Наворожу собі морський прибій

428

 
Наталя МАТЮХ
 
Не віддавай мене, не віддавай
нізащо і нікому, і ніколи!..
Шалений вітер котить наш трамвай,
Мов жовтий овоч в огудинні колій.
 
Від холоду збілівши аж до вій,
не боячись проґавити зупинку,
душа вбирає кожен погляд твій,
мов дорогі монети у копилку.
 
Короткий, довгий —  срібні, золоті…
Я це безумство зупинити мушу!
Бо раптом щось знеціниться в житті —
Хіба посмію я розбити душу,
Щоб заплатити за коротку мить,
за божевілля, тихе і шалене?..
 
Заплющу очі — а душа щемить,
так глибоко ти дивишся на мене…
 
***
В цю ніч не може буть ні вбивств, ні грабувань,
і не питай мене, яка у тім причина, —
бо цілий світ тремтить від ніжних коливань
між наших вуст і рук, і крил поза плечима.
 
Бо місяць нас вінча одним на двох вінцем,
бо на щоці моїй він м’яко аж до ранку
обводить профіль твій своїм легким різцем
і в шепіт мій вбира, мов у гарячу рамку.
 
Бо ще метелик спить у свіжім ще гіллі
(хоч літо вже згорта останні кілометри),
бо ми ще в небесах й ніяк не на землі,
де нам послав Господь страждати і померти.
 
Бо ще не смію я упасти горілиць
і крикнути, що нам людські набридли ролі!
Бо ми — лиш двоє птиць, всього лиш двоє птиць,
які своє гніздо звили на міннім полі…
 
***
В ніч золоту, як зерно на стерні,
вільну від злочинів, сварок  і гульбищ, —
тихій, безсонній, самотній мені
раптом здалося, що ти мене любиш.
 
І похитнувся, аж вирвався світ
з темних думок та із вицвілих рубищ! —
Може, уперше за тисячу літ
дійсно це правда, що ти мене любиш?..
 
В храмі вітрин, де, мов свічі, слова,
де не цілуєш мене ти (бо люди ж),
як воно світиться, плаче, співа —
дивнеє диво, що ти мене любиш!..
 
Знаю, в житті переплутано все:
хто тут підкаже, де знайдеш, де згубиш?..
Але заступить мене і спасе
тільки надія, що ти мене любиш…
 
***

Люби мене, нехай не вечоріє!..

 
Пречиста Діво, радуйся, Маріє,
що в світі цім, який крізь біль співа,
сказати є кому такі слова.
Сказати й не боятись помилитись
так само, як уранці помолитись,
щоб знов сьогодні Бог святий беріг,
як вчора, душу, тіло і поріг
єдиного на суші й на воді,
жаданого у щасті і в біді
того, кому віддам тепло і силу,
і пристрасть вибухово-клавесинну, —
все, що в мені довіку не змарніє…
 
Пречиста Діво, радуйся, Маріє!..
 
***
Сьогодні день Святого Валентина.
І так мені тебе не вистача!
І вже любов — завжди така дитина —
чомусь не хоче в жмурки чи в квача.
 
А хоче просто засвітити свічку,
спалити невідправлені листи,
а потім втрату, як звичайну річку
(скажімо, як Дніпро), переплисти
в одній із найстрункіших древніх лодій,
веселих маків повній до країв,
які змогли б печаль усіх мелодій
розворожити в імені твоїм!..
 
Десь має бути одинокий острів —
там тільки хвиля б’ється об моріг,
туди єдиним найдорожчим гостем
ніколи б ти дістатися не міг…
 
Та навіть якщо згадки гільйотина
і там шаленим зблиском обпече, —
моя душа (вона таки дитина)
здригнеться, засміється і втече!..
 
***
З вуст в уста як пароль:
«Прибуває вечірній експрес»…
Оживає перон,
емоційний смакуючи стрес.
Хтось розгойдує світ від землі аж до самих небес…
Ну, звичайно ж, це він — твій вечірній
столичний експрес!..
 
Ти — мов птах, що в цю ніч
між приїджджих людей заблукав.
І лечу я навстріч,
й наче крила — рукав об рукав.
Нас, мов літня вода, обмиває-минає юрба.
Ти  щось кажеш мені? Нам вже час відніміти хіба?..
 
Це — єдине таксі,
що чекало лиш нас, не когось,
що було, як усі,
доки легко зітхнуло — і ось
вже над містом пливе, мов по вкритій вогнями ріці,
обережно, щоб спав мій мізинчик у тебе в руці…
 
***
Господи, сьогодні ж Вознесіння!..
Ллється з неба Благовість свята
на найпершу зав’язь і насіння,
на усе, що ходить і літа.
 
В рушниками прибраній кав’ярні
з нині несмачним мені меню,
попри всі самовмовляння марні,
перша я тобі не подзвоню,
а, усі з-над тебе знявши німби,
замаскуюсь під німий наїв,
бо мене вже й так багато ніби
стало в деннім розкладі твоїм…
 
Поклянусь великому Предтечі
шанувати заповіді всі,
й хай від’їзд подібний мій до втечі,
стане він єдиним зі спасінь!
І нехай… Але чому, навіщо
і коли це врешті-решт мине?.. —
Голос твій, неначе Суд Найвищий,
телефонно виклика мене.
 
І така в нім впевненість всесильна,
що тріщить стіна моя глуха…
Господи, сьогодні ж Вознесіння,
вознеси, не допусти гріха!..
 
***
Наворожу собі морський прибій,
високу хвилю в хусточці рябій,
наворожу що зможу й що не зможу:
пісок гарячий, сонце, днину гожу,
дівчатко із татарськими очима,
що в ролі господині певним чином
комусь траву на пагорбі скубе,
й на круглім білім камені — тебе…
 
Кокетка-чайка поправля маніжку,
ти ж, як завжди, читаєш мудру книжку.
І так нам добре вдвох, і так надійно,
ні миттю не буденно, лиш недільно!..
Десь кухарі для нас готують страви,
і ліньки навіть думати про справи,
хіба спитати можна не нове:
«Ну, як там Карл Дванадцятий живе?..»
 
А вдалині пливе зелений парус,
тремтить повітря, мов крихкий стеклярус,
край берега — мереживо з медуз…
Від ніжності душа втрачає глузд…
Та це, звичайно, буде лиш в уяві,
аж поки зблякнуть обриси яскраві
й проллє реальність капосну іржу
на весь той блиск, що я наворожу…
 
***
Ну ось і все. І потяг вируша.
І ніби навпіл крається душа.
Перон з тобою разом відплива,
останні обриваючи слова.
Прости мені, прости мені, прости
усі ще не написані листи,
усі ще не озвучені дзвінки,
усі привіти серця і руки.
 
В маленькім старомодному купе
ще світло по-вечірньому скупе,
ще захід між фіранок — мов свіча,
ще провідник не пропонує чай,
ще подих твій біля мого чола,
немов легке весло біля човна,
ще голос твій бринить у голові,
мов джерело в некошеній траві.
 
Ну ось і все. І ніби не було —
не марилось, не гріло, не цвіло,
не плакалось в подушку уночі,
не сяяло, як сонце на мечі.
Тепер, якщо зумієш, то прости
мої ще не написані листи,
мої ще не озвучені дзвінки,
мої привіти серця і руки…
 
***
На цім вікні лишу лиш білі квіти:
поллю їх, приголублю — й вже ми квити.
А всі рожеві, жовті, голубі
й такі, що аж не снилися тобі
(відтінків двадцять п’ять чи двадцять шість),
переселю до інших гарних місць.
 
Нехай внизу біжать автомобілі,
а тут «ростуть» морські корали білі —
сусіди квітів і веселих риб,
які, аби схотіли, то могли б,
напевне, здивувати цілий світ,
з води на білий виплигнувши цвіт.
 
Тут зазира крізь шибки біле небо —
ледь сторожко, щоправда: не збагне-бо,
чому поскрізь панує білий культ.
А ще тут акварель забігла в кут,
де я у білім платті, що сама
мережила (його давно нема).
 
І тільки жаль — в малесенькій кімнаті
на світлім чистім біло-білім святі,
котре немов зібралось до вінця,
нема блідого тихого лиця,
яке над всі знайомі досі лиця
щоночі невблаганно-біло сниться
й на білий аркуш вранці висіва
невидимі, як білий біль, слова.
 
***
Розбуди мене завтра, о шостій,
ворухнувшись у тихому сні
й тим порушивши вранішню жорсткість,
після спеки холодну, як сніг.
 
За півтисячі й три кілометри
я почую твій порух легкий
і, як поле від кроку Деметри
чи купава від сплеску ріки,
теж прокинусь, схоплюся з постелі —
аж зітхне її теплий сувій,
ніби кущик лаванди, по стеблах
пропустивши заряд грозовий.
 
На розчахнутім в літо балконі
задивлюсь, мов уперше в житті,
як по небу розгулюють коні —
в синіх гривах стрічки золоті,
як летить по бульвару тролейбус,
як тугішає липовий цвіт,
як розгадує сонячний ребус
весь живий розколошканий світ…
 
А коли вже й будильник, здригнувшись
на столі, серед крапок та ком,
й, певно, сам по собі увімкнувшись,
захлинеться ревнивим дзвінком,
я збагну, що як дощ по дотичній
для землі, спопелілої в зойк,—
так для мене цей телепатичний
і єдиний з тобою зв’язок!..
 
Розбуди мене завтра…
О шостій…
 
***
Коли зима осінні атрибути
на крижаному спалює вогні,
не дозволяй мені тебе забути,
не забувай наснитися мені.
 
І навіть як одважуся збагнути,
чи це потрібно, чи насправді ні, —
не дозволяй мені тебе забути,
не забувай наснитися мені.
 
Такі сніги й такі над ними ночі!.. —
ні пензлем описати, ні пером:
біжать шляхи, немов річки молочні,
де кожна з площ — потоплений пором…
 
Старих дерев багаторукі будди
стоять такі величні та сумні!
…Не дозволяй мені тебе забути,
не забувай наснитися мені.
 
Мине доба — і знову все по колу.
І знов на шибці, випливши в зеніт,
мого лиця обманну непокору
освітить білий місячний магніт.
 
Та поки сяйво, де зі мною був ти,
Не поховали брили кам’яні, —
не дозволяй мені тебе забути,
не забувай наснитися мені!..
 
***
Який мороз несамовитий,
які беззахисні сади,
як личать сині оксамити
столам із білої слюди!
 
Як застилав їх довго вечір
і як їм заздрили гілки!..
В якій невинності овечій
скрадались сутінок вовки!..
 
Як всюди моторошно й гарно,
які величні і святі
із піднебесної книгарні
сіяють книги золоті!
Які в них вічні й мудрі теми,
яке багатство світлих знань!..
…І як я скучила без тебе —
аби ти знав, аби ти знав!..

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!