“Українська літературна газета”, ч. 6 (350), червень 2023
***
Непране полотно затоптаних снігів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Стандартний блиск тисячооких вікон.
Гарчать автівки, тлумлячи свій гнів,
Стихає натовп, не знайшовши ліків
На страх, на глум, на тисячі тривог,
Котрі забув між нами щедрий Бог,
Повіривши, що ми – Його подоба,
Творці Творця, а не німа худоба…
І як тепер повірити Йому
Мені, зануреній у цю холодну тьму?
05.02.2022
***
Коли ми породили цей кошмар?
Цю заздрісну здичавілу отару?
Якого бога лютий каламар
вродив нам тексти нищення і шалу?
Як із вогню, що вияснила Русь,
могла постати в потемках Росія –
вогнів болотних вічна чудасія,
кровавих ткаль обісцяний обрус?!
Ми стоїмо. А марна кров тече.
І тчуться, тчуться Каїнові муки.
І добрий геній світла і науки
як завжди вчасно з бою утече…
А я вогонь викрешую із муки.
А я уже не сліпну в світлі та
моя проста як правда каменюка
безпрограшно до морди доліта.
Бо Авелю не гоже камінь в руку!
Бо світлий вічно щоку підставля.
Як постоли залізні несходима.
Як та мошва – безтямна і нудна.
Хто їй сказав, що: «Ти – непобідима»?
Коли нажреться вся ця сарана?
26.02.2022
***
Ціна життя у всі часи одна.
Жаль, що життя знецінює війна.
Але дорожчого не дав Господь нічого.
Тому лише життя прошу у Нього.
27.02.2022
***
Не покидай, мій світе, ніч у тьмі!
Нехай зоріє їй хоча б сльозою.
Мій ясний дню, на чорному коні
Не наїжджай з пітьмою та грозою!
Мій сивий підвечірку, не кури! –
Мене лякають нині дим і сірість.
Мій тихий ранку, прошу – до пори
Будь гомінким, щоб страхи не роїлисть.
Я не слабка як ти, Земля моя! –
Нас просто кров’ю опоїли чорно
І ждуть, що смерть почне крутити жорна,
бо ж «до горівки тра коровая»…
І ждуть, що лють прорве нам теплі груди –
і України Славної не буде,
а тільки ще один живий трупак
покірно танцюватиме гопак.
Та Україна, суки, – не Росія!
Вона зерном Любові світ засіє
І кров оберне на джерельні води,
І на дітей Господніх – всі народи.
28.02.2022
***
Твій хребет із міцної криці –
як не гни, не зігнеш уклінно.
Чоловіче мій, українцю,
Ти й дитям не був на колінах!
Хай земля моя смертю орана, –
та лежать у ній – вороги.
Я обрала в подружжя – Воїна.
Мої діти – не кріпаки!
Ти повернешся з цього бою,
весь пропахлий чужим одчаєм.
За твоєю міцною спиною
квітне брама нашого раю.
Хай уп‘ються люттю впокорені, –
не згадають про них віки!
Я – дружина славного Воїна.
Мої діти – не кріпаки!
***
Світ витре шматиною неба лице
У патьоках сліз і поту.
Життя – то єдиний Господній рецепт
І єдина людська турбота.
Бо кожного смерть привітає таки
Як мати, що кожного стріла.
Та люди собі обирають шляхи,
Якими пройти є сила.
А наволоч попасом світом повзе,
Волає, що гнана й голодна…
І голову зводить лиш плюнуть в лице,
В котре подивитись не годна.
12.03.22.
МОЛИТВА ЛИПИ
У цій пітьмі гарячій безпросвітно,
У спеці спорохнявілого дня
Дозволь мені просіювати Світло
І в затінку тримати вороння.
Нехай медвяний вітер грає в косах.
І щоб мене моя бджола знайшла.
Щоб боже Сонце, купане у росах,
Мене сховало в залишках тепла.
14.03.2022
***
Не на вість благодатну це схоже…
Сонце злітає з воєм трубним: ТРИВОГА!
І в серці бамкає раптом стократно: О, Боже!
І кожен зціпивши зуби вперто шукає Бога…
Небога.
Не на вість мені добру тепер сподіватися,
мамо.
Мою радість на сиве лахміття обтріпали
вітри солоні
Сліз німих і незмовкного крику
у лоні
Ненароджених діток, чиї душі зотліли
задарма…
Марно.
Не на вість я чекаю, що раптом розрадить
і втішить, Боже!
Скрем’яніла уже від солі – стільки крові та сліз
увібрало серце.
Моє Слово – скеля, невідворотний камінь,
недремна сторожа!
Лють – Любов моя Н Е Н А В И С Т Ь
увірветься й зупинить усе це.
Не на вість благодатну це схоже, Боже!..
26.03.2022
***
Той хлопчик, що закрив мене собою
Не планував загинути Героєм.
Я навіть імені його не пам‘ятаю.
Та я живу, коли його немає.
Той хлопчик, що закрив мене собою,
Не стрінеться ніколи нам з тобою,
Не зробить більше жодної дурниці,
Не озирнеться на «чужу» спідницю.
Не планував він гинути Героєм,
Навіки опинитись «поза грою».
Можливо, взагалі не мав ще планів,
Не знав жінок, не був у ресторані.
Я навіть імені його не пам‘ятаю.
Було у стрічці. Постила. Я знаю!
Вернуся, прочитаю хоч – звідкуда
Пішло на смерть оте вихрасте чудо…
Та я живу, коли його немає.
І бачить Він, як те життя минає.
І вже ніяк не приховаю я,
Що йде війна і ця війна – моя.
***
Звели, звеличили, утвердили мов п’яні
нерукотворний лик Великого Боввана.
В його тіні дрібне, весь вік бліде й похиле
Ледь животіло все, що справді серцю миле.
А той Бовван не міг ні впасти, ні пропасти,
бо він же був НІЩО, як всі людські напасті, –
нерукотворна тінь пітьми з душі людської!
Розтанули у нім і генії, й герої…
Зітри полуду геть! Із пам’яті! Із серця!
Забудь! Нехай НІЧИМ нарешті зостається.
26.04.2022
***
Якось землі обридне
Тримати усе це бидло,
Розтулить старезні губи –
І більше «маскви» не буде.
А буде здорова яма,
Яку напоїть дощами.
І буде озеро-плесо
«Посредь густого леса».
Якось виверне землю
Від згорілого зерна,
Знудить до серцевини
Від крові гіркої невинних!
Блюватиме Владивостоком,
Що селевим стане потоком,
Пітер «до основания»
Виверне з «существования»,
Струсить із себе й змиє
Навіть запах «росії»!
Бо і в «пределах незримого»
Суща межа допустимого.
14.07.2022
***
Я Баба Камінна. Важка та здорова.
У чреві моїм визріває світ.
Щодня приходить могутня небесна корова,
Просить її доїть.
Сонце нагло палить мені тіло.
Марна робота – хіба потом зійде роса.
Вітер зальотний часом обійме вміло,
Співа та шепоче всю ніч – ярий козак.
Зайдо дурний, що ж ти каміння трощиш,
Вирвами криєш край як матюччям рот?!
Тобі земля не дає. Ти, суко, на марне дрочиш!
Тут підвівся давно зовсім не твій народ.
Храми наші муровані душами нашими з вірою.
Камінь – то так, для виду, аби блищав.
І в кожного – Дім, звитий з Любові щирої.
А що на славу й доглянутий, то теж – звичай.
І дороги наші усі – з Чумацького Шляху.
І мости – Калинові лише, що й сам Час трима.
Все, що ти упірвав, – марні буденні лахи!
Ти здихаєш дарма…
…а розтрощений камінь тіла мого правічного
просочиться під шкіру Землі, кров понесе і сльози.
Справді, у Вишніх немає «нічого лічного» –
Та упаде Пітьма на білі твої «бєрьози»,
Витягне із глибин життя, намарне розбиті, –
Ось тобі, суко, тримай замість «царства» корито!
Чуєш, знов чавкотить драговина бездонна?
Думаєш, крізь мокву – князь і кінь в поводу?
Я прокляла тебе всеплодючою силою лона!
Я Баба Камінна. Смерть твою приведу.
20.09.2022
***
Люблю книжки. Але людей – найбільше.
В мізерності та величі людській,
У розсипах найкращих і найгірших,
І геть ніяких, вже святих і грішних
Господь таки знаходить образ свій.
З книжками легше. Бо мовчати вміють,
Чекають завжди, щоб тобі «дійшло».
А люди непізнавані даліють
Як Всесвіти, непевні наче мрії,
Минущі та безсмертні як зело.
Люблю цей світ як Книгу з понад книг,
Написану найліпшим із Творців.
За нескінченість образів, інтриг,
За сторінок нестерпно бистрий біг,
Щоб жодну двічі прочитать не встиг
Ніхто й ніколи, як би не хотів.
29.09.2022
Казка про великий край
В чудовому краї на славній землі
Жили собі люди – звичайні, дрібні.
Потроху трудились, потроху плодились.
А як матюкались! Як пили та бились!
Аж раптом драконище – чорна гидота –
Зелене хвостище і слина із рота –
Тим краєм взялося літати щодня
І срати на голови всім навмання.
Хто тільки до неба очиці зведе,
як просто у лоба гівно попаде.
Злякалися люди та дід престарий
Промовив: «Він добрий! Дракон чарівний!
Він міг би спалити, кого б захотів,
А лиш обісрав і кудись полетів!
Вдягни капелюха, не глипай до неба –
І більше боятись звірюки не треба.
Зате цілий світ буде знать, хто кого –
У нас тут ДРАКОН і земля ця – його!»
І знов жили люди – звичайні, дрібні
в чудовому краї на славній землі.
Потуплені змалку і пахнуть лайном –
Зате час від часу – дракон за вікном!
За рік чи й раніше той звір знахабнів –
Когось покалічив, а іншого з’їв…
Злякалися люди та дід престарий
Промовив: «Замовкніть! Дракон чарівний!
Він міг би пожерти усіх до одного,
А їсть лиш когось і летить собі з богом.
Він, може, спасає наш край від зарази,
Котру простим оком не видно відразу.
Та й знає весь світ тепер, хто тут кого –
У нас же ДРАКОН і земля ця – його!»
І знов жили люди – звичайні, дрібні
в чудовому краї на славній землі…
Аж раптом розвіялась казка як дим –
Тварюка вдавилась костистим старим.
Лишилося повно гівна і калік
Та слава лиха про той край на весь вік.
14.10.2022
***
Життя таке ж тремке та невгасиме.
Буяє осінь. Радують думки.
І тількі важчі крила за плечима
У ангела, що поряд ці роки
Іде зі мною, пилюгу толочить,
Моїх думок зіпсуте шво торочить,
Всміхається крізь тьму і кров до Бога
І пхає далі, хоч важка дорога.
16.10.2022
***
Ранок. Вибухи. Кицька плаче,
Діти сплять, хоч хитнуло дім.
Десь у стрічці живуть інакше –
Кава, пляж і гірський екстрім…
Чоловік вкладає волосся,
Жінка нігті лакує. А я
Тихо молюся, щоб обійшлося,
І щоб виздихала русня.
17.10.2022 р., 6.50
***
Тривога виє. Як незнаний звір
Що зачаївся в тьмі та крадькома
Шляхи шукає до живого світла.
Душа моя налякана розквітла
Чи надарма?
18.10.2022 р.
***
А Сонце встане спозаранку й витре шиби
в нашім небі.
І день новий для нас настане. І всі згадають –
Жити треба.
З цієї тьми, із каламуті, що нам
намарилася зночі,
прокинуться звичайні люди,
а не поснулі поторочі.
І приголубить мати діток.
І пригорне родину тато.
І раптом стане видно всюди!
І ми живі! І нас багато!
Це Сонце у мені незгасне.
Геть як і світ мій вже минеться,
устане Сонце спозаранку
і вкотре світові всміхнеться…
***
Спаси і сохрани мене, мій Боже!
Від мене, і від світу збережи
Собі те чисте, світле і хороше,
що Сам поклав у згорточку душі!
Бо я надкушу яблуко як завше
і в кущах райських піснею пісень
прославлю вкотре трудне і пропаще
своє буття і Твій прийдешній день!
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.