Наталка Поклад. По вірі

803

Сільських морок задушні лабіринти,

одноманітний ритм дворів-фортець

(чи, швидше, нір).

Ти з ними не борець –

твоя тут пуповина десь зарита.

 

Припнуті до землі, а снять про крила,

та вівтарем у них таки хлівець…

Не раз час гонить їх, немов овець,

все точить – не відточить душі-брили.

 

Та саме тут, в цім провінційнім глеї,

ростуть пророки, лицарі, антеї,

запліднені гірким чеканням змін, –

 

ростуть – і відлітають в небо вище,

аби звідтіль, крізь сіре хмаровище,

цю землю підіймати із колін.

 

***

Світлій пам’яті мами Галі

Голос літа – над верхами,

в серці – пташка золота…

«Київ – Бершадь» – мчу до мами,

я іще не сирота.

 

Ще мене чекає мама,

вийде в ганок із сіней,

скаже: «Снилося над ранок…

То й надіялась гостей.

 

Ось і борщику зварила –

саме кісточка була…»

Й потече розмова мила

про життя-буття села.

 

Про наш рід, такий затятий,

правду й кривду на землі…

Буду я розговоряти

мамині терпкі жалі.

 

«Ну, а в тебе що, дитино?

Чом не кажеш про своє?»

«Все нормально, мамо. Тихо.

А чи добре?.. Вже – як є…»

 

Дні збіжать, душа відтане,

трошки щось допоможу –

й знов на Київ, бо аркани

не забули про межу…

 

…Діти, справи… Місяць сплине.

В суєти – слова гучні…

Цить, столице! Я все встигну.

Лиш – до мами… На два дні…

 

***

Матірбожу траву, льон, васИльок

продає вона біля собору.

Невеличка, як вузлик, – а сила

ув очах. Сила – і непокора.

 

Колосочки в пучечках, варення

в півлітрових… «Беріть, добрі люди!..»

І надії, надієчки жменя,

що – владнається, що – якось буде.

 

***

По вірі, по вірі, сестро.

Ти знаєш сама давно…

Однак не зігріло серця

з чужої землі зерно.

 

А те, що тобі – у спадок,

склювало зле вороння

(а мала б душа – відраду,

а мала б душа – знання).

 

Опалює холод шкіру,

фінальна звучить сурма…

Кричиш комусь: «Вірю! Вірю!!!»

А віри – нема.

 

***

Менше сонця вже і бірюзи…

Хтось гукає ізнов на підмогу.

Відскрипіли осінні вози, –

що вони повезли в ту дорогу?

Холод котиться валом здаля;

для причастя вготована чаша;

і в чеканні завмерла земля –

ще не продана, та вже й не наша…

 

***

…Перед світанком сон бере в полон,

і дзвонів мідь м’яка, мов силікон.

Уже не до вождів, не до бравади,

і кожен сам собі шукає ради…

 

Перед світанком небеса важкі,

і звір чуткий, і страх з усіх боків,

і темінь, наче бітум, світ вгортає…

Нова Небесна Сотня підростає…

 

***

Знов нарікати? А на кого?

На скрегіт жорен світових?..

Діждися сонця молодого,

діждися гуку золотого,

діждися тих,

 

що зірвуть чорне запинало

і являть серця світлу суть –

із вірності й любові шалом…

Прислухайся – їх вже немало,

вони вже йдуть.

 

Ідуть не гинути – змагати

і завтрашній творити день.

Ідуть, аби – перемагати!

І світ ізнов стає крилатим

від тих пісень.

 

Престоли пам’яті

О, вони прийшли з азартом –

тасувати нас, мов карти:

ці годящі, а ці ні –

нехвалебні в них пісні.

 

Демагогії світила –

в цьому їхня суть і сила:

вмент чіпляє на гачок

солоденький голосок…

 

А поглянеш проти світла –

інша бачиться палітра:

блискотять на всі боки

розпіарені бульки.

 

***

При…годували і при…колисали,

стали ми добрими, тихими стали –

й прошепотіли усім битвам: «Квити!

Треба і нам колись ПРОСТО ПОЖИТИ…

 

Ми – не титани і ми – не герої,

канули в Лету всі наші двобої,

всі наші жертви… І кпить з нас нащадок:

«Що ж ви так мало лишаєте в спадок?..»

 

***

Всі формули пливкі, якщо ти – бранка

й не виростила ще для лету крил:

не помагають пісня й вишиванка

закласти в шурф непам’ятства – тротил.

 

А світ летить, колотиться, змагає

де – правом, а де – силою… Лови

свій шанс, аби зостатись дітям – раєм

з новим законом, голосом новим.

 

Лови свій шанс, молись небесній брамі,

народжуй геніїв, будуй мости,

аби у цім всесвітньому бедламі

не тільки ВИЖИТИ, а й ДУШУ ЗБЕРЕГТИ.

 

***

Вже не кричать услід: «Ату!..»

Зачохлені мовчать дзеркала…

Яку ж пекельну самоту

собі на старість ти надбала!..

 

Мов не було дзвінких орбіт,

від пісні не двигтіли груди…

Гордливице, не зміниш світ:

підленьким був, підленьким буде.

 

Не правду вибирає він,

а дзвін блискучої монети, –

дарма кричить тривожний дзвін,

дарма – важке зітхання Лети…

 

***

Сонця й срібних висот пригортання…

Тихо серцю годи.

Третє бабине літо. Останнє.

А за ним – холодИ.

 

Вдарить осінь важким своїм жезлом –

і загостриться зір.

Перемокне душа, перемерзне

між чекань і зневір.

 

Тьмавий день приготує отрути, –

помолися зерну,

може, ти ще зумієш збагнути

цього шляху ціну.

 

***

Дзвони собору, колядка,

Боже зерно на долоньці…

 

«Як тебе звати, дитятко,

хрещене вітром і сонцем?»

 

Час застороги розвіяв

по яровиськах та пущах…

 

«Це буде інша Марія –

квітка цілюща».

 

***

Згадати час, коли – ЛЕТІЛОСЬ,

коли співали дух і тіло,

і не лякали перешкоди,

і не чекалось нагороди…

 

А нині люмпен каже: «Хто ти?

Колись потрібною була?

У мене інші вже турботи.

Твоя епоха відійшла…»

 

***

Років минулих перекати,

листи… хрести…

Душа училась впізнавати –

і берегти.

 

Котилась часу чорна брила…

Екстаз трибун…

Душа відрощувала крила,

і це був бунт.

 

І це була ота дорога,

що Боже, збав:

Самотина, важка і строга, –

її оглав.

 

А світ заманював прищавий

в солодку твань, –

душа училась захищатись

від посягань.

 

І зводила невидні стіни

супроти лжі,

й боялась одного: підміни

«свої» – «чужі».

 

…Були і потопти, і страти, –

віват, конклав!..

Душа училась воскресати –

Бог помагав.

 

***

Полонез Огінського – це юність:

Балта, педучилище, дівчата…

А на домрі – неслухняні струни,

і уроки музики – не свято.

 

Пан Микола – педагог суворий:

«Ну, яку, яку береш ти ноту?!

Чом твоя душа не заговорить?

Ти твори, а не роби роботу!..»

 

І по пальцях ляскає указка,

а слова летять рясною зливою:

«…Це ж – Огінський! Зрозумій, будь ласка!

Полонез – прощання з Батьківщиною!»

 

Ну, а нам – 15. Ми – «за домом»:

по квартирах. Наші сни хрещаті…

Нам іще нічого не відомо,

ЯК це – з Батьківщиною прощатись.

 

Значно згодом сколошматить серце

той пекельний біль, і туга, й розпач, –

і ми рватимемо струни: скерцо!!!

Гратимемо незнайомі ролі…

 

Нас життя з усіх боків обляже,

й не завжди спроможемось на опір…

Вечір листопадовий… Шулявка…

Полонез Огінського – як допінг.

 

***

А на Сорок святих – буде дощ.

Та – поїдеш, бо ж вишеньки пересадити,

і поглянути, чи прийнялись твої квіти,

і звільнитись від прикрощів-нош.

 

Поза містом світ інший – чуткий.

Справжній. І не живе на догоду:

свіжих ріль золоті батіжки

гонять крівцю по жилах народу…

 

…Дощ минув. Ось і сонце з-за хмар.

Розчахнулись тобі райські брами –

і пила душа-бджілка нектар,

і була богом поміж богами…

 

***

Рюкзак за плечима, дві сумки в руках –

твій ранок-служака;

дороги, маршрутки… О, літа розмах!

Прийми – і подякуй.

 

Городчик рослинок – посланців твоїх –

чекає підмоги;

і сниться тобі їхній подив і сміх…

То що там дороги?

 

І втома, і клопоти, й часу нема

на слово гуляще…

Та зараз, напевно, казати дарма,

що є десь щось – краще.

 

***

Вгорнулася в сріберний плащ самоти –

і слухаєш в серці дороги й світи.

 

І згадуєш все, чим багата була:

зітхання сопілки, і клекіт орла,

 

Господні напуття, і сльози прощань,

і щастя, яке ти благала: «Не рань…»

 

***

Вже аж висить холодний дощик –

веде природа гру тонку…

Пахтить і солодко, й тривожно

шавлія у моїм садку.

 

Посохла, а чарує досі:

про себе спомин залиша…

А може, це вростає в осінь

моя натруджена душа?..

 

***

Сірою мишкою слухаєш грудень –

як же він тяжко бреде

і розсіває випроби й маруди,

мітки печальні кладе.

 

В герці пекельному – світло і темінь,

ринг йому – душі людські;

падають ідоли, нишкнуть тотеми,

істини – надто гіркі…

 

Слухаєш грудень і ловиш Господні

знаки… А час… Час іде, –

й десь в непроглядній космічній безодні

Сонце росте Молоде.

“Українська літературна газета”, чч. 25 — 26 (265 — 266)

 

Прокоментуєте?