Надія Позняк. «…Та човен розібрано і не пливе»

274

***

Стрінеш того, хто назветься тобі сестрою,

братом, батьками, дочкою, яку не родила.

Візьмеш перо – загартовану вишколом зброю,

в шати одягнеш прицільно крізь мороки диму.

 

Друга пом’якне плече. Почуєш: «Как больно…».

Боляче, друже, ще трохи – вже видно лікарню.

Правда – це рана відкрита у прагненні волі.

На терезах – ріки крові підносять покару.

 

Страх заповзає гадюччям – і за грудину.

Падає сніг закривавлений в інших столицях.

О Україно моя! Тримаєшся тину…

Попіл на очі солоні лягає, на лиця.

 

***

 

Забуваєш війну всього на хвилину,

як на вулиці глянеш на світлу шибку.

Здивувався би вікнам, далекий сину, –

це твій дім, твоє місто. І Батьківщина.

За останні роки ти бував тут рідко…

 

Промайнуло життя – так згасає квітка!

Материнська любов у розлуці – чиста

провесняна вода. Подивися: сітка

прикрашає модерно кухонну шибку,

лиш би та не розсипалась гостро й різко

 

від потужної хвилі боїв раптових,

літака, що от-от – і знесе квартиру.

Я боюся ночей і не сплю, й нервово

раз поз раз відкриваю свого смартфона

на сигналі тривоги. Надії. Віри!

 

Сонця промінь веде у бажанні далі

за межу заступити свого району…

Тільки кроки, дитино, мої невдалі

по стежках березневих свинцю і сталі.

Тільки тиша дзвенить залізобетоном.

 

***

Місто моє, я тебе не покинула. Знаєш,

скрута на двох – ця біда не біда – півхлібини.

Разом прожито десятки років, і між нами

більше, аніж є любов, утворилось глибинно.

 

Скільки разів почувалася тут у зневірі!

Скільки, було, шкодувала про втрачені шанси!

Що вже тепер?.. На сьогодні, немов харакірі

став би від’їзд мій до Польщі, Німеччини, Франції…

 

Суми, козацького краю тендітна окрасо!

Діти твої перечікують бомби в підвалі.

Хліб на старенькій «копійці» розвозить Пікасcо –

юний онук і єдиний в сусідської Валі.

 

***

Готую обіди, чекаю на Ноя,

та човен розібрано і не пливе.

І страшно самій врешті стати війною:

убиті не плачуть… А в місті Веве,

 

на схід від Лозанни, в Швейцарській Рив’єрі,

куштують іскристе принадне вино.

Можливо, і я б там сиділа… тепер я

війною стаю. Віднедавна. Давно!

 

Прекрасні парижі, берліни, варшави,

а Суми сумують, в печалі, одні.

І де моє місце? І міста? І ґави,

в якої сьогодні теж очі сумні.

 

***

Ранок сірий. Суми сиві.

Одинокі пішоходи.

Дощ пришпорений до зливи,

пробирає прохолода.

 

Ми з тобою у машині.

Ми з тобою, слава Богу,

ще живі в такій країні,

де міста беруть в облогу.

 

Хтось поїхав. Хтось лишився…

Ти везеш мене в лікарню.

Із душі тече живиця.

З приймача, –  що буде хмарно.

 

Ти не слухаєш… Уважно

оминаєш перепони.

Прийде час, і ми розкажем,

як тримали оборону.

 

Я – в червонім коридорі

зі шпалерами крутими:

стеля, ніч, уявні зорі,

і моя душа між ними.

 

***

Місто моє травмоване.

Шкіряться блокпости.

Місто налите втомою  –

місто моє, прости.

 

Вулиці не залюднені:

осиротіли враз.

Квітень з вітрами лютого…

Місто рятує нас.

 

Ми через попіл пройдемо.

Ми переможем лють,

як на смертельнім розтині

хрест ворогам заб’ють!

 

***

Обіймай мене, обіймай:

невідомо, чи буде завтра.

Вибухатиме світ-розмай

нам назустріч, як ляже карта.

 

Наше ложе тепер вночі –

розкладне маломірне крісло.

Тиша мертва… під’їзд мовчить…

Шафа скрипнула і нависла.

 

І на відстані півруки

захищає стіна опорна.

Перехресно лягли думки

у додатки мого смартфону.

 

Пригорнися.  І обійми.

Я тобі розкажу: щемлива

за вікном нагота війни,

а голубка гніздечко звила.

 

***

Під звуки сирени іду в перукарню.

Неначе сльоза, чисте місто квітневе.

Омите дощами, пробуджене –  гарне.

Під звуки сирени птахи на деревах

свої збудували домівки родинні.

Птахи ігнорують війну і сирени,

виводячи пісню своїй половині,

насправді – в руїнах найкращій країні,

з якою у них і у мене по венах,

по суті, проходить один кровообіг,

а отже я точно іще не померла!

І серце моє у постійній жалобі…

Хай казиться, виє триклята сирена –

в цирульню мандрую! Це та соломина,

коли за умовою люди – мішені,

якщо  ти країну іще не покинув.

Крокуючи містом, на повні легені

вдихаю повітря,  а з ним – Україну.

 

***

Пустельне місто, та проте

довершеним здається простір.

І ллється світло з високості,

де Бог невидимий іде.

 

А поруч ті, кого нема.

Кого нема і вже не буде!

То тіні їхні звідусюди?..

Чи хмар протяжна пелена?

 

І озиваєшся до них,

та зрадницьки мій голос гине…

Нічийний кіт, прогнувши спину,

на сонці влігся і притих.

 

 

 

 

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!