***
Ти викрив мене і викрав.
Щаслива. Казали: «Не горда».
А, може, між безлічі вибрав –
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Котилася пісня до горла,
І серце було скорописцем,
Пригорнеш – в обійми полину…
І день, що на мент скоротився, –
До вічності зріс за хвилину.
Лягло на долоні обличчя
Твоє чи моє – не збагнути…
Все ближче і ближче і ближче,
Оте, що не може минути…
Дорога
(Сонет)
Коли дорога вранішня замрячена
І сиплеться з небес дрібненьке мливо —
Вчорашні плани геть втрачають значення
Й ти на диван влягаєшся ліниво….
Перш, ніж заснути, поміркуй над тим,
Що вартувало би дійти до рогу,
Щоби побачить обрії мети,
Яка тебе покличе у дорогу.
То й що — дорога вранішня замрячена?
Душа ж твоя окрилено щаслива,
Запитуєш, кому отим завдячуєш,
І йдеш на шлях, що розгорнувсь стрімливо…
Відомо ж бо, що шлях здолаєш ти,
Якщо він — твій. Отож — вставай і йди!
Сокровенне
У душу западає щось дрібне — не колос:
Зернинка сміху, теплий погляд, тихий голос,
Лелітки сонця, мов оклади на іконі,
І ніжний потиск найріднішої долоні.
Той капелюшок, що мов німб, над головою,
І час, що пролетів, але зоставсь зі мною,
Ті дрібки радості, ті дрібки суму — дрібки солі,
І миті мрій, мов кольорові парасолі…
Щось неподільне, світле, щире, сокровенне,
Мале, та пам’ятне і дороге для мене
У пору успіхів, піднесення та втоми.
Дрібне у душу западає… і вагоме.
20-ті роки
(Сатиреска)
“Аполлон — геть!”, —
Апологет сміття.
“Живемо ж у приземленому світі,
Не у земному, не обмовивсь, так.
…Над головою небо — от дивак!…”
“Еталон — геть!”, —
Апологет сіризни,
Яка кричить: “От-от світанок бризне,
Не бачений ще досі. Геть пітьму!
…Закон моралі — ой, та цур йому…”
“І, спокусившись владою моменту,
Всіх велетів скидаймо з постаменту,—
Ачей, зростемо, впали б ці аби…”
…Що отаким до осуду й ганьби?
Умію
(Рондель)
Умію вже від щастя не хмеліти
І в розпач не впадати від хули.
Якщо спитаєте, як це і коли,
То озирнуся у далеке літо:
“Тобі рости іще, мені – маліти”, –
Сказали Ви, напуття мов дали.
Умію вже від щастя не хмеліти
І в розпач не впадати від хули.
Що ж, радість неба знають тільки діти,
Хто, мов ті діти, — радість зберегли,
В собі дитя плекали, як могли,
І мудрість сказаного вміли зрозуміти,
І в розпач не впадати від хули.
Земля
Земля буває плідна і привітна,
При вітах брунька — там твоя душа:
Та, попри те, чомусь іще не квітне,
І радість звітрилась раптово, мов чужа.
Душа завмерла, звірившись обману…
Ще не дійшла в оту, Обітовану,
Що спершу мала присмак гіркоти,
Мов пробу, чи відвагу має йти
Крізь гіркоту до радощів без тіні
Душа твоя, мов брунька у цвітіння.
***
Як був малим — дорогою біг прудко,
Та бачив все і ще не був забудьком.
Дорога довга, світ —
саме безмежжя,
І втома ніг і серця не бентежить.
На схилку літ, чи ж меншає дорога?
Навряд чи, бо повільніше
йдуть ноги.
Далеко обрій років,
що промчали,
Та зір там найдрібніше помічає.
***
У лодії мелодії пливемо вже давно,
І озеро спокійне, прозоре — видно дно,
Пливемо, плавно й тихо, багато літ укупі,
Мелодія кохання — немов очисна купіль.
Сяйлива днина буде, чи буря зніме хвилі —
Ми не дамо коханню утратити на силі.
Мірошник
Старий мірошник сипле й сипле борошно,
Кипить робота нині у млині —
На серці так просвітлено і хороше,
Життя в цю мить всміхається мені.
Старий мірошник відміря хурдечі
На білий хлібець чистії сніги,
І радість серце сповнює малечі,
А старшим віри додає й снаги.
Невтомно трудиться старий мірошник,
І міра млива точна — грам у грам,
Аби на білім аркуші мій розчерк
Забуту казку нагадав і вам.
***
Ще досі віриш: щастя у підкові,
І зустрічі між вами випадкові?
То лиш уяви романтичний виплід,
Що ви назавжди вдвох? Приймаю випад!
Ні, не мастак тримать в руках рапіру,
Але ж хіба збагнув ти лиш допіру,
Що, як зустрілись ви, — ти з часу випав враз,
Відчувши диво, що з’єднало вас.
Ти випав з буднів, в свято перейшов,
І кажеш досі: “Випадок”? Агов!
Хитнулась вліво місяця підкова.
Щасливі будете? Удвох — обов’язково!
Історія
Майбутнє довіряєш кажанам,
Сузір’ю в небі, камінцю, монетці,
Благаючи: “Прийдешнє покажи нам”.
Ти думаєш, що це тобі минеться?
Пшениці злаку склавши данину,
Підшукуєш ти переможні дати,
Шукаєш знаку… Глянь у давнину,
Ачей, зумієш майбуття вгадати?
Що вже було — те відшумить іще:
Історія часом — злива крижана…
Але, якщо не розлінишся вщент,
Ти змінишся… і зміниться вона.
***
Хлюпає носом дощ
Дуже самотній, бо ж
Тихо одинцем йде —
Жодних тобі людей.
Шибеник до шибок
Тулиться у зажурі,
Ридма плаче щокрок,
Думи його похмурі.
Любої не знайти
В небі хмарини-вати,
Сумно самому йти
В днину солонувату.
Новена
Майбутнє невідоме і нестале —
Минуле призабуте і непізнане,
І поміж них ця днина ниттю пізньою,
Як срібний іній, мов зима настала…
Тривка зима. Там в тиші дерзновенно
Душа чиясь молилася новену,
Їй день молитви видовживсь у рік,
Скорботно світлий в плетиві доріг.
І ось опісля ніби у новину,
Ота душа знов молиться новену,
Їй рік за день, він без скорбот на споді,
У ньому світлі вузлики — на спомин.
***
Не прагну ані крихти панувати,
Тебе приймаю, як найбільший дар,
Наш спільник — тільки місяць повнуваний,
Що в небесах, мов золотий ліхтар.
Він місить неба глину під ногами,
З тієї глини буде янголя,
В серцях у нас лунають чисті гами,
У ніжність світлу вкуталась земля.
Тут жити б вічно, кривди не зустрівши,
І обопільно ближчать небесам,
Коханий, найдорожча, найрідніший,
Чуття між нас — тяжіння і бальзам.
***
Ну от, зібрався і піду…
Із сил, мабуть, підупаду,
Обходячи цей світ широкий
І віддаляючись щокроку,
І відділяючись від дому…
Іду, щоб чутися дорослим,
І, попри те, що трохи страшно,
Нарешті я дійду до росту,
Не буду у тіні від старших…
Зібрався з духом… Що ж, піду…
Цей світ, мабуть, не обійду,
Бо ж він впіймав мене…
Тісний,
Хоч жив в нім на широку ногу,
Біду накликав я…
Та з ним
чіткіше враз збагнув картину:
Я віддалявся лиш від тину,
Бо дім — це батько, брат і ненька,
Їх я люблю. Для них — маленький…
***
Розучую любов. Не ноти на пюпітрі
Вичитую, а цю осінню карамель,
Цю вогкість чистих сліз, відчутну у повітрі.
Не відаю обмов. І дух — ясний Кармель.
Разючою є мить, коли серця-тимпани
Торкає ця любов — і ритм для двох один,
Ця магія обнов… Чудуюся тим, пане…
І цілу вічність вже не блякне диво з див.
Не нарікай
(Рубаї)
Не нарікай на доленьку лиху,
Як любиш над усе в житті лихву,
А іншому не хочеш дібр вділити.
Як ждеш ти дібр на твоїм шляху?
***
У теплу присутність цілющу
Ти знов огортаєш цю душу,
Щоб відала смак нагороди —
Цих злив раювань-усолоди:
Закутатись в ласку блаженно,
Душею і тілом. Щоденно.
Вихід
Ну, от, мов Лот, виходжу із Содому,
І хай там що — та все ж не озирнусь:
Щоденно відчував душі судому
Від тих зневаг, з якими тут зіткнувсь
Не я, а Ти. Бо то Твої зневаги
На мене впали, й душу обпекли…
Щоб жити там, потребував відваги,
Коли ж пішов — почув лише: “Втекли”.
Текли години. Краще буть самому,
Уникнувши до спотикань нагод…
Та я відчув — Ти вийшов із Содому,
Щоб вповні звідав я Твоїх щедрот.
Тиша
За кого ти думаєш, душе
Закохана, ніжна і дужа?
Ще трохи і скажеш, та ша —
Ти — тиша, що пліткам чужа.
І в тиші відлунюють кроки,
І зводяться вірності крокви,
Що будуть тримати наш дах
При смерчах і лютих вітрах.
Крок ви необачний зробили:
В мовчанні черпаються сили
Для слова, що мовлю йому,
Тому, хто найближчий і кровний,
Із ким ми тримаємо крокви,
За кого Святого молю…
“Українська літературна газета”, ч. 21 (313), 22.10.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.