злетіла назустріч і затверділа
ні це не вибух – зима – одна сніжинка – я
куди подивлюся – світло сіється
ніби я в літній дощ
так прийшов так пішов
***
крапки які
просвітлюють тунелі
чи входи що заводять в бовтуни
це макове насіння літер
проростаючи в смисли
видозмінює нам уяву
всього лиш якоюсь крапочкою над і…
інколи так постає особистість
ніби у відбитку психолітичному
як бульбашка –
ставши метафорою – твердіє
не сутність а багаж
з рухливих пустот в
котрих
мильність є не лише формою
а часто й змістом
чомусь неконтрольовані польоти
в давно прокреслених маршрутах…
партизанське життя геніталій …
і жінки невинні як мишоловки…
знову ти втомилась наніч
дездемона?
***
після щоденної важкої роботи самогону
хочеться покласти втомлені руки на клавіші роялю
хай спочине шуберт від нещасливого кохання
***
трапляється кожному вуличним рухом
переїхати через свою могилку
а колись ні
З СВЯТОМ ВАС МУЖИКИ
я сплю один у теплій калюжі
відходив ніби в солод з якого прийшов
а опинився в темряві яку спромігся собі
придумати
якщо заплющити очі на бруд я чистий клаптик
для когось
хоча хотілось би для чогось…
десь присвітити сонцю чи розписатися під словом
та часи насуваються мов старече прокляття
трясця нарешті покинула маму і вже тут
комп’ютери почали
хибувати на розум
в сучасних технологіях немає відчуття долі
хіба-що якась піщинка на моніторі
від котрої доторки очей розсипаються
голочками
і я не можу знайти точку свого
місцезнаходження
в цьому різнобіччі
куди відходять
мерехтяні кентаври
(бажання і вогонь) котрим колись кричав – мить зупинися
і от опустивши очі перед обличчям часу
роздивляюсь попіл надії
ще недавно здавалось – осягнув як пройти крізь стіну
але формула спрацювала в підлогу
словом план такий
перстом анапеста прокресливши лету
я з хароном відступаю
на другий берег
інші залишаються тут на розвідку
остання порада –
завжди варто докопуватись до витоків
аж до ребер
і тоді… з святом вас мужики – 8 березня
***
розлите вино перекинутий кратер
входить сонце – все в
хмарах
я говорю – радість моя в чому твоя печаль
ця подряпина на стародавній вазі
з червоного вина
покрита пліснявою шукачів істини
а ми з тобою ходимо понад усе
понад усе
як дух вина у тілі думки
над нами лиш оця подряпина
на терпкості вина що чавиться із серця
черленого
мов радість що закуталась у хмари
зір потроху втрачає мене
але прояснює сонце
***
гірку сльозу не витирайте
там наша мати
вона пише водяними чорнилами знаки
ніби приходила чаю попити
чи в тихому смутку переночувати
***
небо подряпалось з персеїдами
і притомилось фіолетово
навзнак у степ прилягло
нігтиком зору гортаю різні відтінки тиші
хочеться говорити зі
щастям
і вся музика світу завмерла краєчком струни
але в мою прозорість натоптується глухота
ніби верблюди що переплутали кінчики голки
і шукають вухо на гостряку
шматочки життя віддаю за добрі наміри
збираю смерть докупи
звуками і барвами вистежую слово
хтось ним почав а я прикінчу
в пісню про вбиство
на тоненьий голос приходить бог
і наші сльози бринять радісно як ручаї
в цьому весняному самовбивстві сніжинок
***
самка людини
хижак і найсмачніший об’єкт полювання
в риторичних територіях недосяжності
де марна трата часу
винищує смисл для продовження життя
де відсутність людини в утвореному сім’ї
буденно дивує появою в плоді
це хід по своїх слідах на випередження
по прозорому льоду подвійної спіралі
де тикаючись
видихами врешті
знаходимо вхід
ця мить витрискується одноклітинно
де кожна мати перетворюється на вбивцю самки
в ритуальному повішенні дівочого плаття
що не вберегло цноти
хоча потім ще довго тамуватиме спокусу
погойдати вішальника стегнами
в цьому напівсонному процесі думаючої безпорядності
що називається будні
де кожний день
не реально довго триваючий політ
птаха що застряг у склі на пів
вікна що не встигло ні відчинитись
ні зачинитись
і засклений погляд на мінус два
з половиною
навздогін
САМЕЦЬ БОГОМОЛА
не бійся правди – вона приходить після смерті
а моя маленька йобана
любов
дивиться і бреше –
я твоя маленька йобана любов
знаєш як це буває
позамежно з-під землі джерела
ти так захланно хочеш пити
що просити про це вже не слова
а губи приходять
щоб жити – скипені
крові мало
в ній потрібно спалити вибух бажання
або втопити у нім цілий
світ
ти був надто безпечним у своїй глибині
думав це лише очі що поглинають відблиск
а торкнувся безодні
покидаючи із заплющеними очима
територію щастя
намагаєшся потривати хоч кілька хвилин
в її свідомості
там де нестямні відчуття ще не повернулися
в рамки цивілізації
і не відкрили офіси своїх буднів
але наповнення
простору твоєю
притомністю
натикається на ущільнення невідомості
що витісняє тебе в самотність
чи то ощасливлений чи то окрадений
виходиш в ніч
за спиною двері тихо зачиняються
вдихаєш на повні груди …
а йти нікуди…
***
клітка без геометричної форми
безцінна чи безплатна любов
а я така розумна миша…
***
коли-небудь
мою дівочу іграшку…
це мабуть все що я залишу вам
НАТЮРМОРТ
АВТОПОРТРЕТІВ
в словах жевріють зародки доадама
як в яйці модельна умовність світу
після творця
голова потрапляє в наші руки
роблений пальцем
маленький череп ляльки
осяяння
ущільнене еволюцією до темряви
місце де різні часи
зібрані в ми
дивляться в мене як в дзеркало
де полює інформаційний убивця
віщі сни економлять на тлумаченні
і по людях як теля по копаному
вибрикують мудрі послання
чавлячи літери в безглузді звуки
людей відкривають роти
форма вступає в діалог з інтелектом
і туди
як бездомні собаки
збігаються нові свята
торгашів що розбіглись із храму
поможи собі господи
***
перед раптом
був звичайний підлий день
послухайте – чуєте?
– це мозок
він спить
після як серце з’їв
тепер воно ваше бо вже нічиє
підніміть очі з землі
бачите ці мільйони світляків
що шукають його в темряві?
бачите відпелюстковані цьомки губ
на дні спорожнілої в шкаралупку віри
вона не взяла нас з собою –
найбільше своє багатство
вона відібрала себе
сказала – нічого з собою
але втікаючи навздогін життя
заблукавши у темряві сонця
люди не впізнають людини
навіть в собі
як стріпнута пір’їна домашнього птаха
я анатомічно відокремлений
докучаю всім спільною долею
вени зміїними шляхами обганяють застоєну кров
архангельські крила стервятника
на просвічені легені покладуть тінь
замість мене до вас
говорять глухі малюють сліпі німі дивляться
і плине туман рожевий
він обіцяє для кожного
при самій землі зарізати вечірнє золото
піду закрию йому свої очі
хай буде просто ніч
***
ці птахи для сліз
мовчки їх витерло небо
руїни моря…
обірвані крильця хвиль
крізь пальці сиплються піском
зубами покусані сльози –
ось з чого складається тиша
все кругле й дірчасте це моя самоназва
на тихій воді ніби клякси з пера
кинуті на кривувату гіркоту чорнила –
ми кола…
коли я з колом розмовляю
коли себе я розсипаю
приходять дивні імена неначе ніжки в сороконіжки
щоб подивитися на своє подивування
крізь очі дзеркальні
там зненацька виникають і зникають птахи
безпомилково віднаходячи цю кресу
гострої різі в очах
***
з нього винесли ризи і шати
завили вовки залізними зубами
приніс трохи пролісків
у зимовий ліс
і скривилася в посмішці
моя зарюмсана рання весна
***
загуляне волосся заблукана рука…
його плід розправляється з недоріким
як віконна фіранка на дверях
цвітом остороги
але в закутках перехопленого подиху
тиняється неприкаянець
острах перед глибиною завойованого лона
де борються їхні хромосоми за життя
пришельця
на краю кожної спроби серця у вічність
вона відбирає кров на початок
його сила подарує йому світ
але її зрада переможе вже тут
подарувавши смерті мить
перед життям
***
бачите це тихе світло у закритих очах
всі речі збуваються рук
їх світ не тримає
душа відгорівши плачами і сміхом
з попелу втрат
починає світитися в невидноту
може звідти нам вийде назустріч
те що ми справді хотіли зробити
та не знали як жить
ЛЮДИ БЕЗ ТРУСІВ
ДОБРОЗИЧЛИВІШІ
коли вперше побачив єврейську дівчину без одягу
це було приємне відкриття
і досі не забулись ці наївні враження
так несподівано – красива
так екзотично – єврейка
і далі… все як у людей…
а ви як думаєте – голий табачник був би привітніший?
як вечірній поцілунок в єрусалимі
як осика з тремтячим сріблом…
***
осінній період сповивання метеликів
що вгадується в деформованій
розпростертості листя
наповнює все ще
безмежний простір
відчуттям прикорочення
і це вже знайоме потріскування
розпеленання лунає
з піл ніг мов
часточки минулого росту
що якимось чином забігли тобі наперед
так споглядання свіжовипраних пелюшок у зрілому віці
нагадує про безнадійну старість
***
коли нам випустять кишки то виявляється
своїм переплетінням вони передбачали
низенький ластівки політ пориви вітру грім і дощ
і накінець такий кінець
авжеж приходить чорт і бере
за наші клопоти вступившись
але ж і бог дає
грибні дощі ласкавий легіт і ластівок
весняний грай…
сукупність цифр які створили слово
і вихід у нове життя… з пробірки