Наталка Фурса. Чому ж прірва і досі в жито…

ЗАКЛИНАННЯ МИШІ

(Із недописаної поеми «Сама-одна»)

 

Мовчи і не сіпайся – можуть почути коти.

Ти – мишка сіренька.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Сіренькою мусиш лишитись.

Державність нори, у якій тобі випало жити,

повір, і тебе перестоїть, бо ж вічні скити.

Лише не ходи за пороги – у видимий світ:

на білому видно усі твої сірі прикмети,

у тиші чи хорі твої дисонують фальцети, –

там вітер, там стужа, там спраглий до здобичі кіт,

якому до шмиґи усі твої пріоритети…

 

Ти що там пищиш? Ти про що там «пророчо речеш»?

Це, може, й важливо. Це, може, і правда. Для тебе.

Та більше нікому тих істин глибоких не треба.

Ти – тільки пожива, ти – здобич, яка не втече.

Ти щось там відкрила? Усе вже відкрито давно.

Прочинені двері – не надто велика заслуга.

Але – небезпека: у звіра і пазур і вухо

пантрують одвіку твоє невеличке вікно.

Простіше – завмерти і гріти насиджене дно.

 

Зима – не матуся: в шпарину теплінь витіка

назовні, а з іншої – протяг вповзає, як полоз.

Поглянь у вікно: там не чисто, не вільно – там голо!

Там холод одвічний енергію теплу шука.

Ти хочеш йому заявить автентичні права,

що в сні летаргійнім проспали розподіли світу,

та раптом прокинулись – і зажадали привіту,

і шани, й шматка пирога, і вселенські дива…

З такими, як ти, моя люба, чудес не бува!

 

Тобі стало тісно в глибокій забутій норі.

Ти прагнеш на волю. Ти мишкою бути не хочеш.

Світ зá очі бігти, аж поки світитимуть очі

і зорі, які нічиї, і чиїсь ліхтарі,

чи… поки не втрапиш в котячі хапкі пазурі.

 

Його самолюбність обмежує, мишко, твою.

Ця даність – незмінна, вона не лякається бунтів…

Ти щось там про рівність пищиш?

– Самовпевнений «пунктик»,

останній оплот демократій в нечеснім бою,

останнє волання до Бога в біди на краю.

 

Та Бог лише з тим, хто програв і поразку прийняв

як щось неминуче, належне, і в небо не скиглив…

Мовчи, моя мишко… Ще маєш зернятка і крихти

із панських столів – після жадібного вороння.

Ну, схуднеш за зиму, ну сіру голівку дурну

напхаєш думками – про те, як кота обдурити,

коли підведеться з колін й затужавіє жито,

коли із нори ти зумієш втекти у весну,

коли всі коти закохаються в кішку одну…

 

О, стільки надій підросте до нової весни!

О, стільки бажань і жадань у полях споловіє…

А раптом тебе не впізнають… або пожаліють…

Виходь. Раз не маєш меча, то хоч маску вдягни…

Та очі розплющ: пахнуть сиром ображені сни.

2002, 2019 роки

 

***

Я розбилась об неба твердь.

А земля була тепла й пухка…

Пролилася гроза в четвер –

затекли ручаї в рукав.

А у п’ятницю з рукава,

що не зміг обрости пером,

в тишу висіялись слова –

у надії зійти добром.

 

Та в суботу, у день тяжкий,

розкотилися знову громи:

гострий полиск Його руки

знак подав, що не буде мир!

 

І в неділю гули церкви,

й по неділі, вночі і вдень…

І хрестилися рукави,

і мовчали слова пісень…

І святилась водою – війна,

і трощила вода льоди…

І зривалися з темного дна

вічні риби – зректися води! –

і гойдали небесну твердь,

сонця сіпаючи поплавок…

 

І стояла поодаль смерть,

утираючись рукавом.

 

***

А на чорному весіллі

танцювали біси білі,

а на білому весіллі – смоляні.

Кров червона в згустки бралась,

кров блакитна – закипала

на весіллі, як учора на війні.

 

Пахло смажене й печене,

і ридала наречена,

і сміявся неприкаяний жених!

І текли столами вина,

а вітри носили віно

по весіллю, із весілля, як з війни…

 

Відгоріло сонце жарко,

сонця місяцю не жалько,

ніч розжарює зірками далину.

І летять на спинах бісів

ті, що сміхом обнялися

на весіллі, із весілля, на війну…

 

***

З цієї клітки простору і часу,

де тяжко всім – і з лихом, і з добром,

ми вийдем разом…

чи загинем разом,

залишивши землі кривавий тромб –

могилу братську…

Чи ворожу, брате?

Кому проститься: вольному? рабу?

І чи земля зуміє розпізнати,

кому – калину,

а кому – вербу?

 

СОЛОВ’ЇНИЙ ДИПТИХ

1

Не ждіть пророків із чужих країв:

на Соловках нема вже солов’їв.

Гойдають пташенят, сліпих і кволих,

Вітчизни упосліджені гаї, –

і ті малята вже зривають голос.

 

Не навчені співати оди лжі,

із Соловків не вернуться мужі:

мужів несуть, холодними, додому –

і землі розступаються чужі,

а власну перелякано судомить…

 

2

Героям – слава, пам’ять і хрести

(раз укопати – більше не нести).

Мужі святкують Пасху на майдані.

Горить калина – з сорому за тих,

посолов’їлих, що піють осанни.

 

Торгують свіжим лавром златоусти,

протруєним – від тлі – надійним дустом.

Осика не тремтить, бо нічия:

Іуди не беруть до рук мотузку –

Іуди приручають солов’ят.

 

***

Рогом – дальній кут.

Жахом – ранній сон.

Тріщинами – стеля:

у тепер-і-тут

точиться пісок –

хтось лупає скелю.

 

Громом – в бік весни,

зблиском – поміж віч

Сходом сонце ходить:

палить чорні сни,

будить сни сторіч –

та ніяк не сходить.

 

Куполом – зеніт,

прірвою – поділ.

Линвою – над нею –

йдуть вчорашні дні,

сірі та руді,

з лантухами глею.

 

Захід сонця жде –

в шанці потойбіч,

зманює Едемом…

Білий день не йде –

бо застряг в добі,

бо йому ще темно.

 

ДЕНЬ У ЛИСТОПАДІ

 

В чорній шибці свіча-одиночка

недовго житиме –

як тоненька цівка молочна

на скибці житній.

 

Підвіконня заставлю свічками –

хай скло подвоїть.

Процідись, молочко, в вічну пам’ять –

зроби живою!

 

Скиба аспідна зводиться хлібно,

та жалить крихтами.

…Ох, не всі свічки горять рівно…

Хто тут дихає?

 

***

Хочеш я тобі розкажу,

звідки ми вийшли?

Тебе цікавить більше,

куди ми йдéмо? –

Це ліпше –

прийшлі

тривожаться лише,

де ми.

 

Поет погойдує тишу

між хвилями до і після

чи воду, легку і дремну, –

таїться рибкою пісня,

завваживши невід теми.

 

Прозаїк, гойднувши землю,

обтоптує глиби темряв –

шукає ходи таємні –

таїться демос і демон.

 

Старенький філософ древній,

долаючи нехіть і неміч,

засмолює висміяну діжу:

– Вам ще кортить полемік,

звідки, куди і де ми?

Ви – не інші,

тому скажу:

кожен завжди окремо –

за винятком епідемій.

 

***

Стебла, в ріст!

А корінню – гнити…

Нічого нового, нічого ефектного:

приміряють краватки вчорашні діти,

шиють костюм дерев’яний – мертвому.

 

«Життя триває» – банальніше тризни.

Луна розносить і гíмни, і лайки.

Угноєну грядку звемо Вітчизною,

За вкраденим морем ридаємо чайками…

 

Бадилля, задарма віддавши працю,

маскує дощем довгий шлях додому –

у ґрунт, де холодні кістки козацькі

втішаються спокоєм і невідомістю:

 

недосліджені, в музеях не виставлені,

етикетками не марковані,

не захвалені і не висміяні,

як належить, смертю впокорені.

Найліпша доля!

А корінню – гнити,

щоб твердь ставала м’якою і творчою…

 

Чим допоможеш щасливим дітям,

яким дорослішати не хочеться?

 

БАЛАДА ПРО ТЕЛЕСИКА

Ач, летить! Птаха горда, вільна:

хмари креше, бо крила сильні –

здатні весь обійняти світ…

Ой, Телесику, бідний хлопче,

вона й знати тебе не схоче –

бач: корона на голові.

 

– Ми з тобою, безкрилий, різні.

Я несу на собі вітчизну.

Важко й так – не обтяжуй слізьми.

Нехай тебе задні візьмуть.

 

О, летять! Тихі, гарні, милі.

Трохи нижче, і вужчі крила –

сон погойдують голубий.

Ой, Телесю, зберися з духом.

Не гукай! Не захочуть слухать:

ближче вух у таких – дзьоби.

 

– Ми з тобою, безхатьку, різні.

Ми шукаємо десь вітчизну –

не розходяться хмари грізні.

Нехай тебе рідні візьмуть…

 

Ох, летять… Цí не крила – стяги

за собою у небо тягнуть,

а на лапах – багно і слиз.

Шиї довгі й тонкі, як спиці,

одвертають безликі лиця, –

бо не хочуть дивитись вниз.

 

– Ми з тобою – рідня. Молися.

Тут, за нас, щоби ми – спаслися.

А тебе рятувати – пізно…

 

– То хай мене кутні візьмуть!

 

***

… ми, маленькі рибки, народжуємося у воді,

подібно до нашої Риби Ісуса Христа,

і, лише залишаючись у воді, будемо врятовані.

Тектуліан

Хапнула повітря – і досить?

І знову на глибину?

Весна так схожа на осінь –

узимку не спом’яну

у річці, навік заснулій,

де вік виношує рік,

де тіло усе – в намулі

і тільки більмо – вгорі…

 

Де буде душа – не знаю,

чи вродить Едемський сад.

Як зелено облітає

цей квітень у небеса!

Крижинки пелюстя жовкнуть,

крижинки роси – течуть.

Не річка життя, а бовтя,

не течія – каламуть…

 

А де та вода, щоб пити? –

Отруєно криниці.

І я затискаю літа

гачок у своїй руці.

І кров на моїй долоні,

і скапує на плавник…

А ніч забиває в скроню

іржавий цвяшок вини.

 

І з ним я шукаю тверді –

отам, де її нема,

де кляпи в роти розверсті

вганяє туга пітьма.

Де глибоко – та не мудро.

Де віком льоди стають.

Де в жили тече цикута –

останнє, що мудрі п’ють,

останнє, що звуть любов’ю,

бо знають: по їх слідах

хтось прийде на риболовлю –

пробити більмо в льодах…

Квітень 2019 року

 

***

Тут кінець. Не ходи далі.

Григорій Сковорода

 

Тут – межа. Раз нема любови…

Земле, всотуй останню краплю…

Відридають за нею вдови –

і уродиться пісня завтра.

Тіло – кісткою, вóйна – круком

гостро зирить в лякливі душі…

Щедро сходить нова наука:

раз не хочу – отож не мушу…

 

Душці в тілі кортить пожити –

бо чи зійде те Царство Боже?..

Та приходить Господь щоліта –

і знаходить Іуду в кожнім.

І, скривавлений, молить:

– Отче,

пронеси… не пролий даремно…

Цей нарід лиш співати хоче

над кістьми, що тримають землю.

Ті могили, які всотали

кров оту, що уже не верне,

цей нарід придавив містами

і засіяв отруйним зéрном.

А на свіжих, пухких і теплих

(ще й віночки не захололи),

вже співає: то «степом-степом»,

то про ту, що не вмре ніколи…

Гарно так… про любов і жáлі…

про святу невмирущість Нашу…

Пронеси… Хай піють і далі…

І не п’ють із Моєї чаші.

 

***

У Господа скінчилися дива.

– Робіть самі. Я вже зробив достатньо.

 

Горить – не гріє древня булава.

Не купина! Палімо хлів і хату…

 

Погріємося. Потім, у золі,

шукатимемо крайніх між голоти

і дзвонарів:

– О Боже, ми ж не злі…

Це все – лукавий, це його робота.

Його карай. А нам, слабким, прости

й верни на шлях, яким іти повинні.

Обабіч – бачиш! – вже стоять хрести.

Пошли ж нам чуда ще… заради Сина!

А ми тобі – в одну з квітневих днин –

і писанку, і паску, й грошенята…

 

– У мене вже скінчилися й Сини.

Тож зраджуйте своїх – і розпинайте.

 

ДИПТИХ ПРО ХРЕСТ

1

Цей хрест на осонні, що держить небо

над світом – як віко синє,

тримає хтось інший, сильніший за тебе,

й чекає тебе на зміну.

А ти вибираєш щасливі миті

з трави – як суниці пізні.

Та коси твої – рве на клоччя вітер,

та ноги твої – у ярах розритих,

а час – у часах Вітчизни…

 

Сьогодні сліпа, вже завтра – нещадна,

цю землю кров напуває…

Невдячна пам’ять навіть нащадкам

всі стигми не відкриває…

Однак лиш здається, що все – повз тебе –

заблуду, що світом нудить:

то цвіт обрива, то ламає стебла,

шукає для пліч невагоме небо

й суниці у жмені студить…

 

Ті ягоди – ярі… й дарма, що дерен

прогризли кроти і миші,

тут вічно живі тільки ті, що мертві, –

і мертвими стануть прийшлі.

Їх ловлять в капкани короткі миті,

їх труять суничні соки…

Та ген, на осонні, стоїть як влитий

й росте, ще не видимий блудним дітям,

для кожного – хрест високий.

 

2

Боже літо довше за вік,

вік – більший за біографію…

Ти вибираєш для себе світ –

як у атласі з географії,

як горобчик – розкішний сонях,

чи як грушку – осиний рій.

А обрій – від скроні до скроні…

А хрест росте на осонні –

від «завжди чужий» до «твій».

 

Бог хова до пори меча.

Світ на щита присідає боязно.

Ти вибираєш для себе час –

щоби радісно і безболісно.

Горобчик спиває сонях…

Грушку висмоктує рій…

А обрій стуляє скроні,

а хрест рамена холодні

лаштує під розмір твій…

 

Біографії – досить тире

перед цифрою невідомою.

Історії чхати – умер, не вмер, –

вона пише крапками й комами…

І кожен в годину тиху

в підніжжі свого хреста

знаходить суничку стиглу –

й не бачить небесну стигму

у обрію на вустах…

 

***

У міських непролазних джунглях

б’ються бубнами віщуни,

і показують ситі дулі

бог торгівлі і бог війни.

Йдуть гарячі тропічні зливи,

знов гряде тектонічний зсув…

Світ забув, коли був щасливим

і чи справді таким він був.

Сіє стронцієм рута-м’ята,

тануть втомлені полюси,

кожна вулиця, мов Хрещатик,

вздовж покопана й навскоси…

Все розгадано, все обжито

і обстежено все до дна?

Чому ж прірва і досі в жито

нас заманює – й поглина?

 

***

Усі вірші збулися. Сьогоднішні збудуться завтра.

Боже, рота заший мені, руки мені відрубай, –

щоб не сміла ні слова лихого у світ проказати:

вже і хмелю – по вінця, і реготу – через край.

Вже і гніву – по вóйну, і крові – по горло й губи,

вже і шанців – як петель, а в’язу немає кінця…

Цей годинник заведено, мабуть, лише на згубу –

бо півнів на заклання змінила дурна вівця.

 

Вона зветься «надія». Вона вже давно без вовни.

Йде оракулам в руки, натомлена від погонь,

бо, одбившись од гурту, прибилась лише до слова –

до чужинського слова, що любить лише вогонь.

Щó вона їм розкаже? Щó за неї розкаже тіло?

Щó повідає кров – тим, хто віри і їй не йме?..

Місяць вип’є червоне, залишиться вишкір білий –

в чорну ніч, крізь яку тільки вітер північний дме.

 

***

Стежку шукаю – в небо,

сховку – в землі сирій…

Вітер жене над степом

холоду дикий рій.

Вітер жене у вирій

зграї легких пташок…

Сховків нема у вирвах,

в хмарах – нема стежок.

 

То перелітні гори –

наслані і важкі…

Знову зима повторень

вічно забутих кіл.

Сонця рухлива крапка –

блудить і ціль, і центр.

Завтра-учора-завтра

крутяться, мов яйце.

 

Степу дорога бита

витоптана, мов круг.

Їй що зима, що літо,

їй що чужак, що друг…

чи мандрівний філософ…

чи табуни орди…

Вітер снігів не косить –

косять вогонь і дим.

 

Вітер землі не оре –

оре і сіє град…

Знову зима повторень,

знову сніги горять!

Знову у сховках – пекло…

Знову з кривавих піль

крепом – стежина в небо

із незнищенних кіл…

 

***

Очі із вирви не бачать світла.

Боже, хреста затепли – пора…

Як обіймають могилу квіти…

Вічний підводиться із одра!

 

Очі уздріли: пітьма – по краю…

Де ти, Любове? Меча подай!

Ржаві шаблі ковилу стинають…

Маки яріють… а кров – руда!

 

Вітер-ординець чигає в полі…

Дай же, Вітчизно, сталевих крил.

Бо виповзає зі скиту – воля.

Бо наповзає війна – згори.

2004, 2014, 2019 роки

 

***

тиша –

як перед вибухом

страшно –

як перед строєм

в кожнім

надія випекла:

Боже

постій за мною

 

потім

як все вже станеться –

пóтом

кров’ю

сльозою –

послух

об стрій ограниться

й поступ

почне – травою:

 

кожне

стебло – до дерева

коштом

води живої

 

можеш –

прикрий хоч мертвих

Боже

якщо Ти воїн

 

***

Не треба крил – я відлітать не буду:

в прощальні співи надто вітер студить,

вітальні співи не звучать ніде…

Я цій землі не як осколок в грудях –

як зерня, що й загубу пережде.

 

А мо’, комашка, та, яка неквапно

їй тіло й душу розімне у лапках –

щоби пухка зробилася й легка…

А в зиму стану каменем – як крапка

в кінці її завітного рядка.

 

Та навесні відтану – наче крига,

яка ріку від лютих стуж прикрила, –

і потечу, й умию, й напою…

Прийми мене в свої глибокі жили –

я крила залишила у раю.

 

***

Ти була мені – небо й крила.

Я була Тобі – вірний птах.

Я гніздечко в Тобі ліпила –

щоб співати в Твоїх садах.

А на зиму в грудді аж синім

виривала для себе скит –

й вигрівали Твої глибини

кров моя і мої кістки.

 

Ти студила мені у тіло –

щоби стало воно земне.

Я Твою нелюбов терпіла.

Ти ж терпіла, мабуть, мене.

Вже й не знаю, за щó й навіщо,

і чого ще в мені нема? –

Вийшла з сірої – птаха віща,

птаха віща, але німа.

Вийшла, бо затопила повінь, –

і лягли на гладінь ріки

крила сірі, легкі, безкровні –

комашині вже на віки…

 

Ти ріку повернула в русло,

Ти розквітла й запахла знов, –

а в прожилках моїх загусла

вся земна Твоя нелюбов…

Та здіймати мені не важко

в небеса цей тягар важкий…

Мо’, живе в мені й досі пташка?

Ні, не всупереч – завдяки?

 

***

Повертайся з вирію, повертайся.

Раз жива – ні в чому собі не кайся.

Знов гніздечко ліпи – і грій

те яєчко, що знову й навіки райське,

те яєчко, що стратив змій.

 

Ти від нього яблучок не клювала.

Ти отруту з жал його не спивала.

Ти й пір’їнки із білих крил

не зронила у трави, коли літала

в снах, які тобі Бог творив.

 

Ти себе не стратила – ціла сила.

Та якщо й грішила – тобі простили.

Ну, не біла тепер – дарма!

Повертайся барвистою в землю білу,

де без тебе зима й зима…

 

Я мету вітрами – дощі скликаю,

я лежу снігами – і ними каюсь,

і молитва моя проста:

повертайся хоч чорною – з того раю…

повертайся хоч знятою із хреста…

 

***

Дякую, Боже, що дав мені жорна і дві руки,

гори каміння, і скелю високу, і дно ріки –

маю роботу, маю опору й спочити де.

Може, це й добре, що все дарування твоє – тверде.

Може, це ласка, що Ти мені крилець легких не дав:

хліб – із каміння, яке обмиває Твоя вода –

сіра вода, що під вечір рудою завжди стає,

й синя вода, що її моє серце уранці п’є.

Дякую, Боже, за міць, що у душу мою тече.

Мабуть, Тобі, усесильний, потрібне моє плече

й руки мої, щоби жорна важенні крутили ці,

й губи мої, щоб у них випікались Твої хлібці:

щоби робились як сонце чи місяць, що уповні,

щоб золотими ставали слова Твої кам’яні…

 

Дякую, Боже, от тільки звільни мене од змії,

що наливає щоночі отруту в уста мої.

 

***

У домі старому багато комах:

в порогах розтрісканих і підвіконнях

мурахи руді – наче вицвілий мак

і чорні – як стиглий невипитий сонях.

У домі старому снують павуки,

завішують двері, зашторюють вікна –

і згуслі до темряви миті й віки

ковтають проміння поламані ікла.

 

В старому дворі хмелем спійманий дощ

обстукує зелень, мов костур незрячий.

У скриньці поштовій – осине гніздо,

під дахом – остигле гніздо ластів’яче.

Приходять вночі молоді їжаки

й стежки проривають у руті і м’яті,

штурхають на ґанку порожні миски

і ситих вужів, що поснули на чатах.

І, млу з черепиці струсивши крилом,

не висікши й іскри собі на розраду,

замшілий кажан, що шукає житло,

зникає в пітьмі опівнічного саду.

 

А небо скрипить, наче люстро криве

на кігтику місяця, вгрузлого в комин…

Та хтось тут живе, дуже мирно живе –

інакше зірки не стояли б над домом.

Літо 2013

 

***

Мій білий ангеле, мовчи:

ми так багато говорили,

коли я плакала вночі

у тебе, рідний, на плечі,

і сльози капали на крила…

Тепер вони уже не білі,

та й ти стомився, відпочинь.

 

Мій чорний ангеле, німуй –

бо так вже склалося між нами:

ти не лишав мене саму –

стояв, загорнений в пітьму,

та простягав не хліб, а камінь –

щоб я трималася руками

чи кидала його в юрму.

 

Мої обидва – й не мої,

бо не догледіли ні в чому:

я маю сов і солов’їв –

вони покинули гаї

й тримають варту – білу й чорну,

і сірий ангел відучора

позичив крила їм свої.

 

***

Чи зреклася Бога чи вкрала

у нього корону? –

Ангели крильми забивали

чорну ворону.

 

Ангели сліпучі, аж сніжні,

пір’я не шкодуючи ніжне…

Та зробилось небо червоним,

як убили чорну ворону.

 

Я не знаю їхньої правди

і знати не хочу.

Як я розпізнаю їх завтра –

в темряві ночі?

 

Чи на мене зглянеться темінь,

що згусла в крилах? –

Бо живе у домі моєму

ворона біла.

 

Пір’ячко сліпуче, аж сніжне,

очі майже чорні, як вишні…

В світі, де вже й небо червоне,

чим спасешся, біла вороно?

 

***

О, це не мій напій. Моя – свіча,

моя усмíшка і моя печаль,

і губи, як весняний лід, пошерхлі.

Ви говоріть… Я доливаю чай,

здіймаючи чаїнки на поверхню.

 

Отут, у цьому теплому кутку,

я каву п’ю – міцнющу і гірку,

і квітам віддаю підсохлу гущу.

Вони цвітуть, коли в моїм садку

сніги іще тверді, як шкаралуща.

 

Години йшли по сірому снігу

так довго, що зібралися у гурт

і приблукали в мій із Вами вечір.

У їхню спрагу я влила нудьгу,

а у свою – загуслу безконечність.

 

Зелений чай – прозорий аж до сліз,

як повінь за плечима у беріз

у березні, що відчиняє небо.

Та чорні краплі скочуються вниз –

у землю, де ні цвіту вже, ні стебел.

 

А може – ще… Ви ж кажете: весна

завжди зелена – навіть в чорних снах…

Ви говоріть… Авжеж, мені налито…

Та гуща, розтривожена до дна,

не хоче осідати і твердіти.

 

***

Записати би вірша – та він мовчить.

Заспівати би пісню – та кістка в горлі.

Вечір ночі позичив не меч, а щит.

Ніч до ранку об тишу точила голос.

Гола гілка кричала: не голка я! –

не прошию ні неба, ні навіть вітру…

Ворохобиться хмара, бо в ній змія.

Ворохобиться темінь, бо йти зі світу:

підмітати подолом двори пусті,

обтирати шибки від сліпого поту,

волочити шляхами вологу тінь

скам’янілого саду, що сплакавсь потай, –

бо по сліду росте

той, що все зітне,

бо по сліду цвіте

та, що тче і в’яже…

Запиши мене, вірше, на голий нерв…

Проспівай мене, пісне, допоки не….

Поховай мене, слово, у шанець вражий.

 

***

Мабуть, скоро сніги стрічати –

надто темно вночі.

Розмовляє із вітром хата,

а до мене мовчить.

Їй шепоче батяр залітний –

що старіти не час.

І вслухається ніч в одвіти,

і тріпоче свіча…

 

Ця розмова – давно не тайна,

я свічкарка при ній.

Чує вухо – оте, що крайнє, –

тільки скарги сумні,

тільки схлипи і скрип тягучий

крізь тремтяче вікно…

Може, й правда – було би лучче

їй упасти давно?

 

Ця притлумлена туском втома,

що тече, як пісок…

Ця бездомність у власнім домі,

що втікає у сон…

Ця остуда побіля свічки,

ця свіча, що чадить

ця душа, що не хоче в вічність…

цей батяр молодий…

 

***

Дівчинко, що ти знаєш про святу і грішну любов?

Від неї бувають квіти, діти і звірі.

Ходять раєм земним – у парі, а небесним – самотній Бог.

Йому достатньо Себе Самого й отих, хто в вірі.

 

Та коли ти самоту піднебесну викохуєш – як дитя,

чи троянду, чи вовченя, що покусує тобі пальці,

Він перстом тобі каже: без цього нема життя,

навіть гади по той бік світу, і ті кохаються.

 

Навіть гади – повторюєш ти, і згортаєшся у клубок:

з ким примножувати отруту, якою мудрість вжалила, –

чи навпаки? і чому так схожа земна любов

на ненависть – така ж сліпа і така ж безсила,

і така ж жорстока… і тільки самотній Бог

з неї жала виймає –– разóм із серцем… разóм із тілом…

 

***

Літо прийшло і пішло, як звабливий зайда.

Що принесло, те й забрало – і цвіт, і плід.

Дякую, осене, ти відпустила зайве

і научила любити порожній світ:

твердь його дна і розчахнуте небо сіре,

чорну аскезу садів і ріку скляну…

Іспит любові, яка у дари не вірить.

Іспит надії, що босою йде по дну.

Місяць на плечі тобі кинув шворку сиву,

день – блиснув сонцем, як різкою, з-під чола…

Ти ж – навіть снігу для себе не попросила,

білу сорочку туману, і ту зняла.

 

***

Увіруй чи поворожи

у час досвітній…

Шукаю рідних між чужих,

шукаю рідних.

Кров проростає крізь зело,

а тромби – множить,

і сміх роздвоєним жалом

стримить у кожнім.

 

Мій світе, світочку, світкý

немає місця…

Горить черешня у садку,

горить безслізно.

При ватрі вечора і дня,

при варті ночі.

Ніхто весну не зупиня…

Ніхто й не хоче…

 

Я, мабуть, наковталась снів-

димів – по комин…

Я та зима, якій в весні

немає дому.

Їй треба йти, текти в сліди

пустою кров’ю –

чи просто пам’яттю води,

що снить любов’ю…

 

Вода в розколини біжить,

а зілля – квітне…

Шукаю рідних між чужих –

гукаю рідних…

Грудень 2019 року,

селище Ромодан на Миргородщині

 

“Українська літературна газета”, ч. 2 (268), 31.01.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.