Наталія Погребняк. «Ні, я не питаю…»

Кумири дитинства Атос і Портос?

Про хлопців з-під Крутів казав тобі хтось?

Так, Пушкін крутий!

Він в поезії – бос.

Толстой, Достоєвський…

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Цих книг маєш стос.

А Стуса, Теліги читав хоча б щось?

Читав Підмогильного?..

Не довелось…

«Колимські дівчата» у Шупти Дмитра –

не вигадка творча… Є правда, котра

бараки покаже, блощиць, Соловки…

Я знаю, що в гарній обгортці «совки»…

Ти мови не знаєш…

Ти книг не дістав…

Російську із першого класу вивчав…

 

Ні, я не питаю… Цікаво мені,

хіба того світу, що в нашім вікні?

А хто українське під корінь підтяв?

Із храмів повсюди Хрести поскидав?

Хто нас «розкуркулив»,

щоб в дім наш ввійти

й… в ще теплому ліжку снагу присікти?

Хто серед народу шукав ворогів,

ГУЛАГи розмножував для «шкідників»?…

Ти чув «депортація», «голодомор»,

«репресії», «розстріл», «Великий терор»?..

Карелію знаєш?..

Її Сандармох?..

Читає історію й плаче сам Бог.

Хабаровськ, Іркутськ, Воркута, Магадан…

«Нема українців!» – ще в дії цей план…

 

Читав зарубіжну якусь ти, окрім…?

Оце вже питаю… Біда, певно, в тім…

Простіше сказати: «Щелепа не та».

Тому й потерпає країна свята.

25.06. 2022

 

 

ВЕЧІР

 

Зраненого вечора суцвіття

зріє на шпилястих комишах,

тиша сіє мрії про поліття,

сон шукає миру в споришах,

тьохнув соловей

крізь час безпечний,

роси гоять спраглу хіть колось,

подих матіоловий за плечі

тишу обійняв і поколовсь

кумканням жабок поміж лататтям,

вишколеним звуком ліхтарів,

зіркою ясною над багаттям

променя, котрий не догорів…

 

Випростали стан німі тополі,

з подивом вичитуючи даль,

час ходу спинив на видноколі,

зморено розхлюпує печаль

в це погідне море вечорове

відголосом пам’яті душі,

і сповзає марево тернове

по щоках шпилястих комишів…

16.06.2022

Поліття – урожайне літо; врожай.

 

ЛЮДИНА

 

У вимірі дня

загубили боги ключ від раю.

Крізь товщу новин

не пробився у дім сну ковток.

Чи осінь вела

рідним поглядом втомлену зграю?

Чи вдосталь тепла

взяв у літа старенький садок?

 

Вкорочено все:

в когось вік, в когось день…

чи година…

Слова і думки

без весни, без обіймів, бажань…

І тільки вона

світ безсмертям дивує, Людина:

встає з-поміж бід

і сильніша стає від страждань.

 

І тільки Вона

випускає у небо «Кохаю»,

долаючи крик

від страху посивілих сирен,

в надіях живе,

насолодою зеленрозмаю,

як знищать вітри

вже довершених мрій гобелен.

 

І тільки Вона

переможно ступає крізь вічність,

співає «люлі…»

в темноті задубілих зірок.

У тому, мабуть,

безконечності є канонічність,

хоч плине життя,

мов крізь пальці тоненький пісок.

27.09. 2022

 

КАМІНЬ

 

У блиску скам’янілої сльози

збувається народження стосили

прийдешнього,

що твориться з грози

з минулого наказом.

Небосхили

вбираються в обгорток кам’яний,

щоб сталь ракет

крізь серце пропустити,

собою захистити мир хисткий,

в якому кам’яніють

навіть діти.

 

Убраний в камінь помсти

день стоїть,

і ніч закам’яніла креше зорі,

щоб пам’ять виростала зі століть

відновленням надій в етноузорі,

бо Хрест сьогодні

разом несемо,

наріжний камінь

єдністю зміцнили

і, творене сусідами ярмо,

ми маєм честь

покласти до могили.

17.10. 2022

 

***

 

А день вростав

міцним корінням в простір,

виборюючи владу у зірок.

Хоч тіло черговий

таранив постріл,

упевнено долав за кроком крок,

бо знав:

з його народження йде сила

у м’язи найвпливовіших часів,

що пружно розправляють

вільні крила,

зросили світлом гідності засів.

І, вражена безсмертям духу,

темінь

в ніку́ди,

задихаючись,

повзла.

А день вростав

корінням,

наче кремінь,

бо в ньому сила пращурів жила.

21.10. 2022

 

ХВИЛИНА

(вірш-речення)

 

Гойдають промінці

побляклу квітів тінь,

що, втомлена від дул,

шукає десь притулку:

чи в погляді твоїм,

чи в сяйві мерехтінь

лякливих перших слів,

охочих до частунку

звабливоніжних губ,

бажання, стислим в «так…»,

що падає на дно

обвітреного серця,

щоб вдвох спинити час,

відчути щастя смак,

летіти на вітрах,

минаючи стебельця

невинно вбитих трав,

вологості дощів,

пробачень в пів життя

й солодкого настою

«сьогодні», «тиша», «ми»,

«благословення днів»

і трепету душі

в стремлінні буть собою

без погляду назад,

у завтра чи «чому?»,

бо є аж 60

секунд у цій хвилині,

що зборює тіла,

розріджує пітьму,

впиваючись теплом,

мурашками по спині

паде углиб віків

незбореним «люблю…»,

щоб знову прорости

квітучим руном долі,

коли очима дул

стрічає на нулю

від диму чорний день,

настояний на болі. 18.09. 2022

***

(вірш-речення)

 

Між ранами,

думками про найвище

спокутується біль усіх прозрінь,

котрі вдягли броню

на слово віще,

будують світ майбутніх поколінь,

щоб ті ввібрали в себе міцність суті,

народженої в дику мить душі,

а ті, кого нема, були присутні,

в скрижалях часу, зорями в Ковші,

щоб тим,

хто без причасть ступив у Вічність,

рятунком стали наші молитви,

бо є вселюдський сум і канонічність –

найглибший біль –

в батьків, дітей, вдови,

бо він між нас іде смиренним кроком

у вірі, у терпимості, красі

тих подвигів, що Всесвіт ненароком

збудили хором вдячних голосів

отим,

хто крізь пекельні пожарища

любов свою поніс у височінь,

бо Пам’яттю,

що за усе найвища,

спокутується біль всіх поколінь.

25.10. 2022