“Українська літературна газета”, ч. 11 (379), листопад 2025
* * *
Дощ побуЯнив, землю вмив, –
ПрогОнять хмару небеса;
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
В садку із яблунь, груш та слив
Поволі скрАпує роса.
І ти, людино, не журись –
Усе вгамується колись…
ВЕСНЯНЕ
І.
Вечір підходить навшпиньки,
білі торкає пелЮстки.
Яблуні, день свій допивши,
дивляться в небо, як в люстро.
Тиша верхів і пониззя…
Трави у млості весняній…
Місяць у сяючих ризах
світ обсипає піснями.
ІІ.
Впущу до хати квітневий вечір, –
квітневий вечір – пурпур на плечі.
Пошлю онучці своє “добраніч”…
Квітневий вечір – душі керманич.
Така розлога луна весняна;
дзвенить надія, мов порцеляна.
Квітневий вечір. На плечі – пурпур:
у ліву – тиші, у праву – нурту.
* * *
Потім, потім…
Усе буде – потім:
напишеться книжка,
знайдеться кохання,
владнається доля,
рід стане міцнішим…
Все буде правдиво, і легко, і гарно,
та – ПОТІМ…
Проте війна і літо роблять свою важку корекцію…
* * *
Бо чорна – широка!..
Й вузесенька – біла…
А над чорториєм – місточок зі скла…
О, як за цю зиму душа постаріла,
Немовби сто літ прожила.
Безсилля – супроти біди – як цунамі,
Благенькі парканчики із молитов…
І людяності золоті міліграми,
Й чіпОвана смертю любов.
Ламається світ і не цвітом – золою
Вкриває хрести й рушники…
А слово приходить – і плаче зі мною,
І згадує, як ми ставали до бою,
Коли було серце – легкИм…
* * *
ТорОхкає неспішно літа бричка:
багато праці – і не менше втіхи;
достигли полуничка та суничка,
і колорад отримав на горіхи.
Це червень. Ще до осені далеко,
ще спека світ зелений не зморила;
ширяють в небі молоді лелеки –
життю радіють і… гартують крила.
А потім раптом зареве сирена
тривоги –
і сколОшкає всім дУші, –
похилить літо золоті знамЕна –
і… далі за маршрутом вічним рушить.
* * *
Так, як сонце в небі ходить
І вода дзюрчить з джерЕльця,
Так, як вітер з лугом грає
І вітає ранок пташка…
Як рілля зернинку будить
І любує квітку бджілка,
Як дарує дощик хмара
Й прАвить сила хлорофілу…
Так, як риба із водою,
Так, як місяць із землею, –
ЖИТИ!!!
* * *
…Тут пахне полинАми й мИшами,
Тут легко жити без огуди,
Тут ночі й дні минають стИшено –
Бо добре відають, ЩО буде.
А буде осінь і тривоги, –
Від кого кликати підмоги?..
* * *
НатАлії… Отож, минуло літо.
А що ти встигла, що змогла у нім?
Не занедбала золотого цвіту,
Не дАла серця стлумити війні.
Живе! Якусь виношує надію,
Вертається в прожите – по слідах…
Самотина? А що ж, мій Боже, вдію,
Коли писав Ти долю – не на страх?..
Тепер лише казати: «Все приємлю,
І нОшу цю – не рідкісну між нош», –
Й дивитись, як цілує спраглу землю
Ще не холодний вересневий дощ…
* * *
Знову й знову: рюкзак, село –
Бідам всім і війні на зло:
У село, до землі й зелА –
Щоб живою душа була.
Хата вИхолола, й мишей
ПрибулО, бо їм тут – о’кей:
Дерев’яна, стара…
А ми
Боїмося усі зимИ.
Праця гріє, тому берись –
Насолоджуйся, грайся, борись,
Сповідайся, –
бо ця земля
Бачить долі людські здаля…
У відрі крижана вода,
Жовте листя вже опада,
А останній гарбуз до них
Шепче: «Я –
не із боязких…»
* * *
…Де ж твоя прУжна, летюча хода?
Де твій заклИчний, змагаючий сміх?
Ти ж іще вчора була молода –
Пташка помежи випрОб та утіх.
Світ був з надій та доріг, щоб ІТИ,
Йти і любити вогонь та вітрИ…
Попіл у серці, і хрест самоти.
І голос долі: «Змагай! Говори!!.»
Слово важке, наче пізнє дитя, –
Втіха і біль, над безоднею – міст…
Ангел премудрий – все зайве відтяв,
Ангел терплячий – навчає невіст.
Час покермУє, відміряє те,
Що обіцяв і судили зірки,-
Та навесні знов садок зацвіте –
СЛОВА захоче твого – і руки…
* * *
Все менше сяйва золотого, –
Озватися? Але до кого?..
Все вищі угорі світИ;
Все більше тиші й самотИ.
Це осінь – і її закони:
Вже не корОни, а ікони;
Велична стриманість сивин –
І пам’яті гіркий полин.
Озвіться, прОйдені дороги,
Всі ті поразки й перемоги,
Коли були ми «на плавУ», –
І я гукну вам: «Ще живу!!.»
Чаклую знов над урожаєм,
Пахкий полин світИ зшиває,
І чути, чути! чути всіх –
І їхній плач, і їхній сміх…
* * *
Збаламучений день, як і доля твоя збаламучена, –
Зашиваєш дрібненьким узором нерівні стежки,
А хтось ниття заплутує і тихо-тихо напУчує:
«Не жалкуй, не тужи ні за чим, ні за ким.
Все ішло, як і треба, за Божою ласкою-пОмислом:
Дужчі брали побІду, а слабші втирали лобИ, –
Та не зАвжди побІда була рятівничою повінню, –
Берег – листя пожовкле: як можеш любити – любИ…»
СТРІТЕННЯ
*
У тебе душа, як дим.
Ти світові кажеш: «Квити…»
Тобі все одно, із ким
пекельний вогонь гасити.
У долі владАр, не ізгой
і дивишся їй у вічі…
Ти їх перепробував – ой,
хіба перелічиш?..
П’янкої жаги атрибут,
мелодія тіла…
Чого ж ти спіткнувся тут?
Душа заболіла???
*
Це так: вінкИ тернові
й краплиночка знаття…
Ти був лиш для любові,
але не для життя.
І я не вимагала
ні клятв, ні обіцянь –
я ту любов приймала,
мов пісню – глухомань.
І розлітались луни,
і грілася душа…
А хтось, легкий і юний,
назустріч поспішав.
*
Тут – ти мене проводжав,
тут ось – мене зустрічав,
тут – ти казав: «Я – щасливий…»
Ні, не було!.. Все – обман.
Зник у пісках караван,
вітер напнув дюнам гриви.
Давнє лишилось, як сон:
біль і наркозу полон, –
душе, звільняйся від тліну…
…Світло в тунелі – ген-ген;
мчу ним – й кричу те з імен,
кОтре в тобі аж зустріну.
*
Через ріку – аби луна…
І я – фантом, і ти – мана.
І неприкайності печать, –
а зорі бачать – і мовчать.
Через ріку – через життя;
те, що пішло, – без вороття…
Та є ще нині, завтра є,
душа у нім гніздечко в’є.
* * *
Заштопала душу – і далі живи:
Питайся поради у пташки й трави,
Вужу сповідайся – він знає, куди
Ведуть непокори і туги сліди.
Спогадуй забутий вже роду мотив:
Що мама робила, що тато робив,
Як сіялось жито, місився заміс –
І Бог до господи хлібиночку ніс.
Добріло, всміхалося серце дитю,
Бо буде на коливо, і на кутю,
І на коровай у шишках золотих,
Аби шлях наш не обривався між лих…
Живи! Тобі сили дає ця земля,
І мамині очі – мов зорі, здаля
Шлють промінь – із райського прядива нить:
Щоб ВТИШИТИ душу, коли заболить…
Із циклу «ЧАС»
*
Він обклав наші долі сиренами й вИрвами,
Щось – нове, щось – повторює…
Не втекла: засадИла, доглянула й вИбрала, –
В мене власна історія:
Небо втримати, не захлинутися відчаєм,
Коли небо те падає,
А тоді словом, квіткою, зЕрном засвідчити
Силу Пам’яті.
Світлої Пам’яті…
* * *
Я життя відкладала на потім, –
Видавалось мені, що колись
ПрИйде край тій гризОті й роботі, –
І мені день гукне: «Усміхнись!..»
Із чернеток рокІв своїх сірих
Я все перепишу в чистовик:
Там любов виростатиме з віри,
Там душа зродить спів, а не крик…
Та галоп днів, повинностей гвалти, –
Невблаганний хтось рОки жене;
Щоб чернетку ту переписати,
ДЕ УЗЯТИ ЖИТТЯ ЩЕ ОДНЕ?!
* * *
Він все порУшив, поміняв…
Гібрид орла й вужа…
Я в цьому часі не своя, але і не чужа.
Дороговкази інші в нім і барви житія, –
Ще згадує він голос мій, та вже забув ім’я.
Без міфу – хто я? ЗеренцЕ з подільського снопа,
Із долею – їдкою, мов у Сиваші ропа.
Честь стерегла? Гонила фальш??
Надбала ворогів…
А час – той проминулий час – приймав і розумів.
І я у клекоті його лишила криці дзвін –
Та зойк душі, що не пішла до зради на поклін…
* * *
День осінній помалІв і вИстиг:
Золоту обірвано струну…
Сиві верби скоро струсять листя,
Являть світу голизнУ сумну.
Височенні – не було їм втрИму,
Не було їм страху, щоб рости;
Певно, знають долі пілігримів
І магічну силу висоти.
І красУ гонОру чарівливу,
Розкіш неспелЕнаних верхів;
Буйство вітру, божевілля зливи –
І гілля потрощеного спів…
Бачу – як таємний знак для зору,
А для серця – тихий вИдих-вдИх:
Голе древо каже про покОру,
Про неіснування в люту пору –
І про воскресіння після них.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.