“Українська літературна газета”, ч. 2 (382), лютий 2026
Я НЕ ВІРЮ СНІГАМ
Я не вірю снігам
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І опалому листю ніскілечки.
Лише сонцю, що так
Пробивається легко між хмар.
Не люблю бути винною –
Все віддаю до копієчки.
І живу без керунку,
Що скаже прадавній мольфар.
Мій керунок – душа,
Серце азимут визначить запросто:
Де іти або з ким,
Де минати, де перепочить,
Де ставати до зброї,
Де слово зійде, а чи зарості…
А роки все летять,
Павутинка тремтить, наче мить…
Я не вірю словам,
Але вірю в щасливі історії.
І у силу мовчань.
І у щирість обіймів міцних.
Кожна думка – вже крок
На шляху до далекого обрію…
Я не вірю. Не всім.
Але все ж помолюся за всіх…
2019 (Зі збірки «Азимут»)
СУЧАСНИКАМ
Сучасний вік потребує сміливих,
Відвертих, сильних і не зрадливих,
І з гострим словом,
і з пильним оком,
З цілеспрямованим
твердим кроком.
Сучасний день потребує чутливих,
Хто сіє слово на творчій ниві,
Хто надихає, з собою кличе,
Щоб будувати сьогодні вічне.
ПІДЖАЧОК
/Присв. Андрію Ольшанському, офіцеру-розвіднику ЗСУ/
26 січня 1990 року народився Андрій Ольшанський.
Військовий. Офіцер. Розвідник. Герой України. Навіки 34.
Тримав небо, тримав фронт, тримав бойовий дух побратимів.
Тепер в строю у Небесному війську. Вічна пам‘ять…
Ти жив, як вітер, бриз чи буревій,
Літав, кохав, заводив легко дружбу.
Але прийшла навала ворогів –
І ти обрав свій шлях –
військову службу.
Ти не жалівсь, не плакав,
не просив.
Ти йшов у бій, з тобою – побратими.
І вистачало мужності та сил
Виходити з позиції живими.
«Щасливчик» –
так казали недарма.
Ти знав по зорях, де твоя дорога.
Але прийшла непрохана Вона,
Й забрала світлим
Янголом до Бога…
Ти не носив піджак,
хоч «Піджачок».
Беріг людей,
жив «тут-тепер-сьогодні».
Війна. Розвідник.
Ризик – кожен крок,
І всі ці кроки – на межі безодні.
Був офіцером не заради слів.
Болюча втрата рідним
серце крає…
Хтось жив – лиш тлів.
А ти – палав і грів.
Бо є на світі те, що не зникає…
НАВЗАЄМ
У тихий вечір між снігів і льоду,
Коли гілля виблискує мов німби,
Дрібні кущі ховаються під ковдру,
І світ у казку заховався ніби…
У срібне плесо впали срібні зорі,
Усмішку тиху місяць заховає.
У світі цім розхристано-просторім
Завжди є місце. І завжди – навзаєм.
ПРОМОВЧАТИ
В тебе є те, про що нікому
не скажеш.
В мене є те, про що усім промовчу.
Як же довіра, як же та казка,
як же ж?
Буде ще ранок,
буде ще слів досхочу…
Кавовий смак…
запити простою водою.
Можна без цукру.
З поглядом мовчазним…
Магія дотику там,
де зустрілись двоє…
Слово, буває, зброя, буває – дим.
В світі ілюзій у кожного
власний острів,
Безліч пояснень
і сотні різних причин.
Лиш не руйнуй власний священний простір –
Там, де не треба слів,
ми усі мовчим…
МОЄ РІВНЕ
Моє Рівне – потрійна брама,
Три шляхи – і обійдеш пішки…
Скреготала зима зубами,
Що лишилося зовсім трішки,
Бо вже березень в двері стука,
Увірвався із вітром дужим…
Лютий місяць, зима, розлука…
Обійми мене, весно-друже…
Височіє потрійна брама –
Зустрічає весну здалеку…
І уже усіма шляхами
Повертають в наш край лелеки…
НЕ ТРИМАЮ
Невагоме й широке,
Омріяне слово «свобода»:
У бажанні відчути,
Набути, здійснити, зрости…
І піти б на край світу,
Не знаючи напряму й броду,
І летіти мов птах,
В синій простір небес висоти…
Кожен визначить сам:
У одвічному «бути – не бути»,
Де та стежка свята,
Що проявить приховану суть…
Найціннішим завжди
Залишаються совість і люди.
Не тримаю чужинців,
А рідні назавжди не йдуть.
2022
(Зі збірки «Реставрована мить»)
* * *
Червоне і чорне вплелося у віти,
Овіяне вітром, снігами зігріте,
І спить горобина, тихенько дріма,
Допоки надворі розквітла зима.
СИНИЦІ
У зимове надвечір‘я
Смакували чай з чар-зілля.
За вікном вітри щодуху
Роздували завірюху –
І летіли ті сніжинки
Легко так, немов навшпиньки…
І свистіло, і гуло –
Місто снігом замело.
Ну, а зранечку синиці
Завітали, як годиться,
Бо зима хоч не страшна,
Та нема в полях зерна.
Ми синиць нагодували –
Трохи проса, трохи сала.
Прилітайте ще сюди –
Друзям раді в нас завжди!
ЛЕГКО
Я знаю цей погляд.
Зима. Трохи снігу й вітру.
Я знаю цей усміх –
Вітайся та йди собі…
Так легко зламати
Зненацька чиюсь довіру –
Посиплеться рясно,
Як лист на старій вербі…
Я знаю ці очі –
Не брешуть. Там сто історій.
Я знаю ці руки,
Бо ж кожен із нас – творець.
Буденний сценарій
Ввіллється в кінолекторій.
А там – режисер
Чи в світ, а чи нанівець.
Так легко – не знати.
Бо знати – завжди складніше.
А знати й мовчати –
Не кожному до снаги.
Лягають в рукописи
Стислі листи і вірші.
Вкривають рукописи
Білі рясні сніги…
НЕ ШУКАТИМУ
Не питатиму, не шукатиму
Твоє серце між суголось.
Щиро вірили, що літали ми,
А насправді просто здалось.
Замете зима, вкриє інеєм
Наші пройдені сто доріг.
Та живі ми, допоки мріємо,
Що приде весна на поріг.
Не питатиму, не шукатиму.
Що судилося – не мине.
І за хмарами, за кудлатими,
Десь чекає сонце мене.
Сповідаюся темній ніченьці,
А на ранок піду шукать
Білих лебедів, що на річечці
Залишилися зимувать…
ДОЩОВОЮ ЗИМОЮ
Дощовою зимою
у складності рим
потонули звуки.
Десь до п’ятої ранку
і чай, і фільм,
і старий блокнот:
Про чекання і біль,
і любов, і людські
стосунки…
І ще краплі на склі,
наче обриси срібних нот…
Плаче-плаче зима,
снігу довго нема,
не стало,
лиш блищать ліхтарі
у калюжах брудних на дні…
Ходять люди чудні –
ті, яким усього замало…
Гріє зірка далека…
І світло, що у вікні…
* * *
Сонце взимку низько-низько.
Щастя часом зовсім близько.
Завжди, що б там не було,
Треба вірити в добро.
НЕ СПРИЙМАЙТЕ ЯК ДАНІСТЬ
Не сприймайте як даність усе те, що є:
Що прокинулись вдосвіта й очі відкрили,
Що ви бачите – сонце над містом встає,
Що без крил –
а літати наснага є й сила…
Не сприймайте як даність своїх
і чужих –
Тих людей, що стрічаються часом
в дорозі…
Не сприймайте як даність стежин
і доріг,
І будинок старий, і годинник
на розі…
Не сприймайте як даність
пориви душі –
Все буває: і радість безмежна,
і втрата,
Здатність вірити, жити,
писати вірші…
Не сприймайте як даність незвідане завтра…
2014 (Зі збірки «Сім кРоків»)
ЩЕ РІК
Ще рік минув і зник
У суєті й надії,
У гіркоті смертей,
В запеклій боротьбі,
І різними були
Акценти і події…
І думаєш – кому ж,
Кому, як не тобі…
В такий живемо час,
Такі у нас сусіди –
Дай вихопити шмат
Вкраїнської землі…
Але народ наш був
Нескореним завсігди…
Помолимось за тих,
Хто нині «на нулі»…
Подякуємо тим,
Хто у небеснім війську,
Таку страшну ціну
Ми платимо сповна…
Попереду ще шлях…
Літає ворон низько…
І в неба прогляда
Завчасна сивина….
Ще рік минув і зник…
* * *
Буває так – лікує небо:
Висока синь, думок політ…
І світ цей дивиться на тебе,
А ти у відповідь – на світ…
ПОЕТКА ІЗ ВОЛЕЮ ВОЇНА
/присв. Лесі Українці до 150-ліття
від Дня народження/
Досвітні вогні світять тихо
і щемно,
Змінився наш світ –
не змінилась імла.
Та шлях боротьби –
він завжди недаремний,
І слово, що Леся нам заповіла…
Поетка із волею воїна, криця,
В тендітному тілі душа,
мов степи…
Летять птахи-вірші,
а значить – здійсниться,
І слово впаде у долоні юрби…
І там проросте…
Чи на доброму ґрунті?
Не кожен спроможний
зірвати той плід.
Жевріють поетки слова не забуті –
Досвітні вогні нам на тисячу літ.
2021
ЗИМОВЕ
Ніч. Аптека. Порожня вулиця.
Змовкли кроки і шум коліс…
Перехрестя – кістлява вилиця,
Білий місяць над ним завис…
Дощовою зима ця видалась.
Не простим був і буде рік…
Світлим образом – не привиділось…
Придивилися ближче – зник…
Січень схлипує обнадійливо;
Все ще буде, і все ще є –
Поки мріємо, доки віримо,
Поки боремось за своє.
2015
(Зі збірки «Сім кРоків»)
ХЕПІЕНД
У світі статусів і брендів
На тлі онлайнових вітрин,
На жаль, так мало хепіендів…
Давай напишем ще один!
В нім будуть люди і розмови,
Обійми ніжні в два крила,
Щоб повернулась казка знову
І в нашім місті ожила!
Щоб ні сльози, ані журбинки
На сотні, тисячі життів,
І в серці танули крижинки,
А погляд тихо душу грів…
ВІРИМО
Коли вирушаю
З роботи додому,
Коли мій настрій
Долає втому,
Коли тихо думаю – я живу,
І дякую вкотре вже ЗСУ…
Коли ліхтарями
Говорить місто,
Коли в голові
Думкам затісно,
Туманами небо лягає в траву,
А я за це дякую ЗСУ…
Коли не надихатись,
В серці щемно,
Коли намагаєшся –
Не даремно…
Історію пишемо разом нову,
Ми віримо в Бога і в ЗСУ!
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.