Із рукопису збірки поезій
***
Сива тиша над
голос полів,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А згадалася –
синя…
Сухоцвіття о
першій порі,
Сухоцвіття –
неспинно…
І ліси, хоч
густі, а пусті
Не
поклоняться тінню.
Скільки сонць
о холодній землі!
Скільки сонць
о невинній!..
До зими ж, як
до літа і ти
Озори
золотими,
І тремтять
над високі сади
Чисті
Єрусалими.
***
Стихли
погрози світу кінцевого –
І від плачу
просвітліло погроззя,
Першим
кривавим квітом півоній
Прощено
землю,
І світ – без
лиця:
Плаче
цвіркун, бо – все,
Тихий
сріблиться серп,
А по хмарній
воді –
Бабки голубі,
На березі –
пір’я,
Дзвони –
узгір’ям…
День – без
кінця!
***
Ти знову
повертаєшся в цей сад,
Немов на
перше коло, мов додому, –
І знов мене
засвітить незникомо
Криштальний
голос, ніби листопад.
По водах, що
спивають золотінь,
По водах, що
спливають золотінню,
Криштальний
голос, ніби листопад,
Холодну тишу
співом животворить.
І вже палають
пізні жирандолі.
І будуть
сурми угризатись болем.
І стане День.
Але ще рано-рано,
Ще зацвітаю я
і засвітаю
Од листопаду
голосу твого.
Вертання
Надсадна
крапля опромінить ніч –
І сірка
розтечеться над містами –
Янтарний
блиск облич і потойбіч –
В очах у тебе
– тепла мить вертання…
Коли в
падінні забринять сади,
Коли пахне
жасмином миродайно,
Коли по нас
тужливу заведуть,
А ми
суцвіттям рук одвернем камінь
І злинемо у
тихі вечори –
В очах у тебе
тепла мить вертання
І чистий
плач, і перший пагін світу…
Без нас не
зазоріє на землі!
***
Запах
останніх троянд заберу із собою на спомин
І невигубну
блакитняву всіх туманів наддніпрянських.
Взято високі
сади на високі ключі срібнолетні –
Чую ваш
погук, Діонісе, Йсусе, Орфею,
Чую ваш ніж
горловий у надзимному раї мовчання,
Чую жаління
промінних могил до вечірнього вітру,
Чую прекрасне
падіння пелюстки, і листу, і сонця –
Пахнуть
останні троянди, і ми ще трояндами пахнем,
І невтоленне
світіння повсюди розноситься літом.
Надосінній благовіст
І
Ти ідеш по
могилах –
І сад зацвіта
голосами,
Тільки мов
золотих
Не відчути,
не вчути німим.
Буде камінь
могильний і хрест біля року причастя,
І усе –
тільки шлях до холодного схрону листків.
Ти пройдеш по
могилах,
І скрізь –
порожнеча блазенств і страхів,
Тільки знову
і знову в очах
Ця – ніби фреска із інших часів,
Ця – ніби повінь:
Сонячні люди
Ідуть по
воді,
По
бурштиновій…
ІІ
Ти відпускаєш
сонце навзахід,
І внезабарі –
пугачі – сонцями,
І внезабарі –
голоси – снігами,
Але межа тебе
іще триває…
Прийми цей
чистий відгомін раїв
І засвіти од
нього проминання –
То й промінь
упаде, коли глибінь.
ІІІ
Урветься
стежка
В нетрях
винограду,
І ти ступнеш
у пагін злотогранний
У сонці
надосіннім благовісту –
Тобі дивитись
у дніпрові очі,
Обвивши вколо
серця синь вітрів,
Аж поки кров
усім не зацукрить…
***
Ти ранньо сниш – така посмертна тиш –
В обіймах
білих кущаться віргани,
Та вже
світліє першими дощами
Сльоза висока
– і тремти, тремти:
На всі світи
я викохав тебе,
На прірву
сині, на далеку осінь
І на відліт
над віком високосним,
На тихий сон?
– але посмертна тиш,
Мій білий
сну, як молодо ти сниш! –
Так молодо,
як по раптовій рані,
Коли злетять
і вибухнуть віргани.
***
Там, за
церквою виноградною,
Де ставки
переходять вогнем,
Хтось
поранить мене відрадно:
«Не минеш ти
мене».
Поведе над
осіннім повівом
Колом-колом,
у чисту глиб,
І не крикну я
вже ніколи,
Як ці води
цвіли.
Бо за раною,
за поранньою –
Тільки
відгомін од вогню.
Тільки тихе
твоє кохання
Не спиню, не
спиню…
***
Бузку
надвечірній трунок –
І час
вертати, вертати –
Бджоли,
яблуні, небо
Позацвітали
слізьми,
Чиясь лебедина
пісня
Буде блукати,
блукати –
Та й
загубиться смерком,
Біло майне
крильми,
В’язатимуть
сітку тіні –
Впіймати і не
впіймати –
Та й
одміняться світлом,
Де
проскрипіло дверми –
За піснею –
легко й летко –
До хати,
білої хати…
Синню поле
востаннє
Лагідно
обійми!
***
Тетяні Люксютовій
Ота ріка тебе
не відпуска:
Пливеш у
просинь і пливеш за просинь…
Зайшли дощі,
затерпла перша осінь,
А золота рука
тобі – легка.
Уже вода тобі
– мов молода,
І плаче вечір
німо, як останній,
І плаче вечір
німо, ніби ранній,
І цвіркуни
вмирають по садах.
Коли
зведеться до небес ріка,
Ти в кожнім
вітрі і в зірниці кожній –
Спізнав ти
смерть не раз як усеможність,
І золота рука
тобі – легка.
***
І тремтить, і
несеться, за продихом продих,
Тінно,
промінно гра молода,
І ступаєш по
сонцю, наче по водах,
Хай непочата
вода.
Буде: зійдеш
ув омріяне поруч,
Так, як
заходять сонця.
Буде. Аж доки
світ заговориш
Словом, яке
без кінця.
Хай це і сон
в унісон із весною,
Кращого сну
не згадав…
Тінним,
промінним, чистим прибоєм –
Світ – ніби
цвіть молода.
***
Ти знаку
зозулиного чекав –
Аж давні душі
підпалили вечір –
І вже стоїш в
осерді зграйних течій
На малоюних і
старих вітрах.
Вони прийшли
по золотім дощу,
Нічийні згуки
в батьковій господі –
Вечірній сад
у раннього на споді…
І раптом
розпросторилось в очу:
Сяйнули
дерева, немов зима,
Мов лебеденки
на троянднім ставі,
І світ минув,
а сад на двох зоставив,
І спину
зозулиного – нема!
***
Коли вже всі
дороги відійдуть,
І стане лист,
і перший сніг постане,
Коли Дніпро свинцем
наллється тьмаво,
І достигатиме
у сивому вогні
Остання
великодня блискавиця,
Ти доторкнися
вечоровою красою,
Як море
доторкнеться до човна –
Уповні-повно,
пінно-пінно
Цей світ
постав і вияснив потопом
Холодні межі
мертвої країни,
Холодну
пастку самітного саду –
Як хороше у
теплому ковчегу! –
В очах тобі –
голубка на світанні,
І сниться нам
завіщана земля…
Епілог
Вже нам йти.
Цей синій-синій сад
Шепоче
миродайну мову моря.
Голубки
повертаються поволі
Зі снів
далеких, із усіх надсад.
Заляже вечорова
тиховодь –
І нас
відносять переплески смерку,
Твоя краса
озвучує пташину,
І не стиха, і
не стихає спів…
Легенький
пензель – ніби очерет –
Гойдає любі
тіні наостанку.
Лілеї пахнуть
синім-синім ранком.
Та вже новий
голубкам сниться лет…
м. Київ