Надія Гаврилюк. «Плетиво доріг»

459

***

 

Ти викрив мене і викрав.

Щаслива. Казали: «Не горда».

А, може, між безлічі вибрав –

Котилася пісня до горла,

І серце було скорописцем,

Пригорнеш – в обійми полину…

І день, що на мент скоротився, –

До вічності зріс за хвилину.

Лягло на долоні обличчя

Твоє чи моє – не збагнути…

Все ближче і ближче і ближче,

Оте, що не може минути…

 

 

Дорога

(Сонет)

 

Коли дорога вранішня замрячена

І сиплеться з небес дрібненьке мливо —

Вчорашні плани геть втрачають значення

Й ти на диван влягаєшся ліниво….

 

Перш, ніж заснути, поміркуй над тим,

Що вартувало би дійти до рогу,

Щоби побачить обрії мети,

Яка тебе покличе у дорогу.

 

То й що — дорога вранішня замрячена?

Душа ж твоя окрилено щаслива,

Запитуєш, кому отим завдячуєш,

І йдеш на шлях, що розгорнувсь стрімливо…

 

Відомо ж бо, що шлях здолаєш ти,

Якщо він — твій. Отож — вставай і йди!

 

 

Сокровенне

У душу западає щось дрібне — не колос:

Зернинка сміху, теплий погляд, тихий голос,

Лелітки сонця, мов оклади на іконі,

І ніжний потиск найріднішої долоні.

Той капелюшок, що мов німб, над головою,

І час, що пролетів, але зоставсь зі мною,

Ті дрібки радості, ті дрібки суму — дрібки солі,

І миті мрій, мов кольорові парасолі…

Щось неподільне, світле, щире, сокровенне,

Мале, та пам’ятне і дороге для мене

У пору успіхів, піднесення та втоми.

Дрібне у душу западає… і вагоме.

 

20-ті роки

(Сатиреска)

 

“Аполлон — геть!”, —

Апологет сміття.

“Живемо ж у приземленому світі,

Не у земному, не обмовивсь, так.

…Над головою небо — от дивак!…”

 

“Еталон — геть!”, —

Апологет сіризни,

Яка кричить: “От-от світанок бризне,

Не бачений ще досі. Геть пітьму!

…Закон моралі — ой, та цур йому…”

 

“І, спокусившись владою моменту,

Всіх велетів скидаймо з постаменту,—

Ачей, зростемо, впали б ці аби…”

…Що отаким до осуду й ганьби?

 

 

Умію

(Рондель)

 

Умію вже від щастя не хмеліти

І в розпач не впадати від хули.

Якщо спитаєте, як це і коли,

То озирнуся у далеке літо:

“Тобі рости іще, мені – маліти”, –

Сказали Ви, напуття мов дали.

Умію вже від щастя не хмеліти

І в розпач не впадати від хули.

Що ж, радість неба знають тільки діти,

Хто, мов ті діти, — радість зберегли,

В собі дитя плекали, як могли,

І мудрість сказаного вміли зрозуміти,

І в розпач  не впадати від хули.

 

 

Земля

Земля буває плідна і привітна,

При вітах брунька — там твоя душа:

Та, попри те, чомусь іще не квітне,

І радість звітрилась раптово, мов чужа.

Душа завмерла, звірившись обману…

Ще не дійшла в оту, Обітовану,

Що спершу мала присмак гіркоти,

Мов пробу, чи відвагу має йти

Крізь гіркоту до радощів без тіні

Душа твоя, мов брунька у цвітіння.

 

 

***

 

Як був малим — дорогою біг прудко,

Та бачив все і ще не був забудьком.

Дорога довга, світ —

саме безмежжя,

І втома ніг і серця не бентежить.

На схилку літ, чи ж меншає дорога?

Навряд чи, бо повільніше

йдуть ноги.

Далеко обрій років,

що промчали,

Та зір там найдрібніше помічає.

 

***

 

У лодії мелодії пливемо вже давно,

І озеро спокійне, прозоре — видно дно,

Пливемо, плавно й тихо, багато літ укупі,

Мелодія  кохання — немов очисна купіль.

Сяйлива  днина буде, чи буря зніме хвилі —

Ми не дамо коханню утратити на силі.

 

 

Мірошник

Старий мірошник сипле й сипле борошно,

Кипить робота нині у млині —

На серці так просвітлено і хороше,

Життя в цю мить всміхається мені.

 

Старий мірошник відміря хурдечі

На білий хлібець чистії сніги,

І радість серце сповнює малечі,

А старшим віри додає й снаги.

 

Невтомно трудиться старий мірошник,

І міра млива точна — грам у грам,

Аби на білім аркуші мій розчерк

Забуту казку нагадав і вам.

 

 

***

 

Ще досі віриш: щастя у підкові,

І зустрічі між вами випадкові?

То лиш уяви романтичний виплід,

Що ви назавжди вдвох? Приймаю випад!

 

Ні, не мастак тримать в руках рапіру,

Але ж хіба збагнув ти лиш допіру,

Що, як зустрілись ви, — ти з часу випав враз,

Відчувши диво, що з’єднало вас.

 

Ти випав з буднів, в свято перейшов,

І кажеш досі: “Випадок”? Агов!

Хитнулась вліво місяця підкова.

Щасливі будете? Удвох — обов’язково!

 

 

Історія

Майбутнє довіряєш кажанам,

Сузір’ю в небі, камінцю, монетці,

Благаючи: “Прийдешнє покажи нам”.

Ти думаєш, що це тобі минеться?

 

Пшениці злаку склавши данину,

Підшукуєш ти переможні дати,

Шукаєш знаку… Глянь у давнину,

Ачей, зумієш майбуття вгадати?

 

Що вже було — те відшумить іще:

Історія часом — злива крижана…

Але, якщо не розлінишся вщент,

Ти змінишся… і зміниться вона.

 

***

 

Хлюпає носом дощ

Дуже самотній, бо ж

Тихо одинцем йде —

Жодних тобі людей.

 

Шибеник до шибок

Тулиться у зажурі,

Ридма плаче щокрок,

Думи його похмурі.

 

Любої не знайти

В небі хмарини-вати,

Сумно самому йти

В днину солонувату.

 

 

Новена

Майбутнє невідоме і нестале —

Минуле призабуте і непізнане,

І поміж них ця днина ниттю пізньою,

Як срібний іній, мов зима настала…

 

Тривка зима. Там в тиші дерзновенно

Душа чиясь молилася новену,

Їй день молитви видовживсь у рік,

Скорботно світлий в плетиві доріг.

 

І ось опісля ніби у новину,

Ота душа знов молиться новену,

Їй рік за день, він без скорбот на споді,

У ньому світлі вузлики — на спомин.

 

 

***

 

Не прагну ані крихти панувати,

Тебе приймаю, як найбільший дар,

Наш спільник — тільки місяць повнуваний,

Що в небесах, мов золотий ліхтар.

 

Він місить неба глину під ногами,

З тієї глини буде янголя,

В серцях у нас лунають чисті гами,

У ніжність світлу вкуталась земля.

 

Тут жити б вічно, кривди не зустрівши,

І обопільно ближчать небесам,

Коханий, найдорожча, найрідніший,

Чуття між нас — тяжіння і бальзам.

 

 

***

 

Ну от, зібрався і піду…

Із сил, мабуть, підупаду,

Обходячи цей світ широкий

І віддаляючись щокроку,

І відділяючись від дому…

Іду, щоб чутися дорослим,

І, попри те, що трохи страшно,

Нарешті я дійду до росту,

Не буду у тіні від старших…

 

Зібрався з духом… Що ж, піду…

Цей світ, мабуть, не обійду,

Бо ж він впіймав мене…

Тісний,

 

Хоч жив в нім на широку ногу,

Біду накликав я…

Та з ним

чіткіше враз збагнув картину:

Я віддалявся лиш від тину,

Бо дім — це батько, брат і ненька,

Їх я люблю. Для них — маленький…

 

 

***

 

Розучую любов. Не ноти на пюпітрі

Вичитую, а цю осінню карамель,

Цю вогкість чистих сліз, відчутну у повітрі.

Не відаю обмов. І дух — ясний Кармель.

 

Разючою є мить, коли серця-тимпани

Торкає ця любов — і ритм для двох один,

Ця магія обнов… Чудуюся тим, пане…

І цілу вічність вже не блякне диво з див.

 

 

Не нарікай

(Рубаї)

 

Не нарікай на доленьку лиху,

Як любиш над усе в житті лихву,

А іншому не хочеш дібр вділити.

Як ждеш ти дібр на твоїм шляху?

 

***

 

У теплу присутність цілющу

Ти знов огортаєш цю душу,

Щоб відала  смак нагороди —

Цих злив раювань-усолоди:

Закутатись в ласку блаженно,

Душею і тілом.  Щоденно.

 

 

Вихід

Ну, от, мов Лот, виходжу із Содому,

І хай там що — та все ж не озирнусь:

Щоденно відчував душі судому

Від тих зневаг, з якими тут зіткнувсь

 

Не я, а Ти. Бо то Твої зневаги

На мене впали, й душу обпекли…

Щоб жити там, потребував відваги,

Коли ж пішов — почув лише: “Втекли”.

 

Текли години. Краще буть самому,

Уникнувши до спотикань нагод…

Та я відчув — Ти вийшов із Содому,

Щоб вповні звідав я Твоїх щедрот.

 

 

Тиша

За кого ти думаєш, душе

Закохана, ніжна і дужа?

Ще трохи і скажеш, та ша —

Ти — тиша, що пліткам чужа.

І в тиші відлунюють кроки,

І зводяться вірності крокви,

Що будуть тримати наш дах

При смерчах і лютих вітрах.

Крок ви необачний зробили:

В мовчанні черпаються сили

Для слова, що мовлю йому,

Тому, хто найближчий і кровний,

Із ким ми тримаємо крокви,

За кого Святого молю…

 

“Українська літературна газета”, ч. 21 (313), 22.10.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!