***
Повзе вечір полозом…
Пита місяць полиском:
– Ось мій серп. Де ж твоє жито?
Ось мій гріш. Та за що платити? –
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
й ховає за полу…
Сходить ранок паскою,
мастить губи ласкою:
– Ось мій хліб. Де ж твоя віра?
Ось мій дар. Чом же торба в дірах? –
і кришить любаскам…
День спікає золотом,
в тім’я лупить молотом:
– Маю міць. Де ж твоя зброя?
Маю світ. Де ж твоя воля? –
і стискає колом.
…Крапкою чорнильною
зирить ніч із вирію:
– Маю тиш. Де ж твоє слово?
Маю час. Чи уділиш крові,
чи заснеш у мирі?
***
Біла вишня – чорна рілля…
Пташка пискнула десь у вітті…
Знов заголена в світ земля
віддається вар’яту вітру.
Знов, і знову, і знов, і знов…
Травень мається хворобливо.
Біла піна? Чи біла кров? –
Чорні вени – то вздовж, то криво…
Креше дощ! Місить хліб глевкий,
пелюстками по верху пише…
Ти молилась на ягідки,
чорно люблена біла вишне?
***
Сивий вітер шарпає сади.
Молодильне яблучко шукає?
А сади ще тільки розцвітають…
А садам так страшно в холоди
настіж розкриватися у світ…
Та немає вибору у цвіту:
у похмуру днину стане світлом,
та од студу – згасне у траві.
Боже, дай бджолі достатньо сили,
щоб на вітрі не спинились крила, –
раз не можеш сивого спинить!
Дай, бо треба яблучка й для раю:
постаріла Єва теж шукає,
щó її поверне до весни.
***
Зваблива скибка місяця… роса…
трава колюча… Вітру свіжа хустка
спадає із плеча – немов пелюстка
із квітки, що віднині – не краса.
Ця ніч – остання… Святиться – на плід,
на зав’язь, на глибоку насінину.
І радість пізнає: вона повинна…
І юність озирається на слід,
та ще не бачить, як смутніє небо…
та ще не віда, як гірчить у стеблах
кров, що була солодка у вінку…
І тільки заздро дивиться на місяць:
який він щедрий, і який він чистий –
мов не торкався й зірки на віку!
***
Мовчіть, слова, – хай гомонить трава,
що врешті напилась дощу і сонця,
кульбаба із бджолою в жовтім оці,
і молода жалюча кропива,
й ота висока гілка абрикоси,
що зацвіла уперше на віку,
нехай співає пісеньку легку –
допоки вéльон не упав у роси,
допоки заклопотана бджола
іще її в садочку не знайшла,
а вітер рве за поли древню грушу:
коли? чому? вже час! хоч сивину
з-під хустки вистав у нову весну,
раз у мовчання загорнула душу…
***
Як багато мені не треба!
Як багато порожніх слів…
Я у кожне вдихаю небо –
і відштовхуюсь від землі.
Не злітаю. Чи мало духу,
а чи дух мій такий важкий?
Я ж то думала: легше пуху,
що розсіюють кульбабкИ!
Підіймає стебло трубчасте
голий череп, що вчора цвів…
Як багато тяжкого щастя –
й ні вітриночки в голові!
Ой, дурна ж ти моя голόво,
може, зайва у мене ти?
Стань сама невагомим словом –
і лети…
***
Іди, годиннику, цок-цок,
іди повз мене.
Безшумно сіється пісок
в таріль зелену.
Беззвучно промінь прослиза
під темне листя.
Безтіло котиться сльоза
по тілу чистім.
Безусто рибка заплива
у горло тиші.
Всі ненароджені слова –
уже колишні…
Іди, годиннику, не стій,
іди до мене.
Зламаю стрілки золоті –
і дам зелені.
Їх вітер літній розгойда –
трави без ліку!
І я сьогодні – молода,
тепер – навіки.
***
Трохи побути метеликом… хоч би день.
Може, цього і достатньо, аби пізнати:
літа такого більше нема ніде;
щастя – це те, що не дякує і не платить.
Спека – не пекло, завтра згадаєш: рай!
Завтра, коли відлетить уже той метелик.
Завтра, яке не настане, бо небокрай
тільки сьогодні і тільки ріжечок стеле…
Трохи забути, а краще – забути все:
ношу, дорогу, хворобу, любов, провину, –
квітку вдихати, гойдати легку травину…
Може, ту чашу повз тебе і пронесе
Бог, що творив і метелика, і людину,
Бог, що єдиний відає, хто спасен.
***
Десь близько… майже чую… майже сниться…
чи вгадую – й порушую табу…
Вуста у небо розтуля криниця –
щоб випустити квітку голубу,
чи пташку зі студеної темниці,
що не співала не одну добу.
Ця німота довкола – не німотна:
цю пустинь перешіптують зірки –
до себе, ледве-ледве, майже потай –
і нетлями летять у стільники
пітьми, і трусять сонну позолоту –
і розтуляють очка світлячки
десь тут, в траві… А на галузці нижній,
чи вишній, що торкнулася плеча,
тремтять слова – прийдешні і колишні,
і ті слова, що обирають час,
і ті, які жарітимуть у тишу
й тоді, як треті півні прокричать…
***
Це прекрасне вікно, що відчинене настіж у сад…
Ця прекрасна троянда, що робить прекрасною вазу
і святкує життя ув обіймах поблажливих часу,
що тривають допоки триває її краса.
Це нещасне вікно, що скрипить і старіє щомить,
ця нещасна троянда, приречена вмерти раніше,
ніж могла, коли б злива із вітром були ласкавіші,
чи уміла сховатись туди, де гроза не гримить,
де лиш сонце погідне, а тінь –
мов легке кімоно,
де із лійки дощу – скільки треба,
й не міряно часу,
де б не знала: прекрасне вікно
чи нещасне вікно,
і навіщо цей слоїк з водою,
чи глечик, чи ваза…
***
Осіння неба пустота
чекає, чим її наповню.
Знімаю душу із хреста.
Ховаю в скриньку молитовник.
Він все простить – Він прочитав
і те, що я не написала.
І Він сказав: зійди з хреста.
Ще дуже рано, й дуже мало.
Ще дуже легко – не лукав.
Ще дуже важко – бо на плечі
ще тисне зайве, а в руках
ще так багато порожнечі.
Ще не Вечеря, і не вечір, –
налий у небо молока…
***
Плямка світла у дрімучих хащах
не цвіте й нікуди не веде…
Дописати б вірша – стане краще
й легше пережити хорий день…
Що вам сниться, непролазні нетрі,
що розбудить вашу глушину?
Прочитаю вірша сірій нетлі,
поки б’ється крильцями в стіну…
Ну а потім… Ох, стіна незрушна.
Перешепче свічка при вікні
всі слова, які тримали душу,
і впадуть на вим’яту подушку –
проростати через гущу снів –
крильця, попіл, коси смоляні…
***
Остання морва, перша абрикоса,
аж сяє зерням визрілий налив…
Примружуються сизі очі слив –
мов знають щось про мене і про осінь.
День, вигрітий до золотого поту,
благає в неба срібного дощу –
щоб лив і лив, і лиш у північ вщух,
зіркам вернувши свіжість позолоти.
А він не йде, а посилає зливу,
таку холодну, вітряну й гучну,
що навіть сизим сливам не до сну –
і падають зіницями в жаливу,
і дивляться відтіль на літнє диво:
як морва відлітає у весну…
***
І в оцьому сліпучому маєві ти блукаєш,
і в отому аж чорному плетиві слід шукаєш…
Кажеш собі: ти не Авель, але й не Каїн,
може, нащадок, чи їхній предок із кýщів раю.
Все переплутано вже навіки – і ти в гордіїв
вузол вплітаєш свою тоненьку нитку надії.
Рубати – не смієш, розплутувати –
не вмієш.
Смикаєш, рвеш, знов сукаєш –
і мокнуть вії.
Бо погляд падає прямо, та оку тяжко
у крапці побачити кому, у комі – пташку
з одним крилом, й домальовувати насправжки
друге крило, щоб літати уже назавжди –
і у цьому сліпучому маєві стати волею,
і з отого чорного плетива вирватись долею –
різнобарвною, як веселка, що видноколи
у вузли не зав’язувала ніколи.
***
Ріка тече, а ти сидиш на березі.
Ріка кипить, а ти – як мох на камені.
Ріка звернула за поля мережані,
а ти стоїш кілком у броді пам’яті.
Ріка стекла. Збирає зморшки річище.
Ні вод, ні сліз – щоб відростити корені.
І ти стримиш – як міт у зжитій вічності.
Іще часину постримиш – та й скоришся.
Ріка не верне, і піщані повені
зітруть горбочки і загорнуть тріщинки –
ті рештки, що й любов’ю не врятовані,
ті крихти, що і смерть не годна знищити…
І тільки вітер пригорщами повними
їх підкидати буде – далі, й вище…
***
Вода – зелена, стежка – аж руда,
у затінок запалась головою…
Мій літній світе, достигай поволі,
не поспішай у праведних трудах.
Не віддавай, землице, всю себе
жаркому сонцю, що не зна спочину
і, в пекло перетворюючи днину,
у двері часу жадібно шкребе.
Мій літній світе, як спинити мить –
червневий ранок і липневий вечір –
коли вже серпень ябками дзвенить,
повз вуха пролітаючи картеччю,
а жовтень пробиває в серці течу,
а грудень білим стягом майорить?
***
…І коли всі слова розбігаються по кутках,
одвертаються спинами, ігнорують кличний відмінок –
вибираюся з пір’я, ховаю крило в рукав
і у руки беру ганчірку, совок і віник…
І коли всі слова зникають, як пил і тлум,
чи ховаються в нірки, як миші зачувши звіра, –
я беру лопату, сапку, граблі, мітлу
і мандрую на грядку, у сад чи гребти подвір’я.
А коли повертаюся, втомлена і свята – бо труди були праведні, поза вагами і судами, –
вони чинно виходять на світло гурточками і рядами…
вони сходяться до Вечері, як апостоли – до Христа,
і цілують холодні й голодні мої вуста,
й викладають на стіл мій
лозу виноградну, петлю і камінь.
***
Я Його не боюся: Він читає мої думки.
Я боюся тебе: ти читаєш мої слова –
і пояснюєш, часто з точністю до навпаки,
і розказуєш, чом один плюс один все не два й не два…
Я мовчу – хай за мене заступляться словники.
Я шепчу, що під тою одежею – я жива…
що слова мої всі – дзеркалá, а мої думки –
це ті ж самі слова… тож одне плюс одне мусить бути два.
Ти натомлено кажеш: брехня, в тебе – кілька правд,
ти на чорне писала «біле» – і навпаки,
у криниці твоїй утопиться і гора,
а в пустелі твоїй річками стають піски…
Я мовчу. Наді мною пливуть, як в’юни, рядки…
Ти мене не впіймаєш – Він читає мої думки.
***
– Що ж ти, любовонько, без сорочки?
Світиш у морок душею білою.
Ані ниточки, ні торочки
на твоєму святому тілі…
– Що ж ти, смертонько, з руками порожніми?
Аж смикаєш стрічечки з подорожніх,
ще й маєш грошинку – по дві із кожного…
Це й мені без плати пройти не можна?
– Що ти, сестронько, хіба ж я лукава –
точити із рідної крівцю вічну?
Ти і так перéйдеш цю темну річку –
я простежу за переправою…
– Що ж ти, матусю, з руками студеними?
Невже й промінця немає під денами?
Обійми ж хоч кістьми зеленими –
бо тільки вужак круг мене…
***
Коли ти мені кажеш: я тебе добре знаю,
одне з моїх «я» хоче слухати казку далі,
а інше – хапливо шукає старі сандалі,
котрі пам’ятають, як в житі шукали краю.
Те інше забуло, які в них слизькі підошви…
як майже за край залітали вузенькі п’яти…
Те «я» ще не знало себе, та хотіло знати
про прірви – небесні й земні, і писало в зошит:
що чуло з-за того краю –
і що вчувалося…
що звідти дивилося в очі –
і що ввижалося…
А пера ламались…
А жили рвались…
А жала!..
Та коли мені кажуть: я тебе добре знаю, –
воно знову взуває смішні сандалики… і втікає –
лукаве дівчатко, що мріє, аби догнали.
***
Бог сказав:
– Хтось прийде, –
і пішов.
Мо’, здалося серед тиші й гулу?
Може, я імéна не розчула?…
Наслухаюсь добрих підошов –
за двором, на стежці, що, мов шов,
ниткою шовковою травиці,
під якою слід один кровиться,
поєднала з цілим світом знов…
Наслухаюсь в хаті – шуму крил.
Чую шурхіт нетлі, що до світла
притулила всі свої привіти,
смертю заплативши за порив…
Наслухаюсь у собі – і кров
в серці стугонить і гріє душу…
Тепло – як пір’їні у подушці.
Бог сказав:
– Хтось прийде… –
Й не пішов.
***
Нá тобі усмíшку – йди між люди!
А журу і гіркоту – залиш.
Світ привітний, фальшу не осудить,
та осудить втомлених і злих.
Що, не можеш? Виєш, як причинна…
В чому винен весь оцей народ?
Нá тобі ось маску карантинну –
заховай свій викривлений рот.
Нащо ця сльоза, дурна і марна? –
Світ увесь кохається в красі!
Нá тобі ось чорні окуляри:
бачиш всіх, невидима для всіх.
Чом тремтить у тебе пальчик кожен,
як із крони вистромлений лист?
То затисни в жмені квітку гожу –
ти такою теж була, колись.
Чом вростаєш п’ятами у стежку?
Скит діждеться, пташечко, – лети!
Я і підстрахую, і постежу, –
я завжди, єдина, там, де ти.
Не вслухайся в тріскоти сорочі –
на базарах щирості нема…
Та оця вишивана сорочка
захистить хрестами усіма.
ПУСТЕЛЬНИЙ ДИПТИХ
1.
Як колись, як завше, як уперше,
сіючи в сліди рипучу сіль,
крізь піски, по спеченій росі,
караван іде – собаки брешуть.
Караван іде до Гончих Псів.
Їм дарма, чи піший ти, чи вершник,
і чиї ти чуєш голоси,
душу виставляєш чи списи
на отих, що так затято брешуть, –
одвертають очі Гончі Пси.
І мовчать. Їм нíколи – при ділі:
світять млу незмигні каганці –
щоби не зійшла на манівці
Ведмедиця сива, як сивіла,
скупана в солонім молоці…
Їй дарма, чи брешуть, чи не брешуть:
досить з неї соли і роси
Божої, – бо чує голоси
тих, що в небо піднялися перші:
не зважай, не бійся, не проси.
2.
Захисти свою радість… Бо знайдеться завжди пес.
Пес не винен, що – пес… але ти захисти свою радість.
Серце в щасті сліпе? Та ж воно взагалі – сліпе…
Але ти пам’ятай ту хвилинку, що втішила, – і не зрадь їй.
Мусиш слухати всіх – бо вгрузає в піски караван
і подітися ніде? Та можеш заткнути вуха!
Ти ж бо знаєш уже, що пустеля оця – жива…
І міраж був живим – із криницею й віадуком.
Ти пила, ти здіймалась над урвищем – без поклаж.
Шлях коротшим ставав, і легким, і таким летючим,
що ти чулася птахом… Дарма, що то був міраж –
ти не бачила там ані псів, ні гієн дзявкучих!
І не чула сичання змії – а була й змія…
Тільки ж миті щасливі – о ні, не глухі – безстрашні!
Бережи ту билину й росинку, що знають, як виживати в пісках і творити
оази справжні –
де й останні собаки глухнуть од солов’я.
***
Заберіть, кому треба,
заберіть, кому мало, –
те, що дбала для себе,
те, що в спадок збирала,
і оте, що із неба
тягарем мені впало.
Заберіть – на здоров’я,
на добро, у дорогу –
і оплачене кров’ю,
і освячене Богом,
і пошите в Покрову,
і роздерте любов’ю….
Ви не візьмете більше,
я – не стану бідніша.
Одягнуся у вірші,
загорнуся у тишу,
й шпарку щонайтіснішу
мені вітер продише –
поміж снігом і цвітом,
межи ямбом–хореєм.
Не замуляю світу,
як не знатиме, де я!
Лиш сорочку лишіте…
Втім, я можу й без неї.
***
Завезу тебе, доле, в далекий ліс.
Прожену тебе, доле, у чорне поле.
Чи у морі втоплю… де те море сліз?
Хай би висохло все – до сліпої соли!
Засміюсь – не на кутні, а на різці.
Бо не завжди в добра позичає мужність.
Але ж має щось статися – хоч в кінці
цього літа, чи осені… ще до стужі!
Моя доле, у тебе міцний хребет:
ти ламаєш мене й за собою тягнеш.
Я не вмію вмовляти й дурить тебе…
але ти не діждешся і білих стягів!
Вже рудіють зелені – і шурхотять.
Їм недовго вінчати фортечні стіни.
Сходить літо на пси… Та горить життя.
І його не погасять дощі осінні.
І дарма, що відомі усі кінці,
я не сяду на камінь – чекати трупів.
Я спущу тебе, доле, по тій ріці –
якщо ти не відступиш!
***
Літо прийшло і пішло, як звабливий зайда.
Що принесло, те й забрало – і цвіт, і плід.
Дякую, осене, ти відпустила зайве
і научила любити порожній світ:
твердь його дна і розчахнуте небо сіре,
чорну аскезу садів і ріку скляну…
Іспит любові, яка у дари не вірить.
Іспит надії, що босою йде по дну.
Місяць на плечі тобі кинув шворку сиву,
день – блиснув сонцем, як різкою, з-під чола…
Ти ж – навіть снігу для себе не попросила,
білу сорочку туману, і ту зняла.
***
Мої губи спеклись од пісень і потріскалися, мов лід.
У криницях очей – певно, сіль, що в пітьму не світиться…
Не питай ні про що, я сьогодні не маю вже добрих слів –
тільки голос, який не знає, куди подітися.
Він хотів би – в хороші, бадьорі, у ніжні чи золоті.
Йому є що сказати, мабýть, і, можливо, прагнеться.
Та лишилися тільки недобрі слова – оті,
що отруєні доброю та всеблагою правдою.
Вони німо, як змії, виповзуть в час нічний.
Псами гавкнуть у бік мирнόти, і в бік війни –
і розбудять луну, що усе перебреше злякано…
Не питай ні про що, додивляйся щасливі сни –
хай не брешуть у душу довірливу хоч вони! –
і милуйся уранці травою, що вже відплакала.
Моїй Світлинці
***
Сестро, не видь: зло велике, серце – мале.
Не відчиняй, не дивися: це хто прийшов?
В пору досвітню усе, що не вчасне, – зле:
зайде – розірве і випустить в землю кров.
Сестро, не чуй: слів багато, та двоє губ.
Знаєш, чиї? Не з’ясовуй – звучить одне.
В пору безбожну фальшивить і той, хто найбільше люб…
й кожен, хто всує, не бóжиться, а кляне.
Сестро, не мов: те, що мовиться, – видає.
Звук перебреше і правду Господніх вуст.
В пору долюдську оте, що в тобі, це і є – твоє:
чорні цимбали, обірвані струни і власний пульс.
Сестро, не бійсь: голка жилами мірно іде, як час.
Сестро, живи: слухай голку, загоюй слід.
Бог не рятує нікого із нас – без нас.
Світ не рятує нікого… узагалі.
Сестро, прости: виджу, чую, кажу, боюсь…
Голку ловлю – і засилюю в неї ясні нитки.
День перепише все –
білим по білому – на обрýс
неба, і виправить помилки.
***
Картопляний дим – і вже по літі.
Кручені вужівки споришів…
Хризантеми кущ у сутінь світить
ні до кого – просто теплим цвітом
гріє втому сонної душі
вечора, а той примружив очі,
повні вже студеної роси.
Нині навіть зірки він не хоче…
Дощ крадеться линвою до ночі –
щоб димок на грядці погасить.
***
вільний день. тебе ніхто не жде.
а якщо і жде, то ти не знаєш…
із дощем у ринву витікаєш…
листям шарудиш, що вже руде
і червоне… в небі голубім
ловиш павутинки рваний промінь…
чи наводиш лад у власнім домі,
що терпів тебе, служив тобі
літо й вéсну – і терпляче ждав,
поки ти натішиш серце – цвітом,
душу – плодом, тіло – пружним вітром,
поки ти, навештавшись по світу,
враз відчуєш: вже немолода…
і запрагнеш затишку – між стін,
і вікна – де тільки небо й віти,
і свічі – з маленьким колом світлим…
і щоб в душу дихала теплінь
грубки, на якій парує чай,
грубки, що за полум’ям стужилась…
полум’я, що розігрівши жили,
в пісню зажене твою печаль…
і щоб не пекли жарини снів,
і стояла мовчки за спинόю
власна тінь… і жодної чужої…
власна тінь – і сотня вільних днів.
***
Тихий дощик. Безвітряно. Ябка світять
у траві, як розлита ртуть.
Мирні краплі, згасивши багаття літа,
як у чаші, в сліди течуть –
в перший слід, що зів’яв, і в пожухлий другий,
і у третій, що вже як лід.
Мірні миті по вітах, немов по дугах,
стежку мацають в глиб землі.
Гарно, Господи, й мудро… От тільки стужно!
Тіло грубкою гріє серпневу душу,
влиплу в мокре віконне скло.
Дивний спокій, що схожий чи то на мужність,
чи на втому, що хоче у сон байдужний,
п’є чаїв молоде тепло.
“Українська літературна газета”, ч. 26 (318), 31.12.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.