Нащо мені така святкова осінь?

01.05.2013

Міхалевський
Віталій Цезарійович народився 3 листопада 1961 року в селі Подільське
Кам’янець-Подільського району на Хмельниччині. Закінчив математичний факультет
Чернівецького державного університету. Проходив офіцерську службу в Радянській
Армії.

З 1986 року проживає у місті Хмельницькому, працює в
галузі зв’язку. Заступник начальника Центру інформаційних технологій та
технічного забезпечення Хмельницької філії ПАТ “Укртелеком”.

Кандидат фізико-математичних наук. Доцент Хмельницького
національного університету.

Друкувався в літературних альманахах “Творче Поділля.
Ювілей” (2003), “Антологія сучасної новелістики та лірики України” (2004-2011),
міжнародному журналі “Склянка часу” (“Zeitglas”) (2003-2012).

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Автор збірок “Я жду весну” (2003), “Крапелина вина, або
Уроки української” (2005), “Година пік, або Твір на власну тему” (2006), “Місце
під сонцем” (2006), “Невиправний романтик, або Як я провів літо” (2011), «Соло
на трубі» (аудіозбірка, 2011), «Перші черешні» (2012).

Лауреат премії ім.Б.Хмельницького в галузі літературної
діяльності (2006).

ПОРАДА

Ніколи не міняй

дорогу,

Забудь про торг.

Нема

півслова

чи півборгу,

Є Слово

й Борг.

ДЖМІЛЬ

От було б мені зараз

десять:

Кусень хліба сухий та сіль.

Змій злітає у піднебесся…

І травневий бентежить джміль…

От було б мені зараз

двадцять:

В очі глянув – втопився в них;

Ще сміливий в словах і танцях,

Ще не читано сотні книг…

От було б мені зараз

тридцять:

Доля піснею стелить путь.

Ще зовуть мене таємниці,

Ще батьки по суботах ждуть…

От було б мені зараз

сорок:

Лиш відчув смак життя й вина;

І вітрильник несе по морю;

І надії бринить струна….

От було б мені зараз…

Стійте!

То весни, видно, вдарив хміль.

Хай все буде, як є… От тільки

Знов травневий бентежить джміль…

ДОРОГА

Ні бувай, ні прощай. Нічого…

Мов не було ні літ, ні зим.

Знов неспокій. І знов дорога.

Може, ця приведе у Рим?

Хоч би скрип, хоч би скрик, хоч слово,

Хоч би знак, хоч би слід коліс…

Тільки б чобіт не збити новий.

Що попереду? Степ?.. Чи ліс?..

Кому вірив – уже не вірю.

Став із осінню – віч-на-віч:

Ні людини ніде, ні звіра.

Є дорога. І довга ніч…

БАЛАДА ПРО ТРИ ДНІ

Є три дні,

Щоб знеславити місто,

У криваву пірнуть каламуть…

Переможців не судять. І, звісно,

Швидше рани в бійців

заживуть.

Є три дні.

Ріж, ґвалтуй. Все чудово!

Не зважай на невинність, красу…

Переможців не судять, братове!

Ще й в історію нас

занесуть.

Є три дні,

повелась така мода:

Назбирати гріхів – та й у храм.

Переможців не судять!

До сходу

Все проп’ю, все куплю, все продам!

Що три дні цих для вічності, хлопче?

Заречись від тюрми і суми…

Переможців не судять!

І, отже,

Ми – не перші. Й останні – не ми.

СПОГАД

І знаходив,

й губив,

стало вищим чоло.

Де ж сімнадцять моїх? –

буйні коні промчали.

Між полів і ярів є подільське село.

Тут колиска моя й найрідніший причалок.

Може, вчора то було:

з хлопчиськами я

Знов ганяю м’яча – дня усього замало…

Теплий вечір над ставом.

І спів солов’я…

Й нерозумне дівча,

що мене цілувало.

ЦВІТ КИЗИЛУ

(притча)

Давно то було,

десь років з двадцять…

Як зараз бачу

сусідку-бабцю,

Над нею цвіту

нависла хмара.

А я – хлопчисько, –

в руках гітара.

В тумані квітів

жовтенько-дрібних

Стара сміється,

хоч квола й бідна.

А хмара пахне –

аж дух забило,

А то не хмара –

то цвіт кизилу.

– Здорові були! Дивлюсь, бабусю,

Краса-красою… Коли ж діждуся

Відчути ягід терпких оскому

І повні жмені набрать додому?

– Куди спішиш ти, хлопчино жвавий? –

На все є час свій, порядок, право.

Під цим кизилом сиджу я зрання –

Весна ця, може, моя остання.

Ти надто юний. Послухай, сину,

Я дам пораду: – Ось насінина.

Як від домівки підеш по шляху,

Зарий у землю – пожнеш подяку.

– Та що Ви, що Ви! Це ж років двадцять

Чекати треба. Крім того, бабцю,

В житті я хочу грошей і слави –

В світи поїду… Та є й кістлява.

– Повір, пусте це. Завжди і всюди

Тебе додому тягнути буде,

Де босим бігав, а років стоси

Злетять, як зранку за вітром роси.

Велить так совість, велить так віра –

Неси у серці своє подвір’я.

Не страшся смерті – я певно знаю,

Куток* від неї весь захищаю.

– А що ж страшніше усього в світі?

– Страшніш-страшного, як кинуть діти.

Вже дев’яносто мені і дому –

Сама лишилась у квіті цьому.

…Відходять весни,

приходять зими.

Нема вже бабці,

нема й хатини.

Весна то була її остання,

І цвіт кизилу –