Наталя Матюх. Який мороз несамовитий…

279

***

А які уночі ми шепочемо милим слова,

коли сон при плечі, але обертом йде голова,

коли б’ються шибки і вривається Зоряний Дух,

обернувшись на сміх, на ридання, на подих, на слух?..

— Моє сонечко, моє житечко,

моє небонько, моє літечко,

моя веснонько, моя зимонько,

моя радосте і сльозинонько,

моя ніжносте, моя совісте

і гіркотонько, і медовосте!..

А з прив’ялої м’яти малі божества трав’яні

нескінченним потоком течуть по тобі і мені.

І увесь білий світ, і уся незбагненна земля

над обличчям твоїм лиш одне говорить дозволя:

— Моє серденько, моя спрагонько,

моя доленько, моя правдонько,

моя спеконько, моя зливонько,

моє озеро, моя прірвонько,

чистий квіте мій, росна рутонько,

вічний суде мій і спокутонько!..

Ти мене заклени, щоб довіку було, як тепер,

щоб, спіткнувшись об час, янгол наш не замовк і не вмер,

щоб до скону обом на єдину молитись зорю,

щоб щоночі ти чув, як нетлінно тобі говорю:

— Світлий князю мій, господине мій,

і найперший мій, і єдиний мій!

Моя стежечко, моє поленько,

моя силонько і опоронько,

моя звабонько невпросимая,

моя свічечко негасимая,

моя свячена вербна гілочко,

моє дихання, моє тілечко!..

Мій…

***

Ну не хотіла ж зупинятись, не бажала!

Але він був — той страшний суд, той гострий ніж:

поцінно плаття продавалось на базарі,

в якім дружину ти свою від шлюбу ніс.

 

Прозоре й біле, мов акацієвий червень,

крилате — аж убік від подиву вело —

зібрало натовп захмелілих наречених,

між них пручалось і ридало, і цвіло.

 

На рукаві горіла винно винна цятка

(мабуть, тому ніхто з нальоту й не хотів)…

По черзі плаття обнімало обіцяльно

тонкі стеблини незнайомих спраглих тіл.

 

І чистих дотиків твоїх іконне диво

шалено гарбали, обмацували всмак

сорокалітні доброчесні вдови й діви,

веснянкуватий, в дві коси, зелений мак…

 

Твоя дружина вихваляла шовк паризький

(її ж сережки дослухалися до цін).

І блідла з сорому обручка, мов порізка

на цілу ніч тобою пещеній руці…

 

Я тільки зойкнула одне-єдине: «Мамо!»

Крізь мене вдарили вітри і холода.

Я вже хотіла заплатити все, що мала…

Перехопила, жаль, циганка молода…

***

Люби мене, милий, допоки твоя,

хоч тяжко це чути, а мовити — гірко…

Рушає в свій перший (останній) вояж

пожовклий листок од сливової гілки…

 

Списавши в сусідки новий маринад

(бо саме сезон, та й відпустка на грані),

з уже нахололих терас і веранд

хазяйки заносять кімнатні герані…

 

Стихають вокзали… І річка німа…

З полиць антресольних познімано ранці…

Було наше літо, було і нема —

воно розчинилось, мов цукор у склянці.

 

Але той короткий солодкий ковток

(хоч хай мені крила зламають і спалять!)

я, ніби маленьке дитя в сповиток,

сховаю в пречисту незганьбливу пам’ять.

 

Так страшно, що в світі минуще усе:

і те, чим раділа, і те, що хотіла, —

ці срібні ромени скраєчку шосе,

цей жолудь гарячий засмаглого тіла,

ці купи плодів на долонищах блюд,

цей смак перемоги, покори і болю!..

 

Люби ж мене, милий, допоки люблю,

допоки співаю і плачу тобою…

***

Ти ще поспи, поспи, моя любове!..

Ще наше місто — занімілий дзот.

Іще своє лице золотоброве

не освітив зорею горизонт.

Ще серед стін крилато, аж пташино,

а на підлозі — місячна вода.

Ще срібно так ворушиться на шибах

розцвічена гілляста лобода,

що знай буйніша в ріст від заметілі

й пуска коріння під студений хруст…

Ще на моїх вустах дві тихі тіні

від рисочок біля єдиних вуст…

Ще затишно і тепло, й так не страшно…

Й твоя рука свята при голові…

І я, на цілий сон за мене старшу,

її цілую, як росу в траві, —

спокійну й мудру, мов письмо гербове,

лише мою й довіку не чиюсь…

Ти ще поспи, поспи, моя любове,

а я, щоб не світало, помолюсь.

 

***

Золота моя блискавко серед зими,

поміж білим і чорним єдина не в тон,

скільки є в цьому світі пристойних замін,

а тебе замінити не зможе ніхто!

 

Найніжніший мій опіку крізь холоди

по усьому єству, а найбільш по душі, —

не тьмяніють твої незагойні сліди,

ніби зоряний мед у небеснім ковші,

що вирує і піниться, й кличе згори,

і прозорими краплями падає вниз

до звіриної (навіть під снігом) нори,

до будинків людських і покинутих гнізд,

щоб усім, хто в них є чи ще верне сюди,

стало солодко так, як те звідали ми…

 

Найніжніший мій опіку крізь холоди,

золота моя блискавко серед зими…

 

***

Який мороз несамовитий,

які причаєні сади,

як личать сині оксамити

столам із білої слюди!

 

Як застилав їх довго вечір

і як їм заздрили гілки!..

В якій покірності овечій

скрадались сутінок вовки!..

 

Як всюди моторошно й гарно,

які величні і святі

із піднебесної книгарні

сіяють книги золоті!

 

Які в них світлі й мудрі теми,

яке багатство вічних знань!..

…І як я скучила без тебе —

аби ти знав, аби ти знав!..

 

* * *

Якщо і ти  в цю мить не спиш,

поглянь: із золотих лапищ

небесного важкого звіра

мільйон жар-птиць втекли, й офіра

крилатій вольності в цю мить

на землю сяєвом струмить.

 

Якщо і ти в цю мить не спиш,

коли хто на коні, хто піш,

хто за кермом, хто на сидінні

валізи, заступи садильні

кладе Морфеєві до ніг,

як і себе,— не смійся з них…

 

Якщо і ти не спиш в цю мить,

коли світанку юна мідь

потроху «старшає», густіша,

і вже на друзки б’ється тиша,

мов порцеляна,— знай: то я

в цю мить шепчу твоє ім’я…

 

***

Я б хотіла, щоб ти мене вивчив напам’ять — як вірш,

що стає від повторень (мов сходить на землю з узвиш)

зрозумілішим, ближчим, аж поки його вже й не гріх

прочитати, як є, між вимогливих друзів своїх.

 

Я б хотіла, щоб ти мене вивчив наосліп вночі,

не вмикаючи світло і без допомоги свічі,

ніби хрестики паростків з голкою зораних ріль

чи молитву, вкарбовану в буковий білий таріль.

 

Я б хотіла, щоб ти мене вивчив, як дивний напій,

варто краплі якого упасти на камінь, на пил —

й зблисне квітка чолом або випроста руки трава,

або пружно та легко вода запульсує жива…

 

Я б хотіла, щоб ти просто вивчив себе у мені,

наче дерева корінь у вічній земній глибині,

котра так його сон, його спів, його сміх береже,

що окремо вони існувати не зможуть уже…

 

* * *

Сховатися б лицем в твої долоні,

як фото в половинки медальйонні,

як нахолола квітка в теплу воду,

як тиша саду в солов’їну оду,

як тінь рибини у глибінь ріки,

як сміх бджоли в медові стільники…

 

Сховатися б лицем в твої долоні,

як пам’ять у щоденник, як, до ролі

звикаючи, в карету Попелюшка,

як пасемце, закладене за вушко,

в розпущене волосся, як звіря,

що власний дім по запаху звіря…

 

Сховатися б лицем в твої долоні,

як в мармурове ліплення колони

музичний звук, як в яблуко зернятко,

як у гніздо мале ластовенятко,

як в сповідь — злочин, взятий за мету,

як самоцвіт в оздобу золоту…

 

Сховатися б лицем в твої долоні,

як білий парус в небеса, солоні

від бризок моря, як в конверт прозорий

любовна сповідь, як нитки — в узори,

як в сіно голка, де б єдиний ти

усе-таки зумів її знайти!..

 

Сховатися б лицем в твої долоні…

 

* * *

Це нічим пояснити не можна:

це як памороч, напад, мана,—

так безбожно і так непреложно

не проходить воно, не мина.

Й, відірвавшись від лона земного,

я йому підкоряюсь: «Веди…»,

хоч немає ні обрису в нього,

ані кольору — як у води.

 

Тільки пахощі дивні-предивні

(смереково-конвалійне щось),

котрих жодній ще, певно, людині

до парфумів додать не вдалось,

тільки так обпіка воно ніжно

нахололі за зиму вуста,

що аж блискавки корінь горішній

подивовано в скелю вроста!..

 

Вже щодня воно — сонцем у вічі

й піднімається злетом одним

над усім заяложено-звичним,

допустимо-безпечно-нудним,

й про займенники два особові

«я» та «ти» каже: «Ми, множина…»

Й так далеко до нього любові,

що аж страшно, як прийде вона!..

 

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!