Сільських морок задушні лабіринти,
одноманітний ритм дворів-фортець
(чи, швидше, нір).
Ти з ними не борець –
твоя тут пуповина десь зарита.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Припнуті до землі, а снять про крила,
та вівтарем у них таки хлівець…
Не раз час гонить їх, немов овець,
все точить – не відточить душі-брили.
Та саме тут, в цім провінційнім глеї,
ростуть пророки, лицарі, антеї,
запліднені гірким чеканням змін, –
ростуть – і відлітають в небо вище,
аби звідтіль, крізь сіре хмаровище,
цю землю підіймати із колін.
***
Світлій пам’яті мами Галі
Голос літа – над верхами,
в серці – пташка золота…
«Київ – Бершадь» – мчу до мами,
я іще не сирота.
Ще мене чекає мама,
вийде в ганок із сіней,
скаже: «Снилося над ранок…
То й надіялась гостей.
Ось і борщику зварила –
саме кісточка була…»
Й потече розмова мила
про життя-буття села.
Про наш рід, такий затятий,
правду й кривду на землі…
Буду я розговоряти
мамині терпкі жалі.
«Ну, а в тебе що, дитино?
Чом не кажеш про своє?»
«Все нормально, мамо. Тихо.
А чи добре?.. Вже – як є…»
Дні збіжать, душа відтане,
трошки щось допоможу –
й знов на Київ, бо аркани
не забули про межу…
…Діти, справи… Місяць сплине.
В суєти – слова гучні…
Цить, столице! Я все встигну.
Лиш – до мами… На два дні…
***
Матірбожу траву, льон, васИльок
продає вона біля собору.
Невеличка, як вузлик, – а сила
ув очах. Сила – і непокора.
Колосочки в пучечках, варення
в півлітрових… «Беріть, добрі люди!..»
І надії, надієчки жменя,
що – владнається, що – якось буде.
***
По вірі, по вірі, сестро.
Ти знаєш сама давно…
Однак не зігріло серця
з чужої землі зерно.
А те, що тобі – у спадок,
склювало зле вороння
(а мала б душа – відраду,
а мала б душа – знання).
Опалює холод шкіру,
фінальна звучить сурма…
Кричиш комусь: «Вірю! Вірю!!!»
А віри – нема.
***
Менше сонця вже і бірюзи…
Хтось гукає ізнов на підмогу.
Відскрипіли осінні вози, –
що вони повезли в ту дорогу?
Холод котиться валом здаля;
для причастя вготована чаша;
і в чеканні завмерла земля –
ще не продана, та вже й не наша…
***
…Перед світанком сон бере в полон,
і дзвонів мідь м’яка, мов силікон.
Уже не до вождів, не до бравади,
і кожен сам собі шукає ради…
Перед світанком небеса важкі,
і звір чуткий, і страх з усіх боків,
і темінь, наче бітум, світ вгортає…
Нова Небесна Сотня підростає…
***
Знов нарікати? А на кого?
На скрегіт жорен світових?..
Діждися сонця молодого,
діждися гуку золотого,
діждися тих,
що зірвуть чорне запинало
і являть серця світлу суть –
із вірності й любові шалом…
Прислухайся – їх вже немало,
вони вже йдуть.
Ідуть не гинути – змагати
і завтрашній творити день.
Ідуть, аби – перемагати!
І світ ізнов стає крилатим
від тих пісень.
Престоли пам’яті
О, вони прийшли з азартом –
тасувати нас, мов карти:
ці годящі, а ці ні –
нехвалебні в них пісні.
Демагогії світила –
в цьому їхня суть і сила:
вмент чіпляє на гачок
солоденький голосок…
А поглянеш проти світла –
інша бачиться палітра:
блискотять на всі боки
розпіарені бульки.
***
При…годували і при…колисали,
стали ми добрими, тихими стали –
й прошепотіли усім битвам: «Квити!
Треба і нам колись ПРОСТО ПОЖИТИ…
Ми – не титани і ми – не герої,
канули в Лету всі наші двобої,
всі наші жертви… І кпить з нас нащадок:
«Що ж ви так мало лишаєте в спадок?..»
***
Всі формули пливкі, якщо ти – бранка
й не виростила ще для лету крил:
не помагають пісня й вишиванка
закласти в шурф непам’ятства – тротил.
А світ летить, колотиться, змагає
де – правом, а де – силою… Лови
свій шанс, аби зостатись дітям – раєм
з новим законом, голосом новим.
Лови свій шанс, молись небесній брамі,
народжуй геніїв, будуй мости,
аби у цім всесвітньому бедламі
не тільки ВИЖИТИ, а й ДУШУ ЗБЕРЕГТИ.
***
Вже не кричать услід: «Ату!..»
Зачохлені мовчать дзеркала…
Яку ж пекельну самоту
собі на старість ти надбала!..
Мов не було дзвінких орбіт,
від пісні не двигтіли груди…
Гордливице, не зміниш світ:
підленьким був, підленьким буде.
Не правду вибирає він,
а дзвін блискучої монети, –
дарма кричить тривожний дзвін,
дарма – важке зітхання Лети…
***
Сонця й срібних висот пригортання…
Тихо серцю годи.
Третє бабине літо. Останнє.
А за ним – холодИ.
Вдарить осінь важким своїм жезлом –
і загостриться зір.
Перемокне душа, перемерзне
між чекань і зневір.
Тьмавий день приготує отрути, –
помолися зерну,
може, ти ще зумієш збагнути
цього шляху ціну.
***
Дзвони собору, колядка,
Боже зерно на долоньці…
«Як тебе звати, дитятко,
хрещене вітром і сонцем?»
Час застороги розвіяв
по яровиськах та пущах…
«Це буде інша Марія –
квітка цілюща».
***
Згадати час, коли – ЛЕТІЛОСЬ,
коли співали дух і тіло,
і не лякали перешкоди,
і не чекалось нагороди…
А нині люмпен каже: «Хто ти?
Колись потрібною була?
У мене інші вже турботи.
Твоя епоха відійшла…»
***
Років минулих перекати,
листи… хрести…
Душа училась впізнавати –
і берегти.
Котилась часу чорна брила…
Екстаз трибун…
Душа відрощувала крила,
і це був бунт.
І це була ота дорога,
що Боже, збав:
Самотина, важка і строга, –
її оглав.
А світ заманював прищавий
в солодку твань, –
душа училась захищатись
від посягань.
І зводила невидні стіни
супроти лжі,
й боялась одного: підміни
«свої» – «чужі».
…Були і потопти, і страти, –
віват, конклав!..
Душа училась воскресати –
Бог помагав.
***
Полонез Огінського – це юність:
Балта, педучилище, дівчата…
А на домрі – неслухняні струни,
і уроки музики – не свято.
Пан Микола – педагог суворий:
«Ну, яку, яку береш ти ноту?!
Чом твоя душа не заговорить?
Ти твори, а не роби роботу!..»
І по пальцях ляскає указка,
а слова летять рясною зливою:
«…Це ж – Огінський! Зрозумій, будь ласка!
Полонез – прощання з Батьківщиною!»
Ну, а нам – 15. Ми – «за домом»:
по квартирах. Наші сни хрещаті…
Нам іще нічого не відомо,
ЯК це – з Батьківщиною прощатись.
Значно згодом сколошматить серце
той пекельний біль, і туга, й розпач, –
і ми рватимемо струни: скерцо!!!
Гратимемо незнайомі ролі…
Нас життя з усіх боків обляже,
й не завжди спроможемось на опір…
Вечір листопадовий… Шулявка…
Полонез Огінського – як допінг.
***
А на Сорок святих – буде дощ.
Та – поїдеш, бо ж вишеньки пересадити,
і поглянути, чи прийнялись твої квіти,
і звільнитись від прикрощів-нош.
Поза містом світ інший – чуткий.
Справжній. І не живе на догоду:
свіжих ріль золоті батіжки
гонять крівцю по жилах народу…
…Дощ минув. Ось і сонце з-за хмар.
Розчахнулись тобі райські брами –
і пила душа-бджілка нектар,
і була богом поміж богами…
***
Рюкзак за плечима, дві сумки в руках –
твій ранок-служака;
дороги, маршрутки… О, літа розмах!
Прийми – і подякуй.
Городчик рослинок – посланців твоїх –
чекає підмоги;
і сниться тобі їхній подив і сміх…
То що там дороги?
І втома, і клопоти, й часу нема
на слово гуляще…
Та зараз, напевно, казати дарма,
що є десь щось – краще.
***
Вгорнулася в сріберний плащ самоти –
і слухаєш в серці дороги й світи.
І згадуєш все, чим багата була:
зітхання сопілки, і клекіт орла,
Господні напуття, і сльози прощань,
і щастя, яке ти благала: «Не рань…»
***
Вже аж висить холодний дощик –
веде природа гру тонку…
Пахтить і солодко, й тривожно
шавлія у моїм садку.
Посохла, а чарує досі:
про себе спомин залиша…
А може, це вростає в осінь
моя натруджена душа?..
***
Сірою мишкою слухаєш грудень –
як же він тяжко бреде
і розсіває випроби й маруди,
мітки печальні кладе.
В герці пекельному – світло і темінь,
ринг йому – душі людські;
падають ідоли, нишкнуть тотеми,
істини – надто гіркі…
Слухаєш грудень і ловиш Господні
знаки… А час… Час іде, –
й десь в непроглядній космічній безодні
Сонце росте Молоде.
“Українська літературна газета”, чч. 25 — 26 (265 — 266)