Надсадний сад

Із рукопису збірки поезій

 

 

***

Сива тиша над
голос полів,

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

А згадалася –
синя…

Сухоцвіття о
першій порі,

Сухоцвіття –
неспинно…

 

І ліси, хоч
густі, а пусті

Не
поклоняться тінню.

Скільки сонць
о холодній землі!

Скільки сонць
о невинній!..

 

До зими ж, як
до літа і ти

Озори
золотими,

І тремтять
над високі сади

Чисті
Єрусалими.

 

***

Стихли
погрози світу кінцевого –

І від плачу
просвітліло погроззя,

Першим
кривавим квітом півоній

Прощено
землю,

І світ – без
лиця:

Плаче
цвіркун, бо – все,

Тихий
сріблиться серп,

А по хмарній
воді –

Бабки голубі,

На березі –
пір’я,

Дзвони –
узгір’ям…

День – без
кінця!

 

***

Ти знову
повертаєшся в цей сад,

Немов на
перше коло, мов додому, –

І знов мене
засвітить незникомо

Криштальний
голос, ніби листопад.

 

По водах, що
спивають золотінь,

По водах, що
спливають золотінню,

Криштальний
голос, ніби листопад,

Холодну тишу
співом животворить.

 

І вже палають
пізні жирандолі.

І будуть
сурми угризатись болем.

І стане День.

                        Але ще рано-рано,

Ще зацвітаю я
і засвітаю

Од листопаду
голосу твого.

 

Вертання

Надсадна
крапля опромінить ніч –

І сірка
розтечеться над містами –

Янтарний
блиск облич і потойбіч –

В очах у тебе
– тепла мить вертання…

 

Коли в
падінні забринять сади,

Коли пахне
жасмином миродайно,

Коли по нас
тужливу заведуть,

А ми
суцвіттям рук одвернем камінь

І злинемо у
тихі вечори –

 

В очах у тебе
тепла мить вертання

І чистий
плач, і перший пагін світу…

Без нас не
зазоріє на землі!

 

*** 

Запах
останніх троянд заберу із собою на спомин

І невигубну
блакитняву всіх туманів наддніпрянських.

Взято високі
сади на високі ключі срібнолетні –

Чую ваш
погук, Діонісе, Йсусе, Орфею,

Чую ваш ніж
горловий у надзимному раї мовчання,

Чую жаління
промінних могил до вечірнього вітру,

Чую прекрасне
падіння пелюстки, і листу, і сонця –

Пахнуть
останні троянди, і ми ще трояндами пахнем,

І невтоленне
світіння повсюди розноситься літом.

 

Надосінній благовіст

І

Ти ідеш по
могилах –

І сад зацвіта
голосами,

Тільки мов
золотих

Не відчути,
не вчути німим.

Буде камінь
могильний і хрест біля року причастя,

І усе –
тільки шлях до холодного схрону листків.

 

Ти пройдеш по
могилах,

І скрізь –
порожнеча блазенств і страхів,

Тільки знову
і знову в очах

            Ця – ніби фреска із інших часів,

            Ця – ніби повінь:

                        Сонячні люди

                                   Ідуть по
воді,

                                   По
бурштиновій…

 

ІІ

Ти відпускаєш
сонце навзахід,

І внезабарі –
пугачі  – сонцями,

І внезабарі –
голоси – снігами,

Але межа тебе
іще триває…

Прийми цей
чистий відгомін раїв

І засвіти од
нього проминання –

То й промінь
упаде, коли глибінь.

 

ІІІ

Урветься
стежка

В нетрях
винограду,

І ти ступнеш
у пагін злотогранний

У сонці
надосіннім благовісту –

Тобі дивитись
у дніпрові очі,

Обвивши вколо
серця синь вітрів,

Аж поки кров
усім не зацукрить…

 

 

***

Ти ранньо сниш – така посмертна тиш –

В обіймах
білих кущаться віргани,

Та вже
світліє першими дощами

Сльоза висока
– і тремти, тремти:

На всі світи
я викохав тебе,

На прірву
сині, на далеку осінь

І на відліт
над віком високосним,

На тихий сон?
– але посмертна тиш,

Мій білий
сну, як молодо ти сниш! –

Так молодо,
як по раптовій рані,

Коли злетять
і вибухнуть віргани.

 

***

Там, за
церквою виноградною,

Де ставки
переходять вогнем,

Хтось
поранить мене відрадно:

«Не минеш ти
мене».

 

Поведе над
осіннім повівом

Колом-колом,
у чисту глиб,

І не крикну я
вже ніколи,

Як ці води
цвіли.

 

Бо за раною,
за поранньою –

Тільки
відгомін од вогню.

Тільки тихе
твоє кохання

Не спиню, не
спиню…

 

***

Бузку
надвечірній трунок –

І час
вертати, вертати –

Бджоли,
яблуні, небо

Позацвітали
слізьми,

 

Чиясь лебедина
пісня

Буде блукати,
блукати –

Та й
загубиться смерком,

Біло майне
крильми,

 

В’язатимуть
сітку тіні –

Впіймати і не
впіймати –

Та й
одміняться світлом,

Де
проскрипіло дверми –

 

За піснею –
легко й летко –

До хати,
білої хати…

Синню поле
востаннє

Лагідно
обійми!

 

***

Тетяні Люксютовій

Ота ріка тебе
не відпуска:

Пливеш у
просинь і пливеш за просинь…

Зайшли дощі,
затерпла перша осінь,

А золота рука
тобі – легка.

 

Уже вода тобі
– мов молода,

І плаче вечір
німо, як останній,

І плаче вечір
німо, ніби ранній,

І цвіркуни
вмирають по садах.

 

Коли
зведеться до небес ріка,

Ти в кожнім
вітрі і в зірниці кожній –

Спізнав ти
смерть не раз як усеможність,

І золота рука
тобі – легка.

 

***

І тремтить, і
несеться, за продихом продих,

Тінно,
промінно гра молода,

І ступаєш по
сонцю, наче по водах,

Хай непочата
вода.

 

Буде: зійдеш
ув омріяне поруч,

Так, як
заходять сонця.

Буде. Аж доки
світ заговориш

Словом, яке
без кінця.

 

Хай це і сон
в унісон із весною,

Кращого сну
не згадав…

Тінним,
промінним, чистим прибоєм –

Світ – ніби
цвіть молода. 

 

***

Ти знаку
зозулиного чекав –

Аж давні душі
підпалили вечір –

І вже стоїш в
осерді зграйних течій

На малоюних і
старих вітрах.

 

Вони прийшли
по золотім дощу,

Нічийні згуки
в батьковій господі –

Вечірній сад
у раннього на споді…

 

І раптом
розпросторилось в очу:

Сяйнули
дерева, немов зима,

Мов лебеденки
на троянднім ставі,

І світ минув,
а сад на двох зоставив,

І спину
зозулиного – нема!

 

***

Коли вже всі
дороги відійдуть,

І стане лист,
і перший сніг постане,

Коли Дніпро свинцем
наллється тьмаво,

І достигатиме
у сивому вогні

Остання
великодня блискавиця,

Ти доторкнися
вечоровою красою,

Як море
доторкнеться до човна –

Уповні-повно,
пінно-пінно

Цей світ
постав і вияснив потопом

Холодні межі
мертвої країни,

Холодну
пастку самітного саду –

Як хороше у
теплому ковчегу! –

В очах тобі –
голубка на світанні,

І сниться нам
завіщана земля…

 

Епілог

Вже нам йти.
Цей синій-синій сад

Шепоче
миродайну мову моря.

Голубки
повертаються поволі

Зі снів
далеких, із усіх надсад.

 

Заляже вечорова
тиховодь –

І нас
відносять переплески смерку,

Твоя краса
озвучує пташину,

І не стиха, і
не стихає спів…

 

Легенький
пензель – ніби очерет –

Гойдає любі
тіні наостанку.

Лілеї пахнуть
синім-синім ранком.

Та вже новий
голубкам сниться лет…

м. Київ