***
Думав “Чого тобі, жінко?”
І готовий був на півнеба, намисто чи кредитну картку.
Хотів, щоб усміхнулася.
Мав на вечір два квитки до раю – не те.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Показав, як бавляться інші:
Одна в бізнес-леді, інша в стильну штучку,
Третя в розлучену з приданим – не те.
Робив всілякі дрібниці- дурниці-марниці,
Та, врешті, наважився спитати у неї:
– Чого тобі, жінко?
– Тиші та спокою. Хоч на кінчику ножа.
***
З позатамтого року, дитино, вже мені дев’яносто.
Грудка землі… Чи старезна глина… Грушка сушена просто…
Баба та й баба, а озирнуся – зорана доля плугом.
Дрібочку з’їм – і подяка Богу, сліпну помалу, глухну.
Що мені треба, дитино? Сонях най зазирає в шибку.
Ти от заходиш, і є у домі хліба живого скибка.
Вмерти б тихенько. Та що такого? Стіни – над ранок білі –
Сіро сіріють за день, над вечір – чорні, немов вугілля.
Ось виринає: дитям сиділа, в руцях малих забавка –
В голод розпухла, помили тіло, вклали мене на лавку.
Лиш пам’ятаю сукенку гарну – білу в горох зелений.
Знаєш, дитино, нікого з рідних більш не зосталось в мене.
От і виходить: людина варта жмут колосочків кволих.
Я врятувалась, стерня (аж терпну) ноги відтоді коле.
Так і живу дотепер на світі вісім життів родинних.
Вже дев’яносто… Ніхто не вірив. Думали, ще година.
***
Десятирічне сонце угорі
За витівками нашими встигало
Заледве. І посаджений горіх
Гойдав поміж гілок яскраве гало.
І плюскіт хвиль, дитинний і дзвінкий
Балакав з нами про усе на світі,
Як ми пускали плавати вінки,
Що розсипались на дрібненькі квіти.
Усе було поділене на твердь
і все було поділене на воду
В старих пеньках стрічалася нам смерть,
На вигоні – повнісінька свобода.
Гукала зголоднілих пастухів
Додому баба, вічна, ніби поле.
Маєтки наші – хата, двір і хлів,
Город, квітник, дровітня і стодола.
Давно немає баби у селі
уже картопля нам так не смакує,
Тоді усе – від неба і землі.
Тепер усе – лиш всує, всує, всує.
Хоча… Листочок лине до води
І час піде назад колись, напевно,
Бо ж цей горіх такий ще молодий,
І це сум’яття ще таке непевне.
***
Цей день – жовтогарячий абрикос,
стече собі липким тужавим соком
у землі комашиних суголось,
ген за екватор ще одного року.
У володіння вигорілих трав,
Дощів солодких і легкого вітру.
Цей день нічого наче,й не почав,
А був немов якийсь мистецький витвір.
Отак зронив його у липень хтось
Знічев’я – згусток спеки перестиглий –
і все тоді, либонь, і почалось,
І навіть соком абрикоса збігло.
ШРАЄР
Він торкається столітньої бруківки,
І бруківка не стукає під обцасами,
без єдиної хвилини готівкою
Важко отак щовечора йти поміж часом.
І хоч він уперше пішов у столиці
Та й бачив світів – ого, вистачить на кількох,
Його завше заносило в Галіцію,
У його споконвічне місто лише для двох.
І він вештається отим своїм містом,
Він все застав – локалі та гасла партії.
І все-таки найбільше хотів би сісти
У польській школі за своєю партою.
Його лице схоже на кільця дерева,
Його сіра постать – майже як тінь грифона.
Сутінь ховає його в своєму череві,
І вулиці навколо здаються сонними.
Його легко можна назвати лицарем,
Можна оркестром чи цілою епохою…
Та з пам’яті геть постиралися лиця
І серцю байдуже, бо воно не тьохкає.
Він завжди (треба ж такому!) був красенем,
А вона – немов зображення на камеї,
Але ж він не розбудить її обцасами,
Він лиш на хвилину заверене до неї.
А потім скрипку візьме знайомим рухом,
Та гру почує хіба що торішнє листя,
Серед живих не наважиться жодне вухо –
Вглухло його галіційське півторамісто.
Отак він щоразу сюди вертається,
Хоча не бачить ніхто і зовсім не чує,
Лиш крони старечі йому вклоняються
і аж до світанку із ним одним ночують.
***
Дихає товща моря спокоєм благодатним
Риби блакитноокі злегка гойдають штиль.
В ньому дрімає небо – сутінки переждати
І розіллятись вранці шовком прозорих хвиль.
Жадібними ротами риби хапають зорі,
Щоб на глибинах ночі ледь освітити путь.
Мушлі цілує небо, їм про вітри говорить,
Як вони попід сонцем на висоті цвітуть.
Годі про сонце, годі, час надійшов поспати,
Зблиснуть сріблясто спини, рівно напнеться гладь.
Дихає товща моря спокоєм благодатним,
Риби блакитноокі, небо і море сплять.
***
Починається день, білий-білий, немов молоко:
Синій неба окраєць, а решта – самі тільки квіти.
В цьому квітні вирішують все тільки холод і ко –
Нам століття ще тліти, ще тліти до теплого літа.
Та коктейлі ніяк не приходять на зміну чаям,
Попід люстрами крон не рятують гарячі горнята.
От би неба побільше і сонця хоч трохи, то я,
Може, навіть погоджусь сто літ на те літо чекати.
24.04.2016
***
А після її відходу портфелик лише зостався
В квартирі, яка належить живому комусь давно.
Портфель витягають зрідка, він пахне її котами,
У ньому лише минуле, поблідле німе кіно.
Світлини з нерівним краєм і датами на звороті…
Насіяні петлі літер в чиїхось старих листах…
Яких тільки тут немає мандрівок, людей, курортів!
Для неї – лише найкраще з начальницького поста.
Вона з ним – через півсвіту, покинувши батька-матір,
Угору щаблями влади за руку одна іде.
Коли він удома пізно, то лається завжди матом.
Дружина – єдиний спокій чекіста НКВД.
У час повоєнний він їй приносить журнали моди
(Укупі з її минулим в портфелі лежать вони),
І хутро, і капелюшки – підкреслить жіночу вроду…
До чого тут він? А люди зникають і без війни.
Вона не питає зайве, вона не почне істерик,
Вона тільки раз народить пропаще якесь дитя.
В квартирі вона пильнує чотири кути і двері,
І того, хто в цьому місті керує чужим життям.
Вона побувала всюди, доглянута і спокійна…
(В портфелі лишився ґудзик коштовний з її пальта.)
І доля її – мов ґудзик, самотня, мала, покійна –
Вона його поховала, без нього вона не та.
Без нього навколо прісно, а люди – то завше пустка,
У неї нема роботи, бо фаху давно нема.
Немодні її фасони, суцільна її відпустка,
З квартири виходить зрідка, а вийде – немов німа.
А люди так мало значать, немовби колись для нього
(Він вірив у справедливість, а натовп кричав «Кати!»).
У неї слабке здоров’я і майже не ходять ноги,
Їй решту життя пустого замінять людей коти.
Вона продає помалу, у неї багато краму:
Серванти, прикраси, одяг, сервізи і килими.
Аби молока і хліба… Вона не піде до храму,
Для неї туди ступити – як потяг до Колими.
Єдину-одну молитву комусь вона промовляє,
І просить швидкої смерті, і просить харчів котам.
Тоді він завжди приходить і трохи її лякає.
І каже щораз те саме: «Тебе я вже не віддам.»
Вона відійшла раптово, сусідам аж легше стало.
Порожнюю її квартиру замешкає інший хтось.
І тільки коти голодні під вікнами завивали,
Чи, може, то вітер, врешті, і людям таке здалось.
Усі її дні і ночі в портфелик малий вмістились,
І що його тут сказати? Поблідле німе кіно…
І доля неначе ґудзик, і серце, як льоду брила,
А мало би простелитись побіленим полотном.
08/05/2016
СТАРОДАВНЯ ОПОВІДКА
Де сонце кольору міді, а небо висить на шпилі
Старої-старої вежі, що схожа на парасолю,
Здолавши велику віддаль, доклавши значні зусилля,
Самотньо блукає вершник, шукаючи власну долю.
О, скільки земель об’їздив, і скільки краси побачив,
І як не тримали всюди його за рамена дужі,
Вже й кінь його хоче стійла, не кінь – а звичайна кляча,
Зовуть роботящі люди, воли, і поля, і ружі…
– Чого тобі, хлопче, треба? Якої шукаєш долі?
І як покидаєш житла, приземисті і просторі?
– А так, щоб дістати з вежі до сонця на парасолі,
Почути в дорозі кілька нечуваних ще історій.
– Коли ж ти свою напишеш? Посидь в прохолоді саду.
З думок порозплутуй вітер і слів налови барвистих.
– Колись я від мандрів справді спочити на трохи сяду,
Від мідного ока сонця, од вітру дзвінкого свисту.
Та треба рушати, поки ще кличуть далекі далі,
Допоки вони приносять чимало нових історій.
А ви зоставайтесь вдома – у розписах пасторальних…
І зник, де цілують землю найперші вечірні зорі.
Залишилась тільки вежа про вершника всім на спогад,
Коли там повисне небо і сонце – мов міддю бризне,
Нестримно людей тамтешніх зове далечінь дороги,
Зове хоч на день забути осілу свою ріднизну.
20.11.2016
***
На мідних струнах сонце догорить,
Підморгуючи приморозкам зрідка,
І пролетить повз сонні стовбури
Сухий листок, малесенька позлітка.
Остання айстра сльози витре з вій,
Вінок зоставить сильному пориву…
І лиш блакитний кінь захмарних мрій,
Розбурхає уяву, наче гриву.
21.10 2015
***
День намріяв липневу спеку,
Ледь притомний рясний квітник,
І громів голоси далекі,
І повнісінькі хмар човни.
Ягід стиглих густі коралі,
Вітерцю неміцний порив,
І свободу легких сандалій,
І мандрівку за явори,
І камінчик на дні студенім,
А як вечір зустрів з доріг,
День сипнув ще суничок жменю
І за обрій в дощі побіг.
06.07.2015
СЕРПНЕВА НОСТАЛЬГІЯ
Починається час: розпланований ранок миттєвий,
Не забути блокнот, парасолю, себе і берет,
А в цілому життя як життя, не змінилось суттєво,
Тільки день силоміць, як зловмисник, за горло бере.
Починається час рахувати курчат і картоплю,
Прихистити врожай, готувати себе до зими,
Дочекати Різдва та у нім почуватися добре
І зустріти весну, долічивши лише до семи.
Починається час невідомого того початку…
Я стою перед ним – зимна річка, а треба ввійти,
І засмага моя – проминулого літа печатка –
Із водою сплива за невидимі греблі й мости.
Я чекаю, коли та ріка обійде циферблати
Континентів далеких, морів дивовижних – усе.
І повернеться знов, я на березі буду чекати,
Поки човен життя мені літо моє принесе.
СІЧЕНЬ
Певно, важко, хатні демагоги,
В соцмережах соцбої зчиняти,
Коли сунуть гоги і магоги,
Повні вати?
Певно, важко, пане генерале,
Так політкоректно сповіщати,
Що сьогодні знову помирало
Їх багато?
Певно, важко закривати вічі
Тих відважних зранених орлів…
В цьому пеклі не живеться двічі –
Це Шарлі.
Добре, хоч полегшало в неділю –
Видихне земля вселенську втому…
Із дитям вдовиця-породілля
Йде додому.
21.01.2015
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/