“Українська літературна газета”, ч. 2 (382), лютий 2026
* * *
Ідеш полями мінними
крізь тризни.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Пекельна путь,
аж стигми на ногах.
Який тяжкий зимопис твій, Вітчизно,
З клинописом червоним на снігах!
І кров синів, і тепла кров калини…
По білому снується чорний дим…
І виє Вій крізь сиві хуртовини –
Лихий сурмач московської орди.
Святкує світ. Принади
й променади.
А в нас що день – то бій,
то парастас.
Та фантомні угоди і поради –
Як ожеледь слизька в зимовий час.
Така холодна ера потепління…
Така вселенська… А тепла нема.
І каїни не каються, й каміння
Летить із пращ, й повзе з боліт чума.
А ти стоїш, нескорена й пресвітла,
У темні ночі з сонцем на плечах
І з вірою, що зійде Бог предвічний,
Ракетами розп’ятий в небесах.
Весна сніги, як теплий віск, розтопить.
Вогонь згартує душу молоду.
І наш зимопис увійде в літопис,
Як Вифлеємська зірка в коляду.
* * *
Вже і в повітря присмак металевий,
Ракетний пил – на дюнах снігових.
Гул генераторів,
як грізні рики левів –
Знеструмленого міста чатових.
Пантрує Вій з-за крейдяного кола.
Дегенерати ставлять на туза.
А місто в перших променях ранкових –
Як на щоці у Всесвіту сльоза.
Таке щемливе й первісно-криничне,
Таке одне на цілий білий світ.
Холодний день. Та десь уже синичка
Оптимістично цінькає між віт.
Мине блекаут, зійдуть в Стир хуртечі.
На болотах сконає люте зло.
Це дивне місто предків і предтечі
Не раз вже без світильників було.
Нам зайди переписували долю,
Але тепер не перепишуть знов.
Й корони веж нам
коронують волю,
Доки самі ми – світло і любов.
* * *
Зимові гнізда – ностальгійні пустки
В графіті крон. Мов знаки на стіні.
Пересніжить… Переболить… Попустить…
Колись… Можливо…
А можливо, й ні.
Така пора. Тепер народ пташиний
У виріях. Дай, Боже, йому сил!
В обіймах несвоєї батьківщини
Тепліше і надійніше для крил.
Забуті гнізда відспівають тризни
Й без голосу, без пір’я, без снаги
Впадуть на чорні землі материзни,
Мов ягоди калини на сніги.
Та ще зима. Ще небо при надії.
Іще вітри ворожать при свічі.
І перелітні після веремії
Ще ностальгійно скрикують вночі.
Й долаючи усі земні закони,
Крізь царство снів, на крилах рушників
Летять до них дороги незникомі
І тихі гнізда в шапочках снігів.
* * *
Ні, ти не свічечка на вітрі!
Сьогодні, втім, як і завжди,
Ти зброї вигострене вістря
Супроти лютої орди,
Супроти зайд і супостатів,
Проти кремлівської брехні.
Легке, як подихи дитячі,
В стократ сильніше від броні.
Моя молитво вечорова,
Моє світання золоте –
Пресвітле материнське слово,
Що теплим променем цвіте!
Ти щит і меч, ти голос віщий,
Що надихає в боротьбі,
Наш оберіг і наша вічність –
Все закодовано в тобі.
І навіть, як остання свічка
Спливе при зимному вікні,
В душі моїй не згасне світло,
Допоки світиш ти в мені.
* * *
Пахне пам’ять медом і ранетами,
Жебонить хоралами бджоли.
Білий сад летить уже над Летою
У січневій свиточці імли.
Прослизає місяць срібним вужиком
Крізь завісу відстані та час
У льоток засніженого вулика,
В яблунь мовчазних іконостас.
Десь синичка цінькає між вітами,
Цьомає калину молоду.
Замітає часу біла віхола
Два малі слідочки у саду.
Проминальне все під небом вічності.
Лиш Зоря, немов сльоза на склі,
Світиться і вічності засвідчує
Ці забуті пальчики малі.
Ніч така… Така сьогодні ясниця…
Таїнство незвідано-святе…
Спів бджоли…
Із неба світять яблука.
Білий сад над Летою цвіте.
* * *
Життя – вертеп при різдвяній звізді,
Тоненький пломінь стрітенської свічки.
І вже лиш зблиск на сріберній воді,
Лиш тихий шепіт вистиглої річки.
Всихають на зап’ястках берегів
Тонких приток судини капілярні.
Та лиця тих, хто душу обігрів,
Ще світяться, як символи солярні.
Серед рудих ліхтариків латать,
Серед дерев, що мов дереворити,
Стоять у льолях витканих літа
І ті, що вчили вірити й любити.
Ми разом йшли, як вої у рою,
А на шляхах – то пастка, то опала.
Та хтось тримавсь за усмішку мою,
А хтось тримав за руку,
щоб не впала.
Я їх любила. Як в пилку бджола,
Купалася у сонячних їх кодах.
Якби ж я вміла…
Якби знов змогла…
Вода по водах…
Лиш вода по водах…
* * *
Оголені до самої кори
Стоять дерева, мов дереворити.
Сьогодні ні з ким їм поговорити –
У чорних гніздах кубляться вітри
Та білі рими – сріберна яса.
І понад всім – магічне вознесіння
Лапатих крон, так схожих на коріння,
Що проростає в сиві небеса.
Все доти, поки стовбур, як струну,
Неначе струм, пронижуть
вічні коди
Засніженої Матері природи
Й розбудять генну пам’ять весняну.
І все це – корінь, крона і кора
У ясена на ямбовому тілі,
Затерплі у долонях заметілі, –
Прокинуться і вибухнуть: пора!
На білих віражах і вітражах
Тулюсь до стану дерева щокою:
Мій друже, як же сніжно
нам з тобою –
Мов цим самотнім гніздам на вітрах.
* * *
Спить очерет, немов списи іржаві,
Поламані у крижаній січі.
Січуть сніги, сліпучі і лукаві,
І кряче білий ворон на плечі
У яблуні з обмерзлою корою –
Вона вже до весни не доживе:
Пірне навзрид в крутіж із головою
І тихо-тихо в безвість відпливе.
Цей буревій… Це біле голосіння…
Впав горілиць горіх серед оков.
Та стугонить у зав’язі коріння
Трави зелена невмируща кров.
Вона сюди стікається віками.
Вона тисячолітні бачить сни.
Вона прорветься крізь пісок
і камінь
В гармонію й анархію весни.
Торкнеться пальців
і розбудить пам’ять,
І прилетять із вирію слова:
– Які б сніги нас тут не замітали,
Ми знов зійдем, як молода трава.
* * *
Ох цей замóк від зáмку, що звіздар
Його наворожив колись весною…
Місток Закоханих. Зима. Ліхтар
У капелюшку снігового крою.
Замóк висить у вушку ліхтаря,
Немов сережка з обрисами серця.
У темне вічко дивиться зоря
Й наспівують вітри січневе скерцо.
У темних водах згублено ключі.
Крізь зáмок мрій
летять років кортежі.
На візерунках білої парчі –
Лиш тінь хитка від замкової вежі.
Де ви тепер, палкий паничу Ікс?
Де ви, панянко
з шлейфиком зітхання?
Старий ліхтар стоїть як обеліск,
Що зведений на згадку
про кохання.
Тремкого світла вічна таїна.
Обличчя. Руки. Клятви вечорові.
Й серед зими закохана весна
Іде містком до берега Любові.
* * *
А хмари – як віко старенького куфера.
А в куфері – вік, повен чару й оман.
Хтось тихо бреде між гріхами й спокутами
Й розстелює саван – вечірній туман.
Поміж падолистом, над виром і вирвами,
Де вітер у вічність тривогу сурмить,
Душа, як пташа, що відбилось від вирію
Й на голому древі самотньо щемить.
Вже зимно у нозі остиглому світові.
Крадуться сніги… Самота… Вітровій…
Лиш ябко останнє спокусливо світиться
На ниточці сивій вчорашніх надій.
І ти, як це ябко, упасти приречене,
І безмір небес. І вечірня сурма.
Змовкають слова, як старі недоречності.
Ця невідворотність.
Ця тиша.
Зима.
* * *
Із димарів біжать дими,
Як сиві в’язні із тюрми:
З мурованих полонів грубок –
В полон владичиці зими.
Туди, де свічечка мала
Ще гріє білий сон села,
В тремку ілюзію свободи,
Що над снігами розцвіла,
В алюзію ясминних чар
Розкошланих вітрами хмар,
Де ходить місяць і чаклує,
Як молодесенький мольфар.
* * *
Ловлю любов, як нитку Аріадни,
Й тримаюся, як вершниця вузди…
Світів у цьому світі міріади,
Та ти, любове, в свій мене веди!
Виводь мене з печери мінотавра,
Де причаївсь єгипетський полон,
Туди, де груші лунко б’ють в литаври,
А біла мальва – саду камертон.
Веди туди, де літепла по вінця,
Де у любистку любляться джмелі,
Де так ще первозданно і провісно,
Як небу на пташиному крилі.
Де лиш твоя нескорена сакральність,
Серпанок весен, осінь осіянь
Й скороминущість та непроминальність –
Як нерозлучна пара інь та янь.
* * *
Ні пророцтв, ні менторств не сприймаю –
Всі вони сумнівні та сумні.
Бедрика з долоні відпускаю –
Хай дорогу вказує мені.
Привітаю ластівку й мураху,
Поклонюсь ромашці і джмелю.
Боже! Не звільняй мене від страху
Не почути тих, кого люблю.
* * *
Глибокі сніги залягли понад пам’яттю хати.
Чого в них блукаю?
Чого я шукаю й навіщо?
Он ніч за плечима вже дихає чорно і віщо:
– Пора вирушати… Ти чуєш?
Пора вирушати…
Упала сльоза і сніги ті наскрізь пропалила.
І пальці замерзлі зігрілись, і серце зраділо.
Колядко! Різдвяне моє ластів’яточко біле!
Розрадо моя і молитво моя світлокрила!
Нічого, крім тебе, в дорогу не зможу я взяти –
Залишаться води і трави, дерева і камінь.
І тільки удвох ми вже будемо понад роками.
– Впустіть, пане Боже,
й дозвольте заколядувати!
* * *
Все проминальне: і сніги, і зливи,
І сміх палкий, і посмішки зрадливі,
Сльоза вітальна
і сльоза прощальна.
Все проминальне…
Минаємо і ми. Як пілігрими,
Відходимо, незвідані й незримі,
До ирію із царини весни.
Всевишній! Наших душ не промини!
Дай світла їй! Вона непроминальна,
Така чутлива і така печальна,
Така самотня і така одна,
Як неба незбагненна таїна.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.