“Українська літературна газета”, ч. 6 (374), червень 2025
ПОЕТИЧНА ДРАМА НА ТРИ ДІЇ БЕЗ ЕПІЛОГУ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ПЕРЕДМОВА АВТОРКИ
У кожного автора є твори, які супроводжують його все творче життя. Так буває з Початком – першою істиною, яка банальна, але й визначальна, яку, начебто просту, відкриваєш і відкриваєш, раз у раз повертаючись до неї та дивуючись її невичерпності й непроминальності.
Ця поетична драма з’явилася на світ узимку 1990–1991 року, задовго до першої книжки «Окрик» – і стала, по суті, великою передмовою до всього мого творчого шляху, претензійним викликом, маніфестом і взятим зобов’язанням. У чомусь пафосна й надривна, як крик самотньої постаті над кручею за мить до злету чи падіння, але до щонайвищої міри щира – як жест немовляти у бік матері, батька та світу. Власне, у ній немає жодних творчих відкриттів – тільки вічне старе, яке кожен митець відкриває для себе заново. Може, тому, укладаючи нині своє «Вибране», я зважилася почати його з… цього мого початку. Бо все написане мною й віддане в світ потім, упродовж тридцяти п’яти років, – було, є (і буде) продовженням, тобто підтвердженням або спростуванням. Попри ту апріорну істину, що у Бога ще ніхто не виграв жодного змагання. Однак ми, люди, творимо, руйнуємо і творимо знову…
Дійові особи:
БОГ-ТВОРЕЦЬ
НАЩАДОК АДАМА,
який прагне бути творцем
ОПОВІДАЧ
ДІЯ ПЕРША
ОПОВІДАЧ
Спочатку було не Слово –
тиша була. Як нарив.
А Голос був лише в Бога.
І Бог ним світ сотворив.
Він не робив дива.
Лиш імена давав.
Називав:
ніччю і світлом,
сонцем і вітром,
небом, водою,
твердю земною,
рибою, птахою,
звіром, комахою…
Та чогось ще кортіло Йому –
і місив між пальцями глину…
Так з найперших тих творчих мук
народив Він першу Людину.
І, можливо, то був шедевр
і окраса Його престолу,
та в мить, коли Бог відлучився десь,
дарував їй спокусник
Голос…
А, може, Змій тут і ні до чого
й наклеп на нього звели вже потім? –
Схотілося просто почути Богу
подяку й хвалу за свою роботу.
А той чоловік – ще й не ствердла глина –
не став говорити приємні речі,
а щойно відчув, що Голос отримав,
почав запитувати –
й перечити!
І глина ставала живою плоттю.
І він підростав, і ширшали плечі…
І глянув Бог на свою роботу:
їй-богу, добре.
Але… небезпечно!
Це ж він стоїть поруч – і рівня майже!
Хоч Голос наївний, та вже упертий.
Що хоче – робить, що хоче – каже.
А вільний же стане колись
безсмертним!
І Бог учинив, може, надто строго,
та, мабуть, настрашився Вічний Бог:
забрав в нього Голос.
Залишив – Слово.
І Слово те справді було – Любов…
Любов тоді вже звабною була –
вона собою Єву нарекла.
Адам не знав…
То ж був із нею ніжним –
щоб сила жінки перейшла до нього.
Однак не став удвічі він сильнішим –
удвічі слабшим став він проти Бога!
І вже не міг на гнів свого Творця
ні захистить її, ні відповісти.
Він щось пізнав… та тільки правда ця
була з життям блаженним не сумісна.
Чому? Він не посмів і запитати –
покірно вийшов за ворота раю.
А з ним і Єва йшла на ту розплату –
родити людство,
щоб воно вмирало.
(Отак воно – за яблучко одне
довіку всі каратися повинні,
та ще й чекати Суду – по кончині:
що ще Отець дитяткам спом’яне?)
На землю ту, яку вділив їм Бог –
аби зробили плідною і грішною,
зійшла іще й спокусниця-Любов –
щоб їм нічого не хотілось більшого.
Щоб від тяжкої праці і від болю,
утіх минущих і образ старих
забув Адам, що мав колись він Голос –
і ним
як рівня
з Богом говорив!
Пауза.
Утім, Адам був мужем – не дитям.
А тому прямо говорив з ним Бог:
– Не дам тобі Безсмертя – дам Життя.
Не дам тобі Свободи – дам Любов.
Бо це тобі по чину, мій Адаме.
До вищих благ тобі не вознестись.
Там з тебе досить і того, що дане,
а жаданого не осилиш ти.
Бо ти ж – із глини, щό б там не казав!
На тій землі, у царствії твоїм,
її розмочить Євина сльоза,
поточить вітер і розколе грім…
А щоб до Мене ближче був, Адаме,
тобі Терпіння і Надію дам Я.
А Віру ти од страху створиш сам –
іще ж ніхто нікого не убив…
І досить! Хоч оце не розгуби –
бо зась тоді назад, на небеса.
ДІЯ ДРУГА
ОПОВІДАЧ
Твій перший крик пробудить вічну пам’ять,
що кожного рожденного вкрива.
То – відголосок Голосу Адама,
Дух праотця, що хоче бути з нами,
та потім розпадеться – на слова.
І много літ, од дати і до дати,
за іншими ти будеш повторяти
й заучувати назви-імена…
Їх так багато… О, їх так багато…
Та безголосся живить лиш луна.
Й одного дня, намучившись до краю,
ти скрикне.
НАЩАДОК АДАМА
То такий я вибір маю?
Всі звуки – на полову перетерті…
всі сенси вітром на хвости роздерті…
До слуху долина то «аз», то «ять» –
і губи щось безтямно шепотять…
Але якщо мовчання – рівне смерті,
то ці слова – дрібне й пусте сміття –
оце і є усе моє життя?!
Такі нікчемні, а міцні – як ґрати,
і м’язам жодним їх не розхитати…
Та ж все одно: повторюй чи мовчи,
людське недоголосся кленучи!
Ні, Боже! Поверни мені той Голос,
яким з Тобою говорив Адам!
Це спадок мій! У ньому – сила й воля,
і гідність, що тримає в цій юдолі,
і творення наснага молода.
ОПОВІДАЧ
То не прохання – вимога і виклик!
І, до молитви і поклонів звиклий,
Бог вражено бровою поведе:
о, з глини Спрага Голосу гряде!
Йому це не сподобається, певно.
Невже ще дух у глині не прочах?
БОГ
О чоловіче! Чом кричиш так ревно?
Невже ще замала твоя печаль?
Чи хрест легкий – і порожньо плечам?
Та в кожнім разі – ти кричиш даремно.
Бо, чим ти вище голову піднімеш
і чим рівнішим стане твій хребет,
тим менше шансів, що торкнешся німбу
святого ти… А криками пустими
нічого не доб’єшся від небес!
І Спрага ця, що нині горло сушить,
що вибрала тебе в оцій добі,
новим стражданням випече і душу –
бо ж не дадуть напитися тобі
і на землі, де люд такий байдужий
до тих, що зиск шукають в боротьбі.
О, не взискуй… бо зрадить навіть мужність.
НАЩАДОК АДАМА
Адам хоч знав, щό мав і щό утратив,
а я – лиш маю те, що Ти взамін
подав тоді, коли спіткнувся він.
БОГ
І ти, вважаєш, кинутий за ґрати
безвинно –
й хочеш встати із колін?
НАЩАДОК АДАМА
Я розсудити хочу справедливо:
чи вартувало йти на стільки мук?
БОГ
Адам безсмертним був.
А став – щасливим!
НАЩАДОК АДАМА
Він вільним був!
Ти дав йому тюрму!
БОГ
Навіщо ж так? Тюрма його звільнила –
від вибору, нести який – несила.
НАЩАДОК АДАМА
А Голос?
БОГ
Він той Голос вже забув –
його Любов і Праця замінила.
А ти – лише луну його почув,
чи угадав… і став надміру смілим.
НАЩАДОК АДАМА
Любов, де щастя – грам, та лантух – болю,
і Праця, що хребта не розгина…
І на оце – та проміняти Голос!
Невже ж йому така низька ціна?!
БОГ
Він не міняв. Судить його – нечесно.
Я ж – дав, що міг. І так зробив би знов.
Не знаю й Сам, на терезах небесних
щό переважить – Голос чи Любов.
А Праці не зрікається і Бог.
НАЩАДОК АДАМА
Ти знаєш, Ти усе чудово знаєш!
Ти в пастку цю Адама заманив –
аби потому вигнати із раю
і приректи страждати без вини
його, і Єву, і усіх нащадків…
За що ж ми маєм дякувать Тобі?!
Чому прокляття, дане на початку,
все людство й досі носить на собі?
Виходить, наперед Ти покарав,
позбавивши і нерожденних прав.
О справедливець, скорий до розправ…
БОГ
Не розпинайся за усіх – не треба.
Поговорімо краще вже про тебе.
Ти хочеш мати вибір? Себто волю?
Я згоден, раз під ложечкою ссе…
Та перед тим, як вибереш ти Голос,
затям, що віддаси за нього – все!
Не раз, а віддаватимеш й потому –
щоб Голос той утримати в собі.
Та не передаси його нікому,
бо ти – за себе, й ні за кого більш!
Та й… нíкому його передавати:
одвернуться усі немов один!
Тебе не зрозуміє рідна мати
і ліктя не підставить рідний син.
Позбудешся і друзів, і оселі,
тепла і ласки, до якої звик…
Іще живим ти зійдеш в підземелля –
і стане тобі небом сіра стеля.
А Голос твій зведеться лиш на крик,
відчайний ґвалт покинутості й страху –
вони вінчають всі земні печалі.
Ти сам той Голос понесеш на плаху –
щоб обміняти хоч на жменю жалю.
Чи за ласкавий погляд віддаси,
за тепле слово… чи за змиг краси…
За щό би не віддав – за безцінь буде!
Ну як його давати смертним людям,
які не годні вдержати й Любові?
А він же вартий більшого, ніж крові!
Але бери – і вибирай востаннє
(бо потім не докличешся Мене):
перед тобою – вічне і земне.
Та не кажи, що Бог у тебе – крайній,
коли цей дар у ріг тебе зігне.
Пауза. НАЩАДОК АДАМА мовчить.
БОГ
Ти знітився? Ти думав, Я не буду
про це з тобою навіть говорить?..
Яку ж відвагу виявляють люди,
коли у них нутро вогнем горить!
Їх не спиняють навіть ешафоти –
і там не вичахає їхня лють…
Такі частенько в криниці плюють
і в образИ,
чи з воску крила ллють,
на герць і торг гукають Бога й чорта.
Бо їхній крові мулько й тісно в жилах!
Мов граються: щоб довго не боліло,
навчились навіть гарно помирати…
І це – найкращі з вас,
що втамувати
нестерпну Спрагу Голосу хотіли!
І ти такий. Відмови і покари
ти ждав – як жде актор на комплімент…
А Я – погодивсь на експеримент.
Чому ж ти відсахнувсь – як від удару?!
Аж говорив, що мати Голос хочеш,
що словотворцем він поможе стать
тобі… Ну що ж…
Але – не марнотрать,
не розміняй на сотню голосочків!
А втім, із ним не станеться лихого.
Себе знеславиш – тільки не його.
Та зайвий раз упевнишся, чого
тобі повік не стати поруч з Богом –
ні одесную, й навіть ні ошую:
з людиною Я не товаришую.
Але не думай, що здурити можу, –
взамін не стану душу я просить.
Пограєшся – і радо віддаси
його назад – бо ж непосильна ноша…
Однак затям, наївний син Любові:
у ваших генах, як в пластах землі,
Адамів Голос в Спрагу перетлів,
і хоч не зник ні з пам’яті, ні з крові,
та довго гибів у золі і злі.
І Голос той, луну якого вчув ти,
який до себе міряєш – як німб,
ту Спрагу не втамує й стане лютим
для тебе катом – Іменем Моїм.
Й за те, що маєш знову волю й вибір,
ніколи не почую Я «спасибі».
О, бачу, ти його боїшся й сам
і радий би… мовляв, sapienti sat.
Але ж однак під ложечкою ссе?
…Надходить час (і це буває часто),
коли і sapiens стає нещасним –
лише тому, що хоче знати все!
НАЩАДОК АДАМА
І Ти це звеш експериментом, грою?
Не граюсь, не торгуюсь я з Тобою!
Ти підмінити хочеш боротьбу –
щоб вибір став дешевим компромісом:
коли на порваній струні повисну,
м’яким підстелиш падшому рабу?
Залякуєш і просиш. Так дитя
вмовляють не ламати огорожу…
Чи Ти боїшся, що я Голос Божий
«пошлюблю» зі своїм земним життям?
Та тут не може бути компромісу.
Я знаю й так: ці речі – несумісні
(хоч іноді їм добре разом –
в пісні).
Ніііі… в Тебе інший, в Тебе інший план:
в подяку за дозволене свавілля
Ти хочеш, щоб потому добровільно
я зрікся всіх одвічних домагань;
щоб визнав, що небесне – не для нас,
що ми усі – істоти безголосі,
що нам без нього теж незле жилося,
що добре тим, хто зайвого не зна…
Це – щоб мої обділені нащадки
мене, за компроміс оцей, кляли!
Вони б іще надією жили –
що можуть повернутись до Початку…
Авжеж, мене б звели на постамент
чи, навпаки, спалили б у момент –
якби Ти покарав мене за смуту…
Я ж отрую їм пам’ять і майбутнє –
якщо прийму це як «експеримент», –
бо шансів, що створю я путнє щось,
не так багато… Та усе ж їх більше,
ніж у німої змученої тиші
чи у щасливих їхніх безголось!
Це вибір той, де вибору немає.
За нього славлять рідко: кажуть, гріх –
бо святотатство, чи беруть на сміх.
Та часом божевільних отаких
поспішно й показово розпинають –
і теж, до речі, на очах Твоїх.
Утім, Ти знаєш, як воно бува…
Пощо перетирати й тут слова?
Тобі ж боліло, Боже, сподіваюсь,
коли опала Синова глава…
Тепер, коли Ти відхилив заслін,
і бачу небо – чисте, як ніколи,
і Голос, що, мов промінь, од землі
веде угору, до Твого престолу,
я не гадатиму на терезах.
Без сумнівів я вибираю Голос! –
і відрізаю всі шляхи назад…
БОГ, помовчавши:
Ну що ж…
Але тобі не стане легше.
Ти сам себе прирік на біль і відчай.
Кричи, зривай свій Голос, чоловіче…
Та щό б ти не прорік – все буде всує:
німий нарід одним лиш вухом чує –
він впевнений, що голосистий – бреше.
Адам в раю піддався звабі плоті –
і прочинив заслін Добра і Зла.
Його тоді Любов Моя спасла,
посіявши Надію в тім народі.
Ти ж – Голос хочеш пронести, як стяг,
над сірим і споганеним життям
і вивершити вежу – на болоті…
Чи зможеш? Чи не пошкодуєш потім?
Таких уже було й перебуло…
Їм тісно на землі – і пнуться в небо.
Так пташка, щойно ставши на крило,
вважає, що гнізда вже їй не треба.
Такі не хочуть у тіні долин
ліпити житло і своїх дитяток
любовно власним тілом зігрівати,
утверджуючи вічний життєплин…
Бо їм би все літати і літати!
Й не просто так – їм багнеться вершин!
Так, наче мають ще життів багато.
Вже стільки їх розбилося на скелях…
О чоловіче, там нема оселі!
НАЩАДОК АДАМА
Ти кажеш це із тої висоти,
до кόтрої нам не даєш злетіти…
О, як недосконало Ти творив!
Не можеш Ти відчуть людський порив –
бо ж дав нам крила куці й перебиті.
Зате одміряв од душі страждань
на всіх шляхах, земних і піднебесних…
І заповів: хто стерпить, той воскресне…
Але, згадай, гармонії не дав!
От ми її й шукаємо усюди.
Побачити б ту кралю – хоч здаля…
І Ти ще кажеш, що оця земля –
єдине місце, де щасливі люди?!
БОГ
А ти її гадаєш стріти тут,
де вже ні мрій, ні пристрастей немає? –
Байдужі тіні сновигають раєм.
Не плачуть. Не радіють. І не ждуть.
Та ти, такий, його зречешся сам!
Бо рай – не щастя, рай – лише спочинок…
Гармонія – з холодними очима.
Вона доречна тільки в небесах…
Адам, моє творіння, був із глини.
Але його нащадків я любив.
А тому і Христа, на їх спасіння,
я від земної жінки народив.
Він Голос мав, та був земної крові,
бо ж вам земного треба пастуха…
Це Він сказав, що щастя – у Любові,
і той, хто любить, буде без гріха.
Яких ще формул і гармоній треба?
І компромісів треба ще яких?..
Взамін цієї істини на Себе
Мій Син забрав усі людські гріхи.
Не вигадати ліпшого нічого
для вас, слабих… Бо ліпшого – нема!
Як мало його слухали…
Дарма! –
Немає шляху іншого до Бога
людині, як любити у покорі.
А ви такі пожадливі і злі…
Мій Син вознісся й став зі Мною поруч
лише після розп’яття на землі.
НАЩАДОК АДАМА
Але ж Він знав! А Ти пішов на це,
щоб – показово! – нас усіх навчити,
щоб – показово! – потім воскресити,
і вознести Його над темним світом,
осяявши чоло святим вінцем.
Щоб світ повірив у Любов і Силу
Твою – бо ж і кістлява відступила!
Тобі вдалося, Боже… Та мале
все ж зауважу я своє «але»:
Ти грав нечесно – Він же був безсмертним!
Він знав: розп’яття – тимчасова жертва;
загине – Цар, але зміцниться – Бог.
Він Голос мав. Та нам давав Любов –
сласну цукерку для слухняних діток –
щоб мали ми чим сплачувати мито
Твоїм служакам, скорим до погроз,
усе життя – аби опісля скону
за віру чесну, за Твоїм Законом,
о, не воскреснути, як Твій Христос,
і не отримать Голос в нагороду,
а лише (може!) бути у раю –
де спокій є, але нема свободи,
де є набір манкуртівських розрад,
аби отару втішити Твою,
що врешті забрела в небесний сад…
Та навіть ця обіцянка – пуста.
Бо хто там був? І хто це все підтвердить? –
Ти ж воскресив лише Свого Христа –
і більш нікого не не вернув зі смерті…
Натомість дав життя – важке й страшне,
в якому жодна чаша не мине,
і кожна втіха вмочена в покуту.
Іще й усіх лякаєш Судним днем
і пеклом, де каратимеш нас люто…
БОГ
Оті, хто люблять, – будуть у раю.
Оті, хто вірять, – будуть непідсудні.
НАЩАДОК АДАМА
Вони «транзитом» підуть в Твій Едем,
як тільки їм земля впаде на груди? –
Так розуміти задумку Твою?
Але! Аби утішити в раю,
Ти мусиш їх позбавити Любові –
до тих, хто ще лишився на землі:
до рідних і близьких, що сіють хліб,
та давляться слізьми і плачуть кров’ю…
А втім, згадав: Ти вже повідав нині,
що там не люди, а байдужі тіні.
Виходить, що Любов вони повинні
Тобі віддати – як квиток у рай,
аби настала «золота пора»
для них – Тебе, Єдиного, любити?!
Цинічний, лицемірний егоїсте!
Навіщо ж кажеш, що вона – Твій Дар? –
Кому не дав, тих будеш Ти судити,
а тим, хто любить, – вибору не дав…
А що робити тим, хто прагне Істини –
тієї, кόтра вища над усе?
Хто не приймає, зціпивши вуста,
Завіт Любові з уст Твого Христа, –
кому Адамів Голос душу ссе?
БОГ
Це суд? Чи герць?
Це вимога? Чи докір?
Я Голосу Адаму не давав!
Та гріх Адамів мав би стать уроком –
для всіх, у кого мислить голова.
Спокушувати – справа не Моя.
Ліпив людину Я не з того тіста,
щоби вона посміла поруч сісти, –
бо владою не поступаюсь Я!
Хай буду Я «цинічним егоїстом»
(прощаю нерозумні ці слова):
без «его» влади справді не бува…
НАЩАДОК АДАМА
А що, Ти можеш втратити її –
утративши свій Світотворчий Голос?
Адже у ньому – вся Твоя могуть…
Та хто ж привласнить годен Божу суть?
БОГ
О, ти не перший! Сотні горлаїв
хапали меч і кров лили довкола –
щоб світ увесь під себе підіпхнуть.
Вони Мій Голос ставили на службу
своїй гордині – й руйнували світ…
Святу ж Любов, неначе волоцюжку,
«любили», не знімаючи чобіт…
Хотіли бути на землі богами,
забувши, що Любов – найбільша з влад.
І – крали в мене Голос. Та в нестямі
кували з нього злато і булат.
Вони від нього брали тільки силу –
і небо їхнім душам не відкрилось!..
Бо влада ненадовго на землі.
Але за неї тяжко як платили! –
Ну хай би ті, хто Голосом вбивав:
вожді, наполеони, королі…
Вони хоч встигли «скуштувати» крила,
а з пліч скількох злетіла голова –
по їхній волі, не Моїй, о ні!
Не треба зла приписувать Мені.
Якби ж оті, що напинали жили
і тужились творить земні дива,
крім себе хоч когось іще любили…
НАЩАДОК АДАМА
Твоя вина – Ти попускав…
А втім
я не суддя всім рішенням Твоїм.
Скажу за себе:
Я не прагну влади
ні тут, ні там – я хочу лиш пізнати
і зрозуміти Твій закон найвищий:
не бойовищ,
не торжищ
і не знищень –
а Сотворіння…
БОГ
Цей закон – у Тиші!
В ній є усе, що зможеш ти назвати
уперше. В ній – зачаті всі світи…
Я дав усе, що міг тобі віддати.
Ти взяв лиш те, до чого вдатний ти.
Моїй ти волі непідвладний більше.
Бо маєш Голос. Свій. І маєш Тишу.
Твори! – І тішся тим, що створиш сам.
Але затям навіки: без Любові
ти не зведеш нічого в небеса!
Вона тобі – земля, а не окови,
бо силою наситить кожне слово –
такою, що уляжуть чудеса.
А ще вона – осердя і опора
тому, хто в творчості не зна покори…
Вона й тоді – єдина! – порятує,
якщо ти зрадженим себе відчуєш.
Бо для творця є ще один закон:
у вірі в ідеал, у спразі лютій
він створює і страчує…
облуди!
Адже молільник визнає і судить
лише ім’я та зовнішність ікон.
Та коли світ коліна розіб’є
у кров, творіння славлячи твоє,
і ти на лаврах відпочити схочеш –
воно саме тобі погляне в очі
й повстане.
І погубить, врешті-решт!
Воно од пихи зажадає теж
побути Богом – так, як ти сьогодні,
«йдучи на ви» на привілей Господній.
Та Я не вмру.
А ти таки помреш…
І смирно прийдеш до Мого порогу
просити – сам! – тобі вчинити суд!
І Я скажу, чи у Моєму храмі
твої ікони істинні і справжні
й чого він вартий,
твій стражденний труд.
Бо Я був Першим. Голос Мій – Верховний!
Ти – лише князь, що розширяє межі…
Та Голос твій,
якщо він – Глас Любові,
я вИзнаю, бо ним утвердиш ти,
від вибору свойого незалежно,
Мій світ,
в якому – всі твої світи!
Але спитаю: чи на повну силу
твоя душа страждала і творила?
чи все ти тому Голосу віддав?
чи не розтринькав на легкі спокуси,
на блага проминущі і на гріх?
чи ним не клявся марно й не брехав?..
О, я тебе покаятися змушу,
й спитаю – більше, ніж питаю всіх!
Твій Голос увійдé в твої творіння
на тій землі, де й перли топчуть в гній, –
і у первісній слабкості своїй,
уже без честолюбства і гордині,
передо мною стане на коліна
беззахисна і втомлена
Людина.
Й стече слізьми з сирітського лиця
вже зжита маска бунтаря й творця!
Я все сказав, а що ти вчув – побачу.
Я все створив, і навіть поготів,
і попускаю час тобі, юначе.
Ану ж, створи бодай бліденьку тінь
того, чому ні імені, ні значень
іще немає на землі отій.
Та інших Я не дам тобі життів.
До зустрічі…
НАЩАДОК АДАМА (сам)
Туди завжди я встигну.
Та спершу залікую давні стигми.
Спасибі, що Ти час мені даєш.
Нехай потому вийде – на Твоє:
мене діждуться смоли і вериги –
бо ж обуха батіг не переб’є…
Це буде потім.
Ми зведем рахунки.
Але на цій землі, як не крути,
нічим мені вже не поможеш Ти…
Отож, сховайся поки… за лаштунки!
Ти ж вічний! Щό для Тебе – дочекатись?
Ти ж Сам мені призначиш смертну дату.
До того ж, Ти все видиш –
з висоти…
Я ж маю встигнути – і накричатись,
і тут, в юдолі, власний храм звести.
Щоб Голос той, що маю в цій в’язниці
тепер, мені звільнитися поміг,
й не був розп’ятий у глухій юрмі,
не стерся в прах порожній край божниці,
а весь –
до хрипоти,
до німоти,
до зречення,
до зради
і до Страти! –
пішов на те, щоб не Твоє святить
творіння, у якому в центрі – Ти,
а Власне Слово пристрасно сказати.
Аби і Ти уздрів зі Свόго раю
той світ,
в якому
я
живу й страждаю.
Ти ж певен, що створив найкращий світ?
Та шлеш йому то звід, то заповіт,
лякаєш, умовляєш, вимагаєш –
аби ми всі життя своє поклали
на те, що ні святе, ні досконале.
Та знаєш, Боже, я такий – не сам,
і, звісно, передати я запрагну
цю творчу силу іншим душам спраглим –
як Ти хрести передаєш рабам!
Мені мій Голос розгинає спину –
а саме це й не можеш Ти простить.
Не зводь мою свободу до гордині –
аж має бути гідність у людині,
бодай вона, раз вища влада – Ти!
Але ж… Любов карати має винних –
отих, хто ближніх покидає в горі,
на них перекладаючи хрести
з лукавими словами про покору.
Так, Ти створив цей світ. Але ж покинув!
А вимагаєш, щоби гнув він спину
перед Тобою. Ще й назвавсь – Любов!
Прекрасна маска. Тільки ж роль – забута:
Ти й найвірнішим не поможеш в скруті,
а найчеснішим навіть пустиш кров –
о так, руками служок, бо ж відомо:
Бог у заплічних справах – ні при чому.
А Ти ж для них – Найближчий і Єдиний!
І, німо опустившись на коліна,
вони покірно підставляють шкури
під батоги і дивляться понуро
єдино в землю, й сіють піт і кров…
А, ще шепочуть хмари молитов,
що мокрим шмаття облягають мури
Твоїх церков.
І що, скажи, такі створити можуть? –
Вони спікають руки і в золі.
Для них усе на грішній цій землі
регламентується Законом Божим…
Я ж – непідвладний волі вже Твоїй:
дозволив Ти мені,
великодушно,
у творення вогні
спікати душу.
На це й віддам я Голос свій людський!
Але, якщо ти справді сильний, Боже,
великодушним і в могуті будь:
благослови лягти на смертне ложе
лише тоді (тоді й судити можна!),
коли я подолаю творчу путь.
Якщо Ти справді мудрий і великий,
благослови Любов’ю,
а не криком…
Я ж теж творець, і не взискую плати.
(Хіба з Тобою можу я змагатись?!)
Та дай звести – бодай маленький! – храм,
що вивищиться над земним життям.
І хай його освятить Голос сам –
на знак того, що я згорів увесь
у творенні, відстоюючи честь
Людини, що долала в пориванні
кордони тіла й вище, до небес,
росла душею із земної хлані.
І цим засвідчить, що звершилась дата –
і що уже… нема чому вмирати.
Тоді – суди. Це легше, ніж любить.
Тоді – карай. Це легше, ніж прощати…
Мені не треба душу очищати –
хай її чистять зрадники й раби!
Такі «вінці творіння» й «Божі пастирі»
насправді чують Голос Твій нечасто –
не хочуть наражатись на вогонь.
Таким наш спір повік не зрозуміти.
Таким достатньо клопоту свого:
поїсти, впитися і розімліле
сховати од негоди кволе тіло –
і перебути з осені до літа…
А, ще розмножитись, авжеж, авжеж,
«плодитися» – це Божа справа теж.
Раб радий тим, що може просто – жити,
утиснутий в Твого творіння кліть…
А я – створити хочу власний світ!
І тόму Голос мій ламає ґрати –
і тим, хто чує, розгина хребти.
І ті, хто зможе, ланці і хрести
покинуть – і розійдуться в світи,
де Власний Голос визначає Страту…
Тут, на землі, він – мій найвищий суд,
найтяжча мука й найсолодші чари…
Тобі ж я тільки тіло принесу –
вуглину, що лишиться од пожару.
Ти вимагаєш від творця – Любові.
Мій Голос на землі – і є Любов.
Та звуглиться у ньому навіть кров:
її мій Голос випече – по Слову.
Від Голосу Верховного, небесного,
у владі над тілами – безтілесного,
він тим і відрізняється, мій Боже.
А образ мій – на Твою маску схожий.
Та є відміна, кόтрої не стерти:
беззахисне лице моє і смертне,
а ще – без машкари, отож чесніше
(утім, Ти прочитає це – у віршах).
Пауза. НАЩАДОК АДАМА щось пише пером на довжелезному сувої паперу.
Потім здіймає голову
Мовчиш…
Ти світ – для Себе! – вже створив.
О, як багато Ти наговорив…
А зараз тільки дивишся – згори –
на те, як в ньому я над Словом б’юся…
І ждеш Своєї – Судної – пори,
коли я знов до Тебе повернуся.
Та сподіваюсь я, що з свого раю
Ти заздриш мені трохи –
й співчуваєш…
Позаду вже лишився Твій Синай.
Пісок зглитнув скрижалі і завіти.
І знову поруч тільки – тишина,
чи німота, що застує пів світу.
Вона росте й росте, оця гора,
гора людської муки і терпіння.
В ній – всі слова, що не збулись на звук.
Вони чекають Голосу і рук,
які б сточили все її каміння,
а з монолітів збудували храм –
Людині.
Годинник стукає. Мені пора!..
(тягнеться поглядом у небо)
Як тихо, Боже…
Господи, як смертно…
Дозволь на Перше Слово обіпертись.
Чи Ти хоч чуєш у Своєму схові,
як Голос мій нове шукає Слово?
(Опускає голову до сувою)
Чекай моєї Страти й вороття –
тоді й учиниш Божий Епілог.
Бо Дія Третя – все моє життя,
в якому нині я творю за двох,
і ґвалт людський, що судить… нас обох.
Наталка Фурса
1990 – 1999 роки, нова редакція – січень–квітень 2025 року.
Основна частина драми написана взимку 1990–1991 року; уперше опублікована у третій книжці авторки «Страсті по Страті» (Полтава, 2000).
Тут представлена нова редакція твору