Наталка Фурса. З майбутньої книжки лірики «Без сорочки»

726

***

Повзе вечір полозом…

Пита місяць полиском:

– Ось мій серп. Де ж твоє жито?

Ось мій гріш. Та за що платити? –

й ховає за полу…

 

Сходить ранок паскою,

мастить губи ласкою:

– Ось мій хліб. Де ж твоя віра?

Ось мій дар. Чом же торба в дірах? –

і кришить любаскам…

 

День спікає золотом,

в тім’я лупить молотом:

– Маю міць. Де ж твоя зброя?

Маю світ. Де ж твоя воля? –

і стискає колом.

 

…Крапкою чорнильною

зирить ніч із вирію:

– Маю тиш. Де ж твоє слово?

Маю час. Чи уділиш крові,

чи заснеш у мирі?

 

***

Біла вишня – чорна рілля…

Пташка пискнула десь у вітті…

Знов заголена в світ земля

віддається вар’яту вітру.

 

Знов, і знову, і знов, і знов…

Травень мається хворобливо.

Біла піна? Чи біла кров? –

Чорні вени – то вздовж, то криво…

 

Креше дощ! Місить хліб глевкий,

пелюстками по верху пише…

Ти молилась на ягідки,

чорно люблена біла вишне?

 

***

Сивий вітер шарпає сади.

Молодильне яблучко шукає?

А сади ще тільки розцвітають…

А садам так страшно в холоди

 

настіж розкриватися у світ…

Та немає вибору у цвіту:

у похмуру днину стане світлом,

та од студу – згасне у траві.

 

Боже, дай бджолі достатньо сили,

щоб на вітрі не спинились крила, –

раз не можеш сивого спинить!

 

Дай, бо треба яблучка й для раю:

постаріла Єва теж шукає,

щó її поверне до весни.

 

***

Зваблива скибка місяця… роса…

трава колюча… Вітру свіжа хустка

спадає із плеча – немов пелюстка

із квітки, що віднині – не краса.

 

Ця ніч – остання… Святиться – на плід,

на зав’язь, на глибоку насінину.

І радість пізнає: вона повинна…

І юність озирається на слід,

 

та ще не бачить, як смутніє небо…

та ще не віда, як гірчить у стеблах

кров, що була солодка у вінку…

 

І тільки заздро дивиться на місяць:

який він щедрий, і який він чистий –

мов не торкався й зірки на віку!

***

Мовчіть, слова, – хай гомонить трава,

що врешті напилась дощу і сонця,

кульбаба із бджолою в жовтім оці,

і молода жалюча кропива,

й ота висока гілка абрикоси,

що зацвіла уперше на віку,

нехай співає пісеньку легку –

допоки вéльон не упав у роси,

допоки заклопотана бджола

іще її в садочку не знайшла,

а вітер рве за поли древню грушу:

коли? чому? вже час! хоч сивину

з-під хустки вистав у нову весну,

раз у мовчання загорнула душу…

 

***

Як багато мені не треба!

Як багато порожніх слів…

Я у кожне вдихаю небо –

і відштовхуюсь від землі.

Не злітаю. Чи мало духу,

а чи дух мій такий важкий?

Я ж то думала: легше пуху,

що розсіюють кульбабкИ!

 

Підіймає стебло трубчасте

голий череп, що вчора цвів…

Як багато тяжкого щастя –

й ні вітриночки в голові!

Ой, дурна ж ти моя голόво,

може, зайва у мене ти?

Стань сама невагомим словом –

і лети…

 

***

Іди, годиннику, цок-цок,

іди повз мене.

Безшумно сіється пісок

в таріль зелену.

Беззвучно промінь прослиза

під темне листя.

Безтіло котиться сльоза

по тілу чистім.

Безусто рибка заплива

у горло тиші.

Всі ненароджені слова –

уже колишні…

 

Іди, годиннику, не стій,

іди до мене.

Зламаю стрілки золоті –

і дам зелені.

Їх вітер літній розгойда –

трави без ліку!

І я сьогодні – молода,

тепер – навіки.

 

***

Трохи побути метеликом… хоч би день.

Може, цього і достатньо, аби пізнати:

літа такого більше нема ніде;

щастя – це те, що не дякує і не платить.

 

Спека – не пекло, завтра згадаєш: рай!

Завтра, коли відлетить уже той метелик.

Завтра, яке не настане, бо небокрай

тільки сьогодні і тільки ріжечок стеле…

 

Трохи забути, а краще – забути все:

ношу, дорогу, хворобу, любов, провину, –

квітку вдихати, гойдати легку травину…

 

Може, ту чашу повз тебе і пронесе

Бог, що творив і метелика, і людину,

Бог, що єдиний відає, хто спасен.

 

***

Десь близько… майже чую… майже сниться…

чи вгадую – й порушую табу…

Вуста у небо розтуля криниця –

щоб випустити квітку голубу,

чи пташку зі студеної темниці,

що не співала не одну добу.

 

Ця німота довкола – не німотна:

цю пустинь перешіптують зірки –

до себе, ледве-ледве, майже потай –

і нетлями летять у стільники

пітьми, і трусять сонну позолоту –

і розтуляють очка світлячки

 

десь тут, в траві… А на галузці нижній,

чи вишній, що торкнулася плеча,

тремтять слова – прийдешні і колишні,

і ті слова, що обирають час,

і ті, які жарітимуть у тишу

й тоді, як треті півні прокричать…

 

***

Це прекрасне вікно, що відчинене настіж у сад…

Ця прекрасна троянда, що робить прекрасною вазу

і святкує життя ув обіймах поблажливих часу,

що тривають допоки триває її краса.

 

Це нещасне вікно, що скрипить і старіє щомить,

ця нещасна троянда, приречена вмерти раніше,

ніж могла, коли б злива із вітром були ласкавіші,

чи уміла сховатись туди, де гроза не гримить,

 

де лиш сонце погідне, а тінь –

мов легке кімоно,

де із лійки дощу – скільки треба,

й не міряно часу,

де б не знала: прекрасне вікно

чи нещасне вікно,

і навіщо цей слоїк з водою,

чи глечик, чи ваза…

 

***

Осіння неба пустота

чекає, чим її наповню.

Знімаю душу із хреста.

Ховаю в скриньку молитовник.

 

Він все простить – Він прочитав

і те, що я не написала.

І Він сказав: зійди з хреста.

Ще дуже рано, й дуже мало.

 

Ще дуже легко – не лукав.

Ще дуже важко – бо на плечі

ще тисне зайве, а в руках

ще так багато порожнечі.

 

Ще не Вечеря, і не вечір, –

налий у небо молока…

 

***

Плямка світла у дрімучих хащах

не цвіте й нікуди не веде…

Дописати б вірша – стане краще

й легше пережити хорий день…

 

Що вам сниться, непролазні нетрі,

що розбудить вашу глушину?

Прочитаю вірша сірій нетлі,

поки б’ється крильцями в стіну…

 

Ну а потім… Ох, стіна незрушна.

Перешепче свічка при вікні

всі слова, які тримали душу,

 

і впадуть на вим’яту подушку –

проростати через гущу снів –

крильця, попіл, коси смоляні…

 

***

Остання морва, перша абрикоса,

аж сяє зерням визрілий налив…

Примружуються сизі очі слив –

мов знають щось про мене і про осінь.

 

День, вигрітий до золотого поту,

благає в неба срібного дощу –

щоб лив і лив, і лиш у північ вщух,

зіркам вернувши свіжість позолоти.

 

А він не йде, а посилає зливу,

таку холодну, вітряну й гучну,

що навіть сизим сливам не до сну –

 

і падають зіницями в жаливу,

і дивляться відтіль на літнє диво:

як морва відлітає у весну…

 

***

І в оцьому сліпучому маєві ти блукаєш,

і в отому аж чорному плетиві слід шукаєш…

Кажеш собі: ти не Авель, але й не Каїн,

може, нащадок, чи їхній предок із кýщів раю.

 

Все переплутано вже навіки – і ти в гордіїв

вузол вплітаєш свою тоненьку нитку надії.

Рубати – не смієш, розплутувати –

не вмієш.

Смикаєш, рвеш, знов сукаєш –

і мокнуть вії.

 

Бо погляд падає прямо, та оку тяжко

у крапці побачити кому, у комі – пташку

з одним крилом, й домальовувати насправжки

друге крило, щоб літати уже назавжди –

 

і у цьому сліпучому маєві стати волею,

і з отого чорного плетива вирватись долею –

різнобарвною, як веселка, що видноколи

у вузли не зав’язувала ніколи.

 

***

Ріка тече, а ти сидиш на березі.

Ріка кипить, а ти – як мох на камені.

Ріка звернула за поля мережані,

а ти стоїш кілком у броді пам’яті.

 

Ріка стекла. Збирає зморшки річище.

Ні вод, ні сліз – щоб відростити корені.

І ти стримиш – як міт у зжитій вічності.

Іще часину постримиш – та й скоришся.

 

Ріка не верне, і піщані повені

зітруть горбочки і загорнуть тріщинки –

ті рештки, що й любов’ю не врятовані,

ті крихти, що і смерть не годна знищити…

 

І тільки вітер пригорщами повними

їх підкидати буде – далі, й вище…

 

***

Вода – зелена, стежка – аж руда,

у затінок запалась головою…

Мій літній світе, достигай поволі,

не поспішай у праведних трудах.

 

Не віддавай, землице, всю себе

жаркому сонцю, що не зна спочину

і, в пекло перетворюючи днину,

у двері часу жадібно шкребе.

 

Мій літній світе, як спинити мить –

червневий ранок і липневий вечір –

коли вже серпень ябками дзвенить,

повз вуха пролітаючи картеччю,

 

а жовтень пробиває в серці течу,

а грудень білим стягом майорить?

 

***

…І коли всі слова розбігаються по кутках,

одвертаються спинами, ігнорують кличний відмінок –

вибираюся з пір’я, ховаю крило в рукав

і у руки беру ганчірку, совок і віник…

 

І коли всі слова зникають, як пил і тлум,

чи ховаються в нірки, як миші зачувши звіра, –

я беру лопату, сапку, граблі, мітлу

і мандрую на грядку, у сад чи гребти подвір’я.

 

А коли повертаюся, втомлена і свята – 
бо труди були праведні, поза вагами і судами, –

вони чинно виходять на світло гурточками і рядами…

 

вони сходяться до Вечері, як апостоли – до Христа,

і цілують холодні й голодні мої вуста,

й викладають на стіл мій

лозу виноградну, петлю і камінь.

***

Я Його не боюся:  Він читає мої думки.

Я боюся тебе: ти читаєш мої слова –

і пояснюєш, часто з точністю до навпаки,

і розказуєш, чом один плюс один все не два й не два…

 

Я мовчу – хай за мене заступляться словники.

Я шепчу, що під тою одежею – я жива…

що слова мої всі – дзеркалá, а мої думки –

це ті ж самі слова… тож одне плюс одне мусить бути два.

 

Ти натомлено кажеш: брехня, в тебе – кілька правд,

ти на чорне писала «біле» – і навпаки,

у криниці твоїй утопиться і гора,

а в пустелі твоїй річками стають піски…

 

Я мовчу. Наді мною пливуть, як в’юни, рядки…

Ти мене не впіймаєш – Він читає мої думки.

 

 

***

– Що ж ти, любовонько, без сорочки?

Світиш у морок душею білою.

Ані ниточки, ні торочки

на твоєму святому тілі…

 

– Що ж ти, смертонько, з руками порожніми?

Аж смикаєш стрічечки з подорожніх,

ще й маєш грошинку – по дві із кожного…

Це й мені без плати пройти не можна?

 

– Що ти, сестронько, хіба ж я лукава –

точити із рідної крівцю вічну?

Ти і так перéйдеш цю темну річку –

я простежу за переправою…

 

– Що ж ти, матусю, з руками студеними?

Невже й промінця немає під денами?

Обійми ж хоч кістьми зеленими –

бо тільки вужак круг мене…

 

***

Коли ти мені кажеш: я тебе добре знаю,

одне з моїх «я» хоче слухати казку далі,

а інше – хапливо шукає старі сандалі,

котрі пам’ятають, як в житі шукали краю.

 

Те інше забуло, які в них слизькі підошви…

як майже за край залітали вузенькі п’яти…

Те «я» ще не знало себе, та хотіло знати

про прірви – небесні й земні, і писало в зошит:

 

що чуло з-за того краю –

і що вчувалося…

що звідти дивилося в очі –

і що ввижалося…

А пера ламались…

А жили рвались…

А жала!..

 

Та коли мені кажуть: я тебе добре знаю, –

воно знову взуває смішні сандалики… і  втікає –

лукаве дівчатко, що мріє, аби  догнали.

 

 

***

Бог сказав:

– Хтось прийде, –

і пішов.

Мо’, здалося серед тиші й гулу?

Може, я імéна не розчула?…

Наслухаюсь добрих підошов –

за двором, на стежці, що, мов шов,

ниткою шовковою травиці,

під якою слід один кровиться,

поєднала з цілим світом знов…

 

Наслухаюсь в хаті – шуму крил.

Чую шурхіт нетлі, що до світла

притулила всі свої привіти,

смертю заплативши за порив…

Наслухаюсь у собі – і кров

в серці стугонить і гріє душу…

Тепло – як пір’їні у подушці.

Бог сказав:

– Хтось прийде… –

Й не пішов.

***

Нá тобі усмíшку – йди між люди!

А журу і гіркоту – залиш.

Світ привітний, фальшу не осудить,

та осудить втомлених і злих.

Що, не можеш? Виєш, як причинна…

В чому винен весь оцей народ?

Нá тобі ось маску карантинну –

заховай свій викривлений рот.

Нащо ця сльоза, дурна і марна? –

Світ увесь кохається в красі!

Нá тобі ось чорні окуляри:

бачиш всіх, невидима для всіх.

Чом тремтить у тебе пальчик кожен,

як із крони вистромлений лист?

То затисни в жмені квітку гожу –

ти такою теж була, колись.

Чом вростаєш п’ятами у стежку?

Скит діждеться, пташечко, – лети!

Я і підстрахую, і постежу, –

я завжди, єдина, там, де ти.

Не вслухайся в тріскоти сорочі –

на базарах щирості нема…

Та оця вишивана сорочка

захистить хрестами усіма.

 

 

ПУСТЕЛЬНИЙ ДИПТИХ

1.

Як колись, як завше, як уперше,

сіючи в сліди рипучу сіль,

крізь піски, по спеченій росі,

караван іде – собаки брешуть.

Караван іде до Гончих Псів.

 

Їм дарма, чи піший ти, чи вершник,

і чиї ти чуєш голоси,

душу виставляєш чи списи

на отих, що так затято брешуть, –

одвертають очі Гончі Пси.

 

І мовчать. Їм нíколи – при ділі:

світять млу незмигні каганці –

щоби не зійшла на манівці

Ведмедиця сива, як сивіла,

скупана в солонім молоці…

 

Їй дарма, чи брешуть, чи не брешуть:

досить з неї соли і роси

Божої, – бо чує голоси

тих, що в небо піднялися перші:

не зважай, не бійся, не проси.

 

2.

Захисти свою радість… Бо знайдеться завжди пес.

Пес не винен, що – пес… але ти захисти свою радість.

Серце в щасті сліпе? Та ж воно взагалі – сліпе…

Але ти пам’ятай ту хвилинку, що втішила, – і не зрадь їй.

 

Мусиш слухати всіх – бо вгрузає в піски караван

і подітися ніде? Та можеш заткнути вуха!

Ти ж бо знаєш уже, що пустеля оця – жива…

І міраж був живим – із криницею й віадуком.

 

Ти пила, ти здіймалась над урвищем – без поклаж.

Шлях коротшим ставав, і легким, і таким летючим,

що ти чулася птахом… Дарма, що то був міраж –

ти не бачила там ані псів, ні гієн дзявкучих!

 

І не чула сичання змії – а була й змія…

Тільки ж миті щасливі – о ні, не глухі – безстрашні!

Бережи ту билину й росинку, що знають, як виживати в пісках і творити

оази справжні –

де й останні собаки глухнуть од солов’я.

 

***

Заберіть, кому треба,

заберіть, кому мало, –

те, що дбала для себе,

те, що в спадок збирала,

і оте, що із неба

тягарем мені впало.

Заберіть – на здоров’я,

на добро, у дорогу –

і оплачене кров’ю,

і освячене Богом,

і пошите в Покрову,

і роздерте любов’ю….

Ви не візьмете більше,

я – не стану бідніша.

Одягнуся у вірші,

загорнуся у тишу,

й шпарку щонайтіснішу

мені вітер продише –

поміж снігом і цвітом,

межи ямбом–хореєм.

Не замуляю світу,

як не знатиме, де я!

 

Лиш сорочку лишіте…

Втім, я можу й без неї.

 

***

Завезу тебе, доле, в далекий ліс.

Прожену тебе, доле, у чорне поле.

Чи у морі втоплю… де те море сліз?

Хай би висохло все – до сліпої соли!

Засміюсь – не на кутні, а на різці.

Бо не завжди в добра позичає мужність.

Але ж має щось статися – хоч в кінці

цього літа, чи осені… ще до стужі!

 

Моя доле, у тебе міцний хребет:

ти ламаєш мене й за собою тягнеш.

Я не вмію вмовляти й дурить тебе…

але ти не діждешся і білих стягів!

Вже рудіють зелені – і шурхотять.

Їм недовго вінчати фортечні стіни.

Сходить літо на пси… Та горить життя.

І його не погасять дощі осінні.

 

І дарма, що відомі усі кінці,

я не сяду на камінь – чекати трупів.

Я спущу тебе, доле, по тій ріці –

якщо ти не відступиш!

 

***

Літо прийшло і пішло, як звабливий зайда.

Що принесло, те й забрало – і цвіт, і плід.

Дякую, осене, ти відпустила зайве

і научила любити порожній світ:

твердь його дна і розчахнуте небо сіре,

чорну аскезу садів і ріку скляну…

Іспит любові, яка у дари не вірить.

Іспит надії, що босою йде по дну.

Місяць на плечі тобі кинув шворку сиву,

день – блиснув сонцем, як різкою, з-під чола…

Ти ж – навіть снігу для себе не попросила,

білу сорочку туману, і ту зняла.

 

***

Мої губи спеклись од пісень і потріскалися, мов лід.

У криницях очей – певно, сіль, що в пітьму не світиться…

Не питай ні про що, я сьогодні не маю вже добрих слів –

тільки голос, який не знає, куди подітися.

 

Він хотів би – в хороші, бадьорі, у ніжні чи золоті.

Йому є що сказати, мабýть, і, можливо, прагнеться.

Та лишилися тільки недобрі слова – оті,

що отруєні доброю та всеблагою правдою.

 

Вони німо, як змії, виповзуть в час нічний.

Псами гавкнуть у бік мирнόти, і в бік війни –

і розбудять луну, що усе перебреше злякано…

 

Не питай ні про що, додивляйся щасливі сни –

хай не брешуть у душу довірливу хоч вони! –

і милуйся уранці травою, що вже відплакала.

 

 

Моїй Світлинці

***

Сестро, не видь: зло велике, серце – мале.

Не відчиняй, не дивися: це хто прийшов?

В пору досвітню усе, що не вчасне, – зле:

зайде – розірве і випустить в землю кров.

Сестро, не чуй: слів багато, та двоє губ.

Знаєш, чиї? Не з’ясовуй – звучить одне.

В пору безбожну фальшивить і той, хто найбільше люб…

й кожен, хто всує, не бóжиться, а кляне.

 

Сестро, не мов: те, що мовиться, – видає.

Звук перебреше і правду Господніх вуст.

В пору долюдську оте, що в тобі, це і є – твоє:

чорні цимбали, обірвані струни і власний пульс.

 

Сестро, не бійсь: голка жилами мірно іде, як час.

Сестро, живи: слухай голку, загоюй слід.

Бог не рятує нікого із нас – без нас.

Світ не рятує нікого… узагалі.

 

Сестро, прости: виджу, чую, кажу, боюсь…

Голку ловлю – і засилюю в неї ясні нитки.

День перепише все –

білим по білому –  на обрýс

неба, і виправить помилки.

 

***

Картопляний дим – і вже по літі.

Кручені вужівки споришів…

Хризантеми кущ у сутінь світить

ні до кого – просто теплим цвітом

гріє втому сонної душі

 

вечора, а той примружив очі,

повні вже студеної роси.

Нині навіть зірки він не хоче…

Дощ крадеться линвою до ночі –

щоб димок на грядці погасить.

 

***

вільний день. тебе ніхто не жде.

а якщо і жде, то ти не знаєш…

із дощем у ринву витікаєш…

листям шарудиш, що вже руде

і червоне… в небі голубім

ловиш павутинки рваний промінь…

чи наводиш лад у власнім домі,

що терпів тебе, служив тобі

літо й вéсну – і терпляче ждав,

поки ти натішиш серце – цвітом,

душу – плодом, тіло – пружним вітром,

поки ти, навештавшись по світу,

враз відчуєш: вже немолода…

і запрагнеш затишку – між стін,

і вікна – де тільки небо й віти,

і свічі – з маленьким колом світлим…

і щоб в душу дихала теплінь

грубки, на якій парує чай,

грубки, що за полум’ям стужилась…

полум’я, що розігрівши жили,

в пісню зажене твою печаль…

і щоб не пекли жарини снів,

і стояла мовчки за спинόю

власна тінь… і жодної чужої…

власна тінь – і сотня вільних днів.

 

***

Тихий дощик. Безвітряно. Ябка світять

у траві, як розлита ртуть.

Мирні краплі, згасивши багаття літа,

як у чаші, в сліди течуть –

 

в перший слід, що зів’яв, і в пожухлий другий,

і у третій, що вже як лід.

Мірні миті по вітах, немов по дугах,

стежку мацають в глиб землі.

 

Гарно, Господи, й мудро… От тільки стужно!

Тіло грубкою гріє серпневу душу,

влиплу в мокре віконне скло.

 

Дивний спокій, що схожий чи то на мужність,

чи на втому, що хоче у сон байдужний,

п’є чаїв молоде тепло.

 

“Українська літературна газета”, ч. 26 (318), 31.12.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!