***
Стрінеш того, хто назветься тобі сестрою,
братом, батьками, дочкою, яку не родила.
Візьмеш перо – загартовану вишколом зброю,
в шати одягнеш прицільно крізь мороки диму.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Друга пом’якне плече. Почуєш: «Как больно…».
Боляче, друже, ще трохи – вже видно лікарню.
Правда – це рана відкрита у прагненні волі.
На терезах – ріки крові підносять покару.
Страх заповзає гадюччям – і за грудину.
Падає сніг закривавлений в інших столицях.
О Україно моя! Тримаєшся тину…
Попіл на очі солоні лягає, на лиця.
***
Забуваєш війну всього на хвилину,
як на вулиці глянеш на світлу шибку.
Здивувався би вікнам, далекий сину, –
це твій дім, твоє місто. І Батьківщина.
За останні роки ти бував тут рідко…
Промайнуло життя – так згасає квітка!
Материнська любов у розлуці – чиста
провесняна вода. Подивися: сітка
прикрашає модерно кухонну шибку,
лиш би та не розсипалась гостро й різко
від потужної хвилі боїв раптових,
літака, що от-от – і знесе квартиру.
Я боюся ночей і не сплю, й нервово
раз поз раз відкриваю свого смартфона
на сигналі тривоги. Надії. Віри!
Сонця промінь веде у бажанні далі
за межу заступити свого району…
Тільки кроки, дитино, мої невдалі
по стежках березневих свинцю і сталі.
Тільки тиша дзвенить залізобетоном.
***
Місто моє, я тебе не покинула. Знаєш,
скрута на двох – ця біда не біда – півхлібини.
Разом прожито десятки років, і між нами
більше, аніж є любов, утворилось глибинно.
Скільки разів почувалася тут у зневірі!
Скільки, було, шкодувала про втрачені шанси!
Що вже тепер?.. На сьогодні, немов харакірі
став би від’їзд мій до Польщі, Німеччини, Франції…
Суми, козацького краю тендітна окрасо!
Діти твої перечікують бомби в підвалі.
Хліб на старенькій «копійці» розвозить Пікасcо –
юний онук і єдиний в сусідської Валі.
***
Готую обіди, чекаю на Ноя,
та човен розібрано і не пливе.
І страшно самій врешті стати війною:
убиті не плачуть… А в місті Веве,
на схід від Лозанни, в Швейцарській Рив’єрі,
куштують іскристе принадне вино.
Можливо, і я б там сиділа… тепер я
війною стаю. Віднедавна. Давно!
Прекрасні парижі, берліни, варшави,
а Суми сумують, в печалі, одні.
І де моє місце? І міста? І ґави,
в якої сьогодні теж очі сумні.
***
Ранок сірий. Суми сиві.
Одинокі пішоходи.
Дощ пришпорений до зливи,
пробирає прохолода.
Ми з тобою у машині.
Ми з тобою, слава Богу,
ще живі в такій країні,
де міста беруть в облогу.
Хтось поїхав. Хтось лишився…
Ти везеш мене в лікарню.
Із душі тече живиця.
З приймача, – що буде хмарно.
Ти не слухаєш… Уважно
оминаєш перепони.
Прийде час, і ми розкажем,
як тримали оборону.
Я – в червонім коридорі
зі шпалерами крутими:
стеля, ніч, уявні зорі,
і моя душа між ними.
***
Місто моє травмоване.
Шкіряться блокпости.
Місто налите втомою –
місто моє, прости.
Вулиці не залюднені:
осиротіли враз.
Квітень з вітрами лютого…
Місто рятує нас.
Ми через попіл пройдемо.
Ми переможем лють,
як на смертельнім розтині
хрест ворогам заб’ють!
***
Обіймай мене, обіймай:
невідомо, чи буде завтра.
Вибухатиме світ-розмай
нам назустріч, як ляже карта.
Наше ложе тепер вночі –
розкладне маломірне крісло.
Тиша мертва… під’їзд мовчить…
Шафа скрипнула і нависла.
І на відстані півруки
захищає стіна опорна.
Перехресно лягли думки
у додатки мого смартфону.
Пригорнися. І обійми.
Я тобі розкажу: щемлива
за вікном нагота війни,
а голубка гніздечко звила.
***
Під звуки сирени іду в перукарню.
Неначе сльоза, чисте місто квітневе.
Омите дощами, пробуджене – гарне.
Під звуки сирени птахи на деревах
свої збудували домівки родинні.
Птахи ігнорують війну і сирени,
виводячи пісню своїй половині,
насправді – в руїнах найкращій країні,
з якою у них і у мене по венах,
по суті, проходить один кровообіг,
а отже я точно іще не померла!
І серце моє у постійній жалобі…
Хай казиться, виє триклята сирена –
в цирульню мандрую! Це та соломина,
коли за умовою люди – мішені,
якщо ти країну іще не покинув.
Крокуючи містом, на повні легені
вдихаю повітря, а з ним – Україну.
***
Пустельне місто, та проте
довершеним здається простір.
І ллється світло з високості,
де Бог невидимий іде.
А поруч ті, кого нема.
Кого нема і вже не буде!
То тіні їхні звідусюди?..
Чи хмар протяжна пелена?
І озиваєшся до них,
та зрадницьки мій голос гине…
Нічийний кіт, прогнувши спину,
на сонці влігся і притих.