Надія Гуменюк. Самотній сад

545

І

Життя – як сад. І сад цей – Гетсиманський.

Він повен і спокуси, і щедрот.

І десь у ньому, наче гріх поганський,

Тебе чекає твій Іскаріот.

 

Він вийде тихо. Тричі поцілує.

І усміхнеться, й очі відведе.

І ти ще й не прокажеш «Алілуя»,

Як хрест тобі на спину упаде.

 

І ти ще й здивуватися не встигнеш –

«За віщо, брате?! Ми ж разом тоді…» –

Як запечуть і закривавлять стигми,

І вистигнуть, мов крига на воді.

 

А ти ідеш. Сліди твої солоні.

Самотній сад. Самотня в ньому путь.

Лиш яблука, мов кров твоя, червоні

Тобі до ніг, як зорі, упадуть.

 

ІІ

Ти садиш сад. Ти знову садиш сад…

Кривавляться твої долоні й ступні.

Ідуть сніги, лукаві і підступні,

На твій ще не розвитий виноград.

 

Учора сніг. А завтра буде град.

І десь за ними звабно рум’яніє

Це яблуко… Від Бога чи від Змія?

Ти садиш сад. Ти просто садиш сад…

 

***

Над замком – Владича вежа,

Від крові й вогню руда.

Під замком зайшлась пожежа.

Круг замку зійшлась орда.

Дереться на гору знову

Чужинська криклива рать.

І входять в зорю ранкову

Мечі аж по рукоять.

Щербляться об вічні мури,

Впинаються в мову й кров.

І сонце, як щит похмурий,

Викочується з дібров.

Століттями ця облога,

Тривога ця – день при дні,

І ця кам’яна дорога

Без витязя на коні.

Лиш мури, зоря й пожежа.

Лиш пісні сумний акорд.

Й душа – як Владича вежа

Супроти навали орд.

 

***

Були чіткими правила і ролі:

У замку – свій, за муром – вороги,

І на мечах – суворий полиск волі,

І в серці – поклик честі та снаги.

Негіднику руки не подавали,

Нападнику – хіба що шанс втекти.

Тепер як не торги, то карнавали,

То спів такий, що Господи прости.

А скільки масок, хитрих і похмурих…

А мімікрія з блиском мішури…

Бійниці сплять. Дрімають древні мури.

Тривожно вежі дивляться згори.

Це друг чи ворог, чемно-гоноровий?

Чия рука у тебе на плечі?

За боєм бій – рекламно-показовий…

І бутафорні зблискують мечі.

 

***

Серед трави, що вище голови,

Поміж квітками і поміж пташками

Маленький Авель і маленький Каїн

Щавель собі збирають луговий.

Щавель ще ярий, кислий і терпкий,

А їм так солодко удвох його збирати.

Он за рікою їх творець вусатий

В сорочі полотняній – як святий.

Мантачить косу, косить осоку

І їх у двір обідати гукає.

Щавлевий сік по пальчиках збігає

В подряпинах і жовтому пилку.

Зелений коник грає на сурмі,

А небо в сині дзвоники стікає.

І хто тут Авель, а котрий з них Каїн,

Вони іще не відають самі.

 

***

Спить очерет, немов списи іржаві,

Поламані у крижаній січі.

Січуть сніги, сліпучі і лукаві,

І кряче білий ворон на плечі

У яблуні з обмерзлою корою –

Вона вже до весни не доживе:

Пірне навзрид в крутіж із головою

І тихо-тихо в безвість відпливе.

Цей буревій… Це біле голосіння…

Впав горілиць горіх серед оков.

Та стугонить у зав’язі коріння

Трави зелена невмируща кров.

Вона сюди стікається віками.

Вона тисячолітні бачить сни.

Вона прорветься крізь пісок і камінь

В гармонію й анархію весни.

Торкнеться пальців і розбудить пам’ять,

І прилетять із вирію слова:

– Які б сніги нас тут не замітали,

Ми знов зійдем, як молода трава.

 

 

***

Відчути дощ, як відчуває вишня.

Пізнати присмак неба, як сльози.

Завмерти в мить, коли гойдне Всевишній

Сад на вервечках кольору грози.

Пірнути в світ, де мокро і тривожно,

Як перед прощею сказати всім: “Прощу!”

Й збагнути: все, на що обпертись можна, –

Тільки тоненькі ниточки дощу.

 

 

II

І не атланти, й не каріатиди

Тримають світ на кам’яних плечах…

Душа людська – як древня Атлантида,

Загублена у голубих дощах.

Чи як оця промокла наскрізь вишня,

Що глеєм гоїть рани на корі.

Іде гроза. Задумався Всевишній.

Принишкнув білий Янгол угорі.

 

***

Знов душа – як гніздо осіннє,

Серед голих дерев щемить.

Так далеко ще до воскресіння!

Ще стосніжно так! А в цю мить –

 

Ані пташечки для розради,

Ані променя, щоб зігрів…

Тільки хмар штормові армади

Та пронизливий зойк вітрів.

 

Так беззахисно-безборонно…

Стільки підступів звідусіль…

Й на розчахнуту пам’ять крони

Сипле небо чумацьку сіль.

 

***

Ні пророцтв, ні менторств не сприймаю –

Всі вони сумнівні та сумні.

Бедрика з долоні відпускаю –

Хай дорогу вказує мені.

 

Привітаю ластівку й мураху,

Поклонюсь ромашці і джмелю.

Боже! Не звільняй мене від страху

Не почути тих, кого люблю.

 

***

Зважую і знову переважую.

Що переважає? Все одно…

Яблуні стоять важкими вазами.

У саду повітря – як вино.

Та вже скоро – ні листка, ні яблучка.

Тільки небо, небо угорі.

Й защемить перед вітрами ярими

Кожна давня ранка на корі.

Кожна гілка – наче нерв оголений –

Забринить на кінчику сльози.

Й все, що пережито й переболено,

Виважать осінні терези.

 

***

Глибокі сніги залягли понад пам’яттю хати.

Чого в них блукаю? Чого я шукаю й навіщо?

Он ніч за плечима вже дихає чорно і віщо:

– Пора вирушати. Ти чуєш? Пора вирушати…

 

Упала сльоза і сніги ті наскрізь пропалила.

І пальці замерзлі зігрілись, і серце зраділо.

Колядко! Різдвяне моє ластів’яточко біле!

Прости, що малою колись тебе тут загубила.

 

Нічого, крім тебе, в дорогу не зможу я взяти –

Залишаться води і трави, дерева і камінь.

І тільки удвох ми вже будемо понад роками.

– Впустіть, пане Боже, й дозвольте заколядувати.

 

***

Ще сонце не приватизоване.

Ще зорі – не в зоні офшорів.

Ще місто моє загазоване

Не стало притоном мажорів.

 

Ще поміж бурштинокопальнями

Ласкавиться проліска ніжність

Й сосничка пораненим пальчиком

Синичці загоює ніжку.

 

Ще на терезах у Всевишнього

Цей день, що з-за обрію вибіг,

Як хлопчик в сорочечці вишитій.

Ще маємо право на вибір –

 

Допоки межу не перейдено,

Допоки зумієм любити

Цю землю, не віддану рейдерам,

Це небо, яке не купити.

м. Луцьк

 

“Українська літературна газета”, ч. 12 (278), 19.06.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!