“Українська літературна газета”, ч. 10 (366), жовтень 2024
* * *
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Дощисько зі снігом – покута лютнева:
Смакує війна свій жорстокий «лікбез»…
Верхівками ловлять ще голі дерева
Пророцтва з небес.
Двигтить небокрай; перемішано дати;
І зла забагато, і мало тепла, –
А там, у землі, вже готова повстати
Зернинка мала…
* * *
…Просвіти нас світлом Сина Свого…
Кричать ворони зовсім по-весняному,
І сонечко з-за хмари блись та блись;
Сидить бабуся на зеленім ґаночку
І дивиться замріяно кудись.
Руденька киця до бабусі ластиться,
Торкається хвостом її руки, –
А біля ґанку молоденька яблунька
Націлює у небеса бруньки…
AGIASMA
Нові актори – й публіка нова.
Час ролі поміняв – без сентименту…
Квитки розпродано (трагічні є моменти;
Після фіналу – слава світова)…
Ти граєш Попелюшку; видно всіх:
І тих, які зірками – у безмежжі,
І тих, що гріють руки на пожежі,
Й «своїх», які… чужіші за чужих…
МИ
А поки – гнів під кОрчами огиди,
Любов – під ваготОю зненавИди.
(Євген Маланюк)
Нам – відваги несмертних зЕрен
І довіри – тримати стрій:
Ворог завжди – немилосердний,
Чорне кублисько змій.
Скажеш синові: «Будь Антеєм!»
Скажеш доні: «Плодючою будь…»
І прославлять нові орфеї
Наших вЕсен майбуть.
Скажеш внукам: «Не зрадьте Слово,
Чар його й предковічну міць», –
І засяє воно гонорово
Біля Божих криниць…
* * *
Свій панцир вдягнути – терплячої сірої мишки,
Ніхто й не впізнає: «Невже це, Наталонько, ти?..»
До чого найперш: до базару? фейсбуку? чи книжки?..
Та нині знов треба онукам підмогу везти.
Самій же – як пташці: дві зЕрні – і стане. А рима
Колошкає душу і проситься: «Не загуби!»
Хтось кинув «Добридень», а хтось одвернувся – плечима…
Регоче ефір… А зі сходу – громи та гробИ.
І повняться банки грошима кривавими. Невід
Виловлює душі…
Зітхає Небесний огром…
А ти – наче тріска у повені водах непевних,
Кричиш дітенятам:
«До берега! Швидше!! Гуртом!!!»
ЧУЖІ
Біленький пух – тополі та кульбаби –
летить, летить – і б’є в моє вікно.
І хтось невидний тихими губами
торкає самоти гірке вино.
І хтось по телефону каже: “Їду –
такий розполовинений… Пишіть…”
А пух летить на древню Атлантиду –
на серце, що зімліло між століть.
Скоропис днів, потрощені когорти,
той сміх, який, затихши, не затих.
Але якщо нас гублять найдорожчі,
то чом же дивуватися з чужих?
Таке життя. Не треба умлівати.
Учора – трон. А нині – маргінес.
Та короля – не королівські шати
значаАть, а дух – і погляду дієз…
Минайте. Забувайте. Не скверніте
тих спогадів і благовісних літ, –
хай самота, як березневий вітер,
висушує в душі чужинський слід.
* * *
Важка дорога літа: колоради
І трупи комарів;
А поруч – стиглих ягідок принади,
Шавлії пах і горлиць тУркіт-спів.
Приходив їжачок –
шовковиць з’їсти,
І це був добрий знак…
А там, де овид, – рве попругу місто,
І рев сирени понад ним закляк…
* * *
Липень, липень…
Де ж ті липи,
Цвіту-меду пахнотА?..
Літо підняло свій скіпетр:
«Не втомилися?» – пита.
Спечна і ясна година,
Повняться садки добром;
Липень – літа середИна,
Серця і землі огром.
Відцвіла давно вже липа,
Проспівав купальський дзвін…
Липень – соків повний!!! – ЛИПНЕ,
Ось тому і липень він.
(Червень – червонить,
Липень – ЛИПНЕ,
Серпень – серпує (жне)).
* * *
Як Робінзон, живу у цім селі,
Дупласта яблуня, шовковиця й шавлія –
Мої сповідники, лише вони і знають,
Що я поет, який згубив свій час.
Калина й бузина осінні сни
Наобіцяли – без сирен і суму,
А картоплІ готові до розлуки
З гніздечками своїми, бо – пора.
Полин яріє, знає: в цій землі
Моя любов погрілась… і затерпла,
Щоб не боятися зимИ погроз –
І разом з журавлями вЕсну стріти…
* * *
М.С.
Цей липень – як вода крізь пальці…
Ланцюг тривог та болю…
Дивися, серце: сонце вранці!..
А горлиці, твої обранці,
Кричать про кращу долю…
І трошки алкоголю.
Нові герої та факіри
Нові лаштують дати…
Утримай, серце, краплю віри,
Що не тотальний колір сірий,
Що… вИзріють блавати…
* * *
ТВОЯ СЛЬОЗА…
«Тримайся!» – всі гукали
й зітхали скрушно
(космос доброти!!!),
а ще переживали,
співчували…
І лиш один спитав:
«Чим помогти?..»
* * *
Вечір заходить у двір, наче пан гоноровий,
Каже: «Вмикай уже світло!..»
Я йому: «Світла нема…»
Став на порозі і супить здивовано брови:
«Як же ти, жінко, у тЕмінь таку – і сама?
Напрацювалась?»
«Та нам не звикати», – зітхаю.
«Добре, – спочинь. Я зіркам і тобі поспіваю –
Про бЕзмір неба і світлого серця могуть;
Ти, головне, – усі прикрощі денні забудь…»
VITA
Ніч вже прохолодна… І сирена
Зранку… Змовкли горлиці в саду,
А тривога в серці – мов гангрена…
Відчинила хвіртку – сина жду:
Треба дров, і протікає стеля…
Господи, світи свою зорю!
Бо душа – натомлена пустеля, –
Як із часом витримати прю?..
* * *
Знов вибух – без сирен тривоги…
Сіпнулось сонце вересневе,
Зітхнули на зупинці люди…
Нарешті підійшов тролейбус.
Неприбране пожовкле листя
На тротуарі… Мчать машини.
А сонце лагідне й погідне,
Хоч ніч була уже холодна.
У храмі людно, і молитва
Утишує зболіле серце;
Усе, що дише, славить Бога…
Неділя, восьме, день Наталії.
ШЛЯХ
(Диптих)
* * *
Похилений паркан, кіт на паркані,
Гніздо лелече (вчора відлетіли)…
Серпневе сонце – лезо в ятагана,
Якому не відомий прапор білий.
Лише на мить сховається за хмару –
І знову навсебіч пекучі жала…
А я у двір – сокиру із базару:
Важка! І дорогА – ледь вторгувала.
Уперся дядько. Я ж йому – про дрова,
Які мені рубати і рубати…
Й така у нас розмова гонорова
Зайшла, мов у парламенті – дебати…
* * *
День поробив усю роботу
І в тишу, наче в позолоту,
Вгортає світ – церквИ й окопи…
Мені ця тиша – наймиліша,
Мені ця тиша каже більше,
Ніж всі екзотики Європи.
Пахуча осені колиска
Гойдається… Господь так близько!
І дивиться на нас нестрого…
Я у колисці – дитинятком,
Усі плачі й жалі – відтято,
Лиш тиша-благодать від Нього…
ІЗ ЦИКЛУ «ЖІНКА»
* * *
…Панцир самоти, утрат псалмИ –
І дорога серця, вкрита вИрвами…
Ангеле, тривогу просурми –
Вирватись!..
Ні, уже не вийде – напролОм:
Пощербилась криця, зблякло золото…
Ангеле, укрий мене крилом, –
Холодно!..
* * *
Казали: «Летюча Стріла!..»
Казали: «Співаючі Крила!..»
Неправильно ти жила –
Не тих, кого слід, любила.
Тепер озирнешся назад,
А там, в сірім попелі й бруді, –
Твоєї свободи смарагд:
І плаче, й сміється… й не судить.
* * *
Зеленою пішла під сніг трава…
(Тамара Коломієць)
А весна брала п’ять октав
і різьбила пахкі скульптури…
Ти мене самоті здавав,
ніби Ніс – москалеві Батурин.
А душа все: нехай проститься,
може, це – та наука з наук…
Догорала моя столиця,
по якій пролетів басаврюк.
* * *
Н.Ч.
Говірку, розбитнУ молодицю
в самоти крем’яну плащаницю
Час вгорнув.
Дивний Час…
Покарав?
А чи –
СПАС?!
* * *
… Врятуватися – це відійти
В непроглядь-безгомінь самоти,
Де закони важкі і печалі багато,
Де душа твоя – Всесвіт,
Душа твоя – атом…
Де всесильна –
Й водночас безпомічна ти,
Де змагається «Будь!..» –
Із благальним: «Прости…»
ІЗ ЗАПИСНИКІВ
* * *
Слово – церкво моя…
Колись рвалась на барикади.
А нині би співала у хорі Володимирського…
* * *
Бог запише на своїй скрижалі
(кажеш, плакав, матінко Пречисто?):
«Цей народ – розірвані коралі…
Хто й коли збере його в намисто?..»
* * *
Плюсова – і трохи веселіше
позирає на цей світ мерзляк,
навіть хвалить мокру зиму віршем
(а на фронті, ув окопах – як?!).
* * *
Знов ніч безсонна – які там рими?!
Сирена виє – і душу студить…
Вони – зі мною, а я – із ними, –
красиві люди, могутні люди.
* * *
Хліб є. Тепер ще принести води,
і можна не лякатися біди,
і можна філософськи позирати
на діячів новітніх і на дати,
й хвалити ноги, що про біль забули, –
й молитися за хлопчиків отих,
що губляться у вИрах вогняних…
* * *
…Проминуть усі тривоги й нЕміч,
й біля трону Слова –
чай пахучий з гілочок вишневих,
тиша вечорова…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.