***
А які уночі ми шепочемо милим слова,
коли сон при плечі, але обертом йде голова,
коли б’ються шибки і вривається Зоряний Дух,
обернувшись на сміх, на ридання, на подих, на слух?..
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
— Моє сонечко, моє житечко,
моє небонько, моє літечко,
моя веснонько, моя зимонько,
моя радосте і сльозинонько,
моя ніжносте, моя совісте
і гіркотонько, і медовосте!..
А з прив’ялої м’яти малі божества трав’яні
нескінченним потоком течуть по тобі і мені.
І увесь білий світ, і уся незбагненна земля
над обличчям твоїм лиш одне говорить дозволя:
— Моє серденько, моя спрагонько,
моя доленько, моя правдонько,
моя спеконько, моя зливонько,
моє озеро, моя прірвонько,
чистий квіте мій, росна рутонько,
вічний суде мій і спокутонько!..
Ти мене заклени, щоб довіку було, як тепер,
щоб, спіткнувшись об час, янгол наш не замовк і не вмер,
щоб до скону обом на єдину молитись зорю,
щоб щоночі ти чув, як нетлінно тобі говорю:
— Світлий князю мій, господине мій,
і найперший мій, і єдиний мій!
Моя стежечко, моє поленько,
моя силонько і опоронько,
моя звабонько невпросимая,
моя свічечко негасимая,
моя свячена вербна гілочко,
моє дихання, моє тілечко!..
Мій…
***
Ну не хотіла ж зупинятись, не бажала!
Але він був — той страшний суд, той гострий ніж:
поцінно плаття продавалось на базарі,
в якім дружину ти свою від шлюбу ніс.
Прозоре й біле, мов акацієвий червень,
крилате — аж убік від подиву вело —
зібрало натовп захмелілих наречених,
між них пручалось і ридало, і цвіло.
На рукаві горіла винно винна цятка
(мабуть, тому ніхто з нальоту й не хотів)…
По черзі плаття обнімало обіцяльно
тонкі стеблини незнайомих спраглих тіл.
І чистих дотиків твоїх іконне диво
шалено гарбали, обмацували всмак
сорокалітні доброчесні вдови й діви,
веснянкуватий, в дві коси, зелений мак…
Твоя дружина вихваляла шовк паризький
(її ж сережки дослухалися до цін).
І блідла з сорому обручка, мов порізка
на цілу ніч тобою пещеній руці…
Я тільки зойкнула одне-єдине: «Мамо!»
Крізь мене вдарили вітри і холода.
Я вже хотіла заплатити все, що мала…
Перехопила, жаль, циганка молода…
***
Люби мене, милий, допоки твоя,
хоч тяжко це чути, а мовити — гірко…
Рушає в свій перший (останній) вояж
пожовклий листок од сливової гілки…
Списавши в сусідки новий маринад
(бо саме сезон, та й відпустка на грані),
з уже нахололих терас і веранд
хазяйки заносять кімнатні герані…
Стихають вокзали… І річка німа…
З полиць антресольних познімано ранці…
Було наше літо, було і нема —
воно розчинилось, мов цукор у склянці.
Але той короткий солодкий ковток
(хоч хай мені крила зламають і спалять!)
я, ніби маленьке дитя в сповиток,
сховаю в пречисту незганьбливу пам’ять.
Так страшно, що в світі минуще усе:
і те, чим раділа, і те, що хотіла, —
ці срібні ромени скраєчку шосе,
цей жолудь гарячий засмаглого тіла,
ці купи плодів на долонищах блюд,
цей смак перемоги, покори і болю!..
Люби ж мене, милий, допоки люблю,
допоки співаю і плачу тобою…
***
Ти ще поспи, поспи, моя любове!..
Ще наше місто — занімілий дзот.
Іще своє лице золотоброве
не освітив зорею горизонт.
Ще серед стін крилато, аж пташино,
а на підлозі — місячна вода.
Ще срібно так ворушиться на шибах
розцвічена гілляста лобода,
що знай буйніша в ріст від заметілі
й пуска коріння під студений хруст…
Ще на моїх вустах дві тихі тіні
від рисочок біля єдиних вуст…
Ще затишно і тепло, й так не страшно…
Й твоя рука свята при голові…
І я, на цілий сон за мене старшу,
її цілую, як росу в траві, —
спокійну й мудру, мов письмо гербове,
лише мою й довіку не чиюсь…
Ти ще поспи, поспи, моя любове,
а я, щоб не світало, помолюсь.
***
Золота моя блискавко серед зими,
поміж білим і чорним єдина не в тон,
скільки є в цьому світі пристойних замін,
а тебе замінити не зможе ніхто!
Найніжніший мій опіку крізь холоди
по усьому єству, а найбільш по душі, —
не тьмяніють твої незагойні сліди,
ніби зоряний мед у небеснім ковші,
що вирує і піниться, й кличе згори,
і прозорими краплями падає вниз
до звіриної (навіть під снігом) нори,
до будинків людських і покинутих гнізд,
щоб усім, хто в них є чи ще верне сюди,
стало солодко так, як те звідали ми…
Найніжніший мій опіку крізь холоди,
золота моя блискавко серед зими…
***
Який мороз несамовитий,
які причаєні сади,
як личать сині оксамити
столам із білої слюди!
Як застилав їх довго вечір
і як їм заздрили гілки!..
В якій покірності овечій
скрадались сутінок вовки!..
Як всюди моторошно й гарно,
які величні і святі
із піднебесної книгарні
сіяють книги золоті!
Які в них світлі й мудрі теми,
яке багатство вічних знань!..
…І як я скучила без тебе —
аби ти знав, аби ти знав!..
* * *
Якщо і ти в цю мить не спиш,
поглянь: із золотих лапищ
небесного важкого звіра
мільйон жар-птиць втекли, й офіра
крилатій вольності в цю мить
на землю сяєвом струмить.
Якщо і ти в цю мить не спиш,
коли хто на коні, хто піш,
хто за кермом, хто на сидінні
валізи, заступи садильні
кладе Морфеєві до ніг,
як і себе,— не смійся з них…
Якщо і ти не спиш в цю мить,
коли світанку юна мідь
потроху «старшає», густіша,
і вже на друзки б’ється тиша,
мов порцеляна,— знай: то я
в цю мить шепчу твоє ім’я…
***
Я б хотіла, щоб ти мене вивчив напам’ять — як вірш,
що стає від повторень (мов сходить на землю з узвиш)
зрозумілішим, ближчим, аж поки його вже й не гріх
прочитати, як є, між вимогливих друзів своїх.
Я б хотіла, щоб ти мене вивчив наосліп вночі,
не вмикаючи світло і без допомоги свічі,
ніби хрестики паростків з голкою зораних ріль
чи молитву, вкарбовану в буковий білий таріль.
Я б хотіла, щоб ти мене вивчив, як дивний напій,
варто краплі якого упасти на камінь, на пил —
й зблисне квітка чолом або випроста руки трава,
або пружно та легко вода запульсує жива…
Я б хотіла, щоб ти просто вивчив себе у мені,
наче дерева корінь у вічній земній глибині,
котра так його сон, його спів, його сміх береже,
що окремо вони існувати не зможуть уже…
* * *
Сховатися б лицем в твої долоні,
як фото в половинки медальйонні,
як нахолола квітка в теплу воду,
як тиша саду в солов’їну оду,
як тінь рибини у глибінь ріки,
як сміх бджоли в медові стільники…
Сховатися б лицем в твої долоні,
як пам’ять у щоденник, як, до ролі
звикаючи, в карету Попелюшка,
як пасемце, закладене за вушко,
в розпущене волосся, як звіря,
що власний дім по запаху звіря…
Сховатися б лицем в твої долоні,
як в мармурове ліплення колони
музичний звук, як в яблуко зернятко,
як у гніздо мале ластовенятко,
як в сповідь — злочин, взятий за мету,
як самоцвіт в оздобу золоту…
Сховатися б лицем в твої долоні,
як білий парус в небеса, солоні
від бризок моря, як в конверт прозорий
любовна сповідь, як нитки — в узори,
як в сіно голка, де б єдиний ти
усе-таки зумів її знайти!..
Сховатися б лицем в твої долоні…
* * *
Це нічим пояснити не можна:
це як памороч, напад, мана,—
так безбожно і так непреложно
не проходить воно, не мина.
Й, відірвавшись від лона земного,
я йому підкоряюсь: «Веди…»,
хоч немає ні обрису в нього,
ані кольору — як у води.
Тільки пахощі дивні-предивні
(смереково-конвалійне щось),
котрих жодній ще, певно, людині
до парфумів додать не вдалось,
тільки так обпіка воно ніжно
нахололі за зиму вуста,
що аж блискавки корінь горішній
подивовано в скелю вроста!..
Вже щодня воно — сонцем у вічі
й піднімається злетом одним
над усім заяложено-звичним,
допустимо-безпечно-нудним,
й про займенники два особові
«я» та «ти» каже: «Ми, множина…»
Й так далеко до нього любові,
що аж страшно, як прийде вона!..
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.